Юлія Мостова: «Журналістика — це розвідка. Треба знайти те, що від суспільства ховають»

До 35-річчя Незалежності України ми вирішили поговорити з кількома журналістами, які пам’ятають як події 91-го року, так і добре знають історію медіа за ці три з половиною десятиріччя.

Звісно, що однією з перших, до кого ми звернулися, була Юлія Мостова. Десятки років одна з найвпливовіших політичних журналісток в Україні. А з 1995 року і донині – обличчя одного з найавторитетніших українських видань – «Дзеркало тижня». І до Юлії, і до видання ставилися і ставляться по-різному, що характерно для авторської, тобто суб’єктивної, з відкритою позицією, власним характером журналістики, яка до того ж часто спирається на власні і не завжди публічні джерела.

Але навряд чи хтось поставить під сумнів те, що Юлія Мостова – це, фактично, вже сама по собі національна цінність. З огляду на те, скільки подій, персон, інформації зберігається в її пам’яті та текстах. Що, власне, і дозволяє Юлії мати ту політичну експертизу та візію, які і сьогодні нерідко впливають на історію України та роль медіа в ній.

До 35-річчя Незалежності Ганна Шерман для «Детектора медіа» поговорила з головною редакторкою «Дзеркала тижня» Юлією Мостовою про медіа, які змінювали країну, журналістику 1990-х, Гонгадзе, Ющенка і Зеленського, зникнення аналітики, відповідальність аудиторії, штучний інтелект — і про те, навіщо Україні сьогодні потрібна не лише смілива, а й візіонерська журналістика.

— Юліє, ваша журналістська кар’єра фактично почалася синхронно з Незалежністю України. Минуло 35 років. Підбивати підсумки, мабуть, зарано, але що вам хотілося б, щоб молодші журналісти знали про цей шлях?

— Я насамперед хотіла б, щоб колегам — представникам решток журналістики, поки її ще не зжерли штучний інтелект і читачі, які задовольняються заголовком, — було в кайф. Як було в кайф нам.

Я дуже добре знаю покоління свого тата і старші покоління, які були в журналістиці. Знаєте, що насправді дуже змінилося? Журналісти перестали стільки пити. Стрес, породжений несвободою, тоді не знали, як знімати інакше, ніж у компанії друзів, колег. Для багатьох це був і творчий початок, і творчий кінець. Ми були першим поколінням журналістів, які жили зовсім за іншими правилами. У нас був інший стрес — від надзвичайної пахоти.

Я вважаю, що одним із гнізд нової української журналістики — початку 90х — був пресцентр Міністерства закордонних справ. Люди, які вели міжнародні теми, часто паралельно співпрацювали з західними медіа: Reuters, AFP, DPA. Я працювала з France-Press. А це зовсім інша швидкість. Інший пошук тем. Розкріпачення. Інші стандарти.

Олена Притула, Любов Шара, посол США Карлос Паскуаль, Юлія Мостова.

2003 рік

Я не можу сказати, що радянська українська журналістика не була вимогливою. Була. Але там вимогливість значною мірою породжувалася цензурою. А робота з західними агентствами породжувала страшенну відповідальність за достовірність фактів. І все треба було робити надзвичайно швидко.

Я тоді паралельно працювала в «Київському віснику», потім у «Киевских Ведомостях». Диктувала статті з парламенту, з Адміністрації президента — де знайду стілець і телефон. Коли ми літали у пулі міністра закордонних справ Анатолія Зленка чи президента Кучми, я робила статті прямо в номер.

Я так звикла диктувати, що, здається, від 1991 року майже не писала статей руками і не друкувала їх на комп’ютері. Просто диктувала.

Тільки коли була в Америці й тут усі спали, могла надіслати факсом 27 написаних від руки сторінок. Там були не тільки факти, які потрапляли в інформагентства, а й залаштунки, пояснення, ексклюзивні коментарі. А в кінці я могла написати редакції: «Виспались? Ненавиджу!!!».

Бо ти весь день працюєш, потім пресконференція о першій ночі за американським часом, а після цього тільки сідаєш писати.

І це було нормально.

— Ви так згадуєте, що здається: журналіст тоді міг фізично дотягнутися до будь-кого.

— Саме так. Одного разу мені потрібен був коментар віцепрем’єра Валерія Шмарова. Мобільних телефонів немає. Дев’ята вечора. Де його шукати? Дзвоню 09, у квартирну довідку. Кажу: «Дівчата, будь ласка, прізвище рідкісне — Шмаров Валерій Миколайович. Може, знайдете?».

Вони дають номер. Телефоную. Жінка бере слухавку. Я представляюся: Юлія Мостова, «Киевские ведомости», можна Валерія Миколайовича? А вона мені: «Та залиште його у спокої! Він тільки прийшов, котлети стигнуть, гречка стигне! Можете потерпіти п’ятнадцять хвилин, хай хоч поїсть?».

Отак усе було на відстані витягнутої руки.

У Верховній Раді в рекреації стояли три телефонні будочки для народних депутатів. В одній — міський телефон, в іншій лежала книжечка з телефонами заступників міністрів, керівників великих підприємств, областей. А в третій — «сотка», де можна було знайти номер хоч президента.

Президенту я, чесно скажу, ніколи не дзвонила.

Але не розумію, чому ніхто, крім мене, не додумався юркнути в цю будочку і набрати, наприклад, спікера Івана Степановича Плюща: «Іване Степановичу, можете прокоментувати референдум у Криму?» А він «Давай, доця, ща наговорю тобі…».

І ніхто не міг збагнути: де Мостова бере всі ці ексклюзивні коментарі?

У будочці.

Це була інша журналістика.

За один день ти мав бути в Міністерстві оборони, МЗС, Адміністрації президента, Нацбанку, парламенті. Паралельно займатися «Білим братством», якимись ексцесами на Чорнобильській АЕС, серед ночі добувати інформацію про падіння «Руслана». І ніяких мобілок!

І все це або перетворює твою голову на каналізацію і ти вигораєш, або переплавляється у зв’язки, джерела, розуміння процесів і пов’язаностей. І тоді тобі стає тісно в інформаційному жанрі.

Так виникає потреба в іншій журналістиці.

Для нас нею стало «Дзеркало тижня»: інсайди, спроба зрозуміти, що в житті все не так, як здається, які реальні цілі, засоби, альянси існують у владі й опозиції.

Звідти ж ішли дуже серйозні антикорупційні розслідування — часів Лазаренка, ЄЕСУ, Індустріального союзу Донбасу.

А молодим я сказала б дуже просту річ. Що б це не було — журналістика, медицина чи електрозварювання, — не займайтеся тим, що вам не цікаво. Тим, до чого у вас немає хисту. Тим, де ви дивитеся, як стрілка годинника рухається від дев’ятої до шостої.

Займайтеся улюбленою справою — і будете просто щасливими людьми.

— Якщо говорити вже не тільки про вашу історію: які медіа, журналістські проєкти чи люди справді вплинули на країну за ці 35 років?

— Я боюся когось забути. Особливо, коли ми говоримо про позитивний, а не чорний вплив. Журналістика початку 1990-х жила темами, які відгукуються дотепер: ядерне роззброєння, розподіл Чорноморського флоту, нерозповсюдження ядерної зброї, контроль за ракетними технологіями, борги й активи Радянського Союзу, делімітація і демаркація кордонів.

Від того, як Україна поводитиметься в цих питаннях, залежало дуже багато.

Країна мала шалену інфляцію, розірвані зв’язки, зруйновану економіку. В одному місці зійшлися всі негативи капіталізму й усі негативи соціалізму. Це був звірячий час, коли в людей часто просто не залишалося сил на емпатію, етику, повагу, милосердя. Вони вигризали життя в нових умовах.

І водночас була невелика група людей, яка намагалася бачити і висвітлювати Україну у світі — її роль, інтереси, тиск на неї. І одночасно проєктувати це на внутрішні події.

Ростислав Хотин, Ольга Мусафірова, Ірина Погорєлова, Борис Клименко, Олександр Мартиненко, Павло Політюк, Світлана Рябошапка, Микола Вересень, Віталій Портніков… Я зараз усіх не згадаю.

Ці люди працювали з великими медіа, західними агентствами, а потім багато хто співпрацював із «Дзеркалом тижня», бо була потреба висловлюватися в іншому форматі й в інших межах свободи.

А далі люди починають обирати між кар’єрою, грошима, свободою і самовираженням.

Так «Дзеркало тижня» з острова свободи у 90-х поступово перетворилося на один із небагатьох заповідників інтелекту.

— А крім «Дзеркала»?

— Звичайно, «Post-Поступ» Саші Кривенка й уся та львівська команда, яка бачила Україну не шароварною. Якщо говорити сучасною мовою, в їхній Україні мали гудіти не джмелі, а сервери. Вони були провокативні, свіжі, зухвалі, надзвичайно креативні. Стаття Кривенка «Маргінальна моя Україна» для мене й зараз якщо не Біблія, то сторіночка з неї — про те, якою Україна має бути.

Бо фальшивими можуть бути не тільки калина й шаровари. Фальш-патріотичними можуть бути й відосики в тіктоку, й пости в телеграмі.

Це були люди, які пам’ятали, що Україна — це не тільки намисто й вишиванка. Що представники України колись їздили трамваєм до Відня, брали участь у європейських інтелектуальних дискусіях.

Вони були за такий рівень України. За її присутність у Європі. І вони ламали канони.

Ще «Киевские ведомости» Олександра Швеця. Це було перше комерційне видання. Не мій стиль, але надзвичайно креативне, веселе, енергійне. Воно довело, що незалежне медіа може існувати без державної підтримки. Наклади були величезні — я пам’ятаю 700 тисяч.

Ще «День» Лори Івшиної. Він робив дуже важливу річ — популяризував альтернативну радянській версію історії нашої країни.

«Інтерфакс-Україна» як явище. Саша Мартиненко. Ворогів у Саші, здається, не було. Він умів з усіма знаходити правильну ноту, але ніколи не забував про інтереси свого агентства. Для мене «Інтерфакс-Україна» довго був мірилом довіри. Інформаційне агентство тоді було кровоносною системою медіа.

Пізніше був хороший період в «Укрінформу», але потім його, як на мене, знову почали душити.

Володимир Мостовий, Юлія Мостова, Лілія Буджурова. 2002 рік

— А телебачення?

— СТБ був дуже цікавим експериментом і досвідом.

А «Плюси»! «Плюси» — це мій біль і моя любов. Я бачила, з якою надією і з яким кайфом Олександр Роднянський і вся команда створювали «1+1». Скільки надій — не тільки творчих, не тільки комерційних, а й громадянських — вони покладали на цей проєкт.

Я була трохи дотична до того часу, ми багато говорили з Льошею Роднянським. В барі «Карамболь» я спостерігала за пологами: там народжувалися «Плюси».

Команда, яку він зібрав, креатив, із яким вони працювали… Я пишаюся, що в нашої країни були ті перші «Плюси». Стільки цікавих проєктів. «Післямова» Ткаченка, «Без табу» Вересня. Культурологічні проєкти Юрія Макарова. Програми Ольги Герасим’юк — коли всі вже сиділи з серветками, бо знали, що зараз будемо ридати. Новини, документалки, навіть заставки — все робилося з натхненням.

Це була дуже висока планка.

І навіть те, що потім сталося з каналом, коли його роздерли влада, засновники, а потім він перетворився на зовсім іншу історію за Коломойського, не скасовує того факту, що країна вже тоді побачила, яким може бути цікаве якісне й розумне телебачення.

За це я їм усім дуже вдячна.

— Далі вже інше покоління?

— Так. «Українська правда». Її значущість після вбивства Гії переоцінити неможливо. Альона Притула залишилася за кермом і довірила весла молоді. Лещенко і Наєм — два вершники антикорупційного апокаліпсису в той час, коли це ще не було спеціалізацією, а було покликом душі. І я вважаю, що естафету духу гідно тримають і Севгіль Мусаєва з Михайлом Ткачем.

Мені цікава й «Економічна правда». Вони вміють розставляти акценти не тільки на тому, що від нас приховують, а й на тому, що насправді важливо в економіці. Це вже інша спеціалізація, але теж надзвичайно потрібна.

«УП» — одна з тих веж, які досі тримаються. Не спокусилися і не зрадили. Люди окремі — можуть. Колектив — ні.

— Я хочу трохи повернутися до «Української правди». Її історія найбезпосередніше пов’язана з українською політикою. Якщо дивитися вже з дистанції часу: вбивство Георгія Гонгадзе, плівки Мельниченка — ви не допускаєте, що все це могло бути частиною російської операції, метою якої було збити Україну з європейського шляху?

— А чому ви вважаєте, що мені це тільки зараз почало здаватися? Я просто не люблю говорити про це категорично, бо тут дуже багато болю і дуже мало відповідей, які можна довести.

Але свою версію я маю. Я думаю, що Гія «переміг» у найстрашнішому кастингу. Він був красивий, у нього можна було закохатися, в нього були маленькі діти. Його смерть викликала колосальну емоцію.

І подивіться на політичний контекст. Яким би Кучма не був — а ми прекрасно розуміємо, яким він тоді був, — Україна в той момент почала рухатися в напрямку від Росіі. І це була усвідомлена, хоч і смикана, політика президента. Ющенко став прем’єр-міністром. На рівні президента почали говорити про НАТО, про Європейський Союз як наш орієнтир. З’явилася формула «Україна — не Росія».

І якщо вбити журналіста, а відповідальність за це повісити на президента, це означає фактично відрізати Україну від європейського вектора. Я вважаю, що таку версію треба розглядати. Чи отримаємо ми колись остаточну відповідь? Не знаю. Думаю, навряд чи. Тут поки є версії — і кожен має право оцінювати їх на підставі фактів, які нам відомі.

— П’ятий канал був важливим?

— Безумовно. Я думаю, якби П’ятий канал не залишився на Майдані 2004 року, історія самого Майдану та його результати могли б скластися інакше. Більше скажу: я вважаю, що П’ятий канал забезпечив нам п’ятого президента України. І не тому, що канал підтримував Порошенко. Його вплив на електорат не варто переоцінювати.

А тому, що 1 грудня 2013-го, коли всі глядачі прямої трансляціі з Банкової були страшенно налякані тим, що може бути перейдена межа і пролитися кров, саме «Пятий канал» показав Порошенка на грейдері як людину, яка намагається цю межу втримати.

Країна побачила образ єдиного дорослого. У той момент, на мою думку, він значною мірою і став майбутнім президентом. Це був і його день, і день П’ятого каналу. І це яскравий приклад того, як медіа реально бере участь у формуванні долі країни.

А ще не можна пройти повз Савіка Шустера. Це була, я вважаю, велика містерія. Карнавал, костюмований бал. До нього приходили люди в костюмах націоналістів, лібералів, центристів, проросійських, проєвропейських, проамериканських, проукраїнських — у яких тільки політичних костюмах вони не з’являлися.

А багато хто насправді мав дуже просту мету — дорватися до влади й контролювати грошові потоки. І от дивитися треба було не тільки на те, що відбувалося в залі. Треба було показувати курилку. А потім — хто, з ким і в чиїх джипах роз’їжджається додому.

Оце була реальна українська політика...

А ще я згадала Таню Коробову. Це була дуже помітна особистість в українській журналістиці. Вона була як Данко — з себе виривала все. І серце, і нирки. Вона могла сидіти на зимовому кримському бетоні, голодувати в наметі, коли йшлося про те, що вона вважала важливим для України. У неї було гостре слово, дотепне слово, слово-страта. Велика образність і навіть жорстокість до тих, кого вона вважала шкідливими для країни. Вона була явищем. Бо явищем може бути не тільки медіа — може бути окрема людина.

— Тоді логічне питання: кого українські медіа зробили більшим, ніж він був? А кого, навпаки, не помітили вчасно?

— Люди взагалі голосують за образи. Ви багато знаєте людей, які читають програми? А тих, хто зіставляє програми з реальними діями політиків? Робить фактчек того, що вони говорять?

Ні. Люди голосують за образ.

Скільки людей у цій країні знали, хто такий Зеленський не як сценічний образ, а як особистість? Які в нього компетенції для керування державою? Яку етику він несе? Яку команду веде? Когось це цікавило? І навіть якби медіа на кожному куті дуже ґрунтовно це розписали — чи прочитали б?

Сайз політика — це питання не тільки відповідальності медіа.

— Я хочу повернутися до Ющенка. Після Майдану 2004 року був величезний суспільний потенціал. А потім проти нього піднявся колосальний медійний хейт. Чи немає тут відповідальності журналістів?

— Ні. Я не люблю, коли чужим хріном кропиву косять. Віктор Андрійович сам несе відповідальність за своє падіння. Ющенко був світлим символом. Але до чого тут журналісти, якщо його син їздив на BMW, в яке його затяг не Сергій Лещенко? Були конкретні помилкові дії, кадрові й управлінські рішення.

Ми в «Дзеркалі тижня» вже в перший місяць президентства писали, наприклад, що президент десятки разів порушив Конституцію в кадрових питаннях: він просто ігнорував законні подання прем’єра. Нас за це ненавиділи прихильники Віктора Андрійовича. А йому в квітні 2005-го довіряли 75 відсотків!

Як ми могли дозволити собі полізти з граблями на сонце? Але я не бачу вини журналістів у тому, що його президентство виявилося таким.

— Тоді скажу грубо: за ці 35 років медіа більше збудували країну чи просрали її?

— Одні медіа брали активну участь у тому, щоб її просрати. Інші цьому чинили спротив. Були й помилки, і закоханості. У Ющенка, Марчука, Порошенка — у кожного міг бути свій період осліплення об’єктивності. Втім, є різниця: сліпнути через емоції, чи за гроші.

Але я вам скажу про себе. Я вважаю, що я програла.

— У якому сенсі?

— Я хотіла, щоб у моїй країні у владі було менше дурнів і негідників. На цьому етапі я програла. Іноді я кажу, що не розумію, на що витратила життя. Не з погляду процесу — про процес я не шкодую. З погляду результату.

До мене багато разів підходили зовсім незнайомі і дуже відомі в країні люди й казали: «Я виріс на ваших статтях». Якби ви чули перелік деяких прізвищ, ви б не зрозуміли, що я писала — Біблію чи «Майн кампф».

Але медіа могли зробити більше. Якби в нашій країні було більше медіа, а не ліквідаційних груп. Кілерських.

Люди, які справді залишилися в професії, віддали їй життя. Ваша Наталка Лигачова віддала цьому життя. Ви. Сильно вона розбагатіла, багато кого з горбатих виправила, правда? І ви?

І річ навіть не в тому, розбагатів ти чи ні, любить твоя мама швидкість чи їздить у метро. А в тому, чи, попри спокуси і тиск, залишаєшся ти людиною, яку сам можеш поважати? І які в тебе критерії цієї поваги.

— Ви з таким піднесенням згадуєте журналістику 1990-х і 2000-х. А те усвідомлення місії, сумлінність, драйв — це взагалі можливо сьогодні?

— Чому ні? Це може сприйматися інакше, але драйв має залишатися. Він є у розслідувачів. Вони йдуть по сліду інформації. Є травоїдні медіа, є хижацькі — я зараз не про етику, а про ризик здобичі. Але в журналіста завжди має бути поклик полювання – і у мисливців, і у збирачів. Полювання на інформацію і зрештою — на правду. Знайти. Зібрати. Віддати у світ.

Тому я не розумію, як можна одночасно викладати журналістику і піар. Піарники — це контррозвідка. Їм треба, щоб ніхто не дізнався нічого зайвого і ковтав те, що йому розповідають. А журналістика — це розвідка. Їй треба знайти те, що від неї ховають. Що ховають