35 років Незалежності: Україна більше не має права експериментувати з майбутнім

Українська Незалежність дорослішає. У психології розвитку 35 років часто розглядають як період зрілої дорослості, коли людина зазвичай переходить від етапу пошуку та становлення до остаточного формування професійної, соціальної та особистої ідентичності. У наш час у 35 років окремі індивіди стають генералами, прем’єр-міністрами, міністрами, мільярдерами, очолюють бізнес-асоціації й потужні оборонні компанії. Ми як країна також не можемо затримуватися на етапі переходу: дорослішати й діяти віднині потрібно швидше та ефективніше, аби вистояти й рухатися далі разом зі світом навколо нас.

Ми більше не можемо дозволити собі експерименти з майбутнім. Ми втратили вже достатньо часу для того, щоб уникнути перманентної політичної кризи, війни, соціального розбрату й тотальної зневіри. Кількість відчинених «вікон можливостей», які ми ж і зачинили, важко підрахувати. Складники нового світового порядку трансформуються з шаленою швидкістю, і сьогодні вже зрозуміло: остаточна перемога у війні лише почасти виглядатиме як знищення фашистського режиму Росії. Тотальне перезавантаження всередині країни з активною участю у відновленні права й порядку на міжнародній арені — десь такою має бути справжня перемога. Мудрість полягає в тому, щоб передбачати те, що стане майбутнім, з урахуванням максимальної кількості чинників, якщо, звісно, ми хочемо бути серед тих, хто живе повним життям, а не просто існує в матриці Пітера Тіля та Ілона Маска.

Перш ніж зазирнути в майбутнє, корисно підбити певні підсумки і зробити це чесно, насамперед перед собою. Молодий може мати знання, досягнення, якості й результати, але йому бракує одного — досвіду, вміння передбачати наслідки своїх дій. Молодий може бути розумним, але він майже ніколи не є мудрим. Настав час ставати мудрими.

Україна відбулась як незалежна держава, яка, попри нескінченні спроби прострелити собі обидві ноги й печінку, спромоглася вийти після чверті віку втрачених можливостей на певну траєкторію розвитку, що спиралася на сформований середній клас підприємців, розвинене громадянське суспільство та певні успіхи на шляху до європейського дому. Водночас у суспільній свідомості й досі не відбулося чесної розмови про помилки, які призвели до нинішньої ситуації, і йдеться не лише про війну, а й про пандемічну корупцію, тотальне нехтування законами та рішеннями уряду, недовіру до влади, відсутність нормального політичного процесу, який міг би лікувати наявні й упереджувати майбутні хвороби.

У нас кого завгодно можуть призначити ким завгодно, ця людина може працювати як завгодно, і їй за це нічого не буде. Знецінено освіту, досвід, докази компетентності. Вже давно ніхто нікому не пояснює критерії призначення і звільнення, а про десятки державних програм, які ухвалювали, але навіть не починали виконувати, варто говорити виключно з глибоким сумом. Ми й досі намагаємося вступити до ключових міжнародних інституцій, вписуючи згадки про них до Конституції, що не лише суперечить здоровому глузду, а й дуже обмежує зовнішньополітичний маневр і водночас ані на йоту не наближає нас до мети. Ми самі себе зробили нацією жертв, а не героїв, віддали історичну ініціативу стосовно нашого минулого сусідам, не воювали за Крим. Цей список, на жаль, досить довгий.

Суспільство досі перебуває у проміжній фазі розвитку, коли ідея «якось воно буде» превалює над бажанням визначати, як саме «воно буде». З обговорення практично зникли дискусії про принципово інші форми організації суспільства після війни, вони поховані під безліччю піар-ініціатив, урядових програм і презентацій «відновлення», які не мали, не мають і не матимуть жодного сенсу. Сьогодні спробами по-справжньому помислити майбутнє займаються хіба що окремі інтелектуальні групи. Запити на відновлення по суті структурно повторюють пасивні очікування, що все повернеться у стан «як до війни». Майбутнього як новітнього феномену досі не було в актуальному плануванні будь-якої влади, яка навіть в умовах війни змінюється раз на рік. І з кожною зміною народжується надія. Але надіями на диво війни не виграти.

Помилок припускалися не тільки ми, й не тільки наші помилки спричинили нинішню кризу. На жаль, через багато причин світ остаточно обрав шлях силового протистояння, фрагментації економічних інтересів і систем безпеки, поновлення перегонів озброєнь на новій технологічній базі. Окремі приклади конструктивної взаємодії, що ґрунтується на спільних цінностях і довірі, досі трапляються там, де є стійке порозуміння стосовно того, що досягнення 80 років миру, позитивної глобалізації і співпраці не мають зникнути лише тому, що в низці потужних країн до влади прийшли агресивні диктаторські режими. Проте світова дипломатія остаточно відступила під тиском силовиків і невігласів, втрачено навички й бажання домовлятися з державницьких позицій, а не шляхом торгів, так і не виникло розуміння, що колоніальних війн більше ніхто й ніколи не виграватиме, а програватимуть — усі.

Світ охопила ШІ-лихоманка, але поки диджиталізатори шукають «нову NVIDIA» й рівняються на Маска з Альтманом, одночасно розгортається наймасштабніший індустріальний бум із часів залізниць XIX століття. Незручна правда полягає в тому, що справжню економічну безпеку кують не у хмарних обчисленнях, а на заводах, які випускають сталь, машини, добрива й цемент. Ті, хто справді усвідомлює вразливість техногігантів, інвестують також і в реальні активи, які завжди будуть важливішими за будівництво дата-центрів. Найближчі десятиліття стануть епохою нового індустріалізму, який створюватимуть на потужному промисловому фундаменті, і так, усе це варитиметься в «бульйоні» ШІ. Але сталь надійніша за код, а класичні засоби виробництва у вигляді акцій промислових компаній сьогодні стають дедалі цікавішими. Цифрові технології не замінять виробів із заліза й бетону, ШІ не створить автомобіль, не спече хліб і не побудує дім. Світу Тіля—Маска—Альтмана потрібна енергія, а вона створюється не в дата-центрах, навпаки, це вони живуть за рахунок газу, нафти, води й урану. Традиційна зброя і далі вбиватиме людей, і ШІ нічого з цим не зробить, хіба що може допомогти влаштовувати асиметрію на полі бою. Але додати шансів на перемогу він може лише за умови, що ваша «асиметрія» асиметричніша за «асиметрію» ворога.

Є ризик, що після зникнення Путіна картковий будинок підтримки України зазнає істотної перебудови, якщо тільки ми не потурбуємося про щось фундаментальніше, ніж російська загроза, що могло б нас об’єднати. Так, ця загроза нікуди не зникне, але здивуванню не буде меж, коли ми побачимо, скільки наших нинішніх партнерів захочуть співпрацювати з «новою» Росією, наче й не було балістичних розстрілів Києва, Харкова та Одеси, нелюдських злочинів у Бучі, Маріуполі та Бахмуті. На Заході й досі немає глибокого розуміння геополітичної катастрофи, творцями якої свого часу стали «геній» Кіссінджера, фатальне нерозуміння Росії з боку Клінтона, а Джордж Буш і досі чудово почувається після розв’язання війн в Іраку й Афганістані, які стали каталізатором глобальних змін. Тому не варто сподіватися, що серед наших партнерів несподівано зміцниться глибоке усвідомлення екзистенційності загрози з боку Росії. Для того щоб про Україну не забули, ми маємо бути в центрі творення спільного майбутнього разом із тими, хто не входитиме в кожен електоральний цикл із Україною на щиті, а справді цінуватиме наш внесок у майбутнє Європи та світу.

Для того щоб купа каміння стала будинком, його треба скласти системно, зміцнити ззовні та зсередини, потурбуватися про стелю, вікна й двері. Для того щоб набір інституцій, громадських організацій, об’єднань підприємців і окремих активних громадян разом став країною, потрібна система, яка з’єднає їх ізсередини та ззовні, встановить баланс і гармонійно поєднає різноспрямовані й часто не до кінця визначені інтереси всіх, хто хоче побудувати не лише вільну й заможну, а й успішну країну. Така система починається з освіти, потужного патріотичного просвітництва й виховання, ретельного дотримання норм права та суспільного договору, що ґрунтується, зокрема, й на власному прикладі еліт. Належність до еліти означає не привілеї, а відповідальність. Під час Другої світової британська принцеса Єлизавета працювала в госпіталі, а її майбутній чоловік принц Філіп особисто брав участь у бойових діях. Не дивно, що і їхній онук принц Гаррі двічі служив в Афганістані. Якось вони обійшлися без ТЦК.

Відомий вислів, який часто приписують Отто фон Бісмарку (насправді автор — не він): «Ніколи не брешуть стільки, як перед виборами, під час війни та після полювання». Українці — справжня, а не вигадана нація героїв, і нам для цього не потрібно брехати — ні під час війни, ні перед виборами. Україні є що запропонувати світу, але нас почують лише тоді, коли ми спиратимемося на бездоганну репутацію, порядність, честь і єдність. Для того, щоб нас миттєво прийняли в НАТО, потрібно уважно подивитися, як і чому це сталося з Фінляндією та Швецією. Для того, щоб побудувати успішну країну і без членства в ЄС, варто дослідити досвід Норвегії чи Швейцарії. Оборонний союз із країнами, які справді нас підтримують і глибоко усвідомлюють, що таке російська загроза, потрібен насамперед нам, але прецедент створили Туреччина, Пакистан і Саудівська Аравія. Ми ж і далі пояснюємо самим собі, що таке в Європі неможливо.

Світ наближається до перемоги технофашизму над здоровим глуздом, і наразі незрозуміло, чи вдасться відтермінувати час, коли «каліфорнійська п’ятірка» визначатиме, скільки калорій має становити ваш раціон. НАТО і ЄС не захистять від Пітера Тіля, а він своєю чергою не перейматиметься антибалістикою, хіба що гроші вкладе, якщо побачить вигоду. Якщо правда, що весь цивілізований світ не в змозі виготовити стільки ракет до Patriot на рік, скільки балістики Росія та Північна Корея (навіть не кажу про Китай) виробляють на місяць, потрібно всі наявні ресурси — матеріальні, фінансові й людські — сконцентрувати на пошуку ефективної протидії. За нас цього ніхто не зробить.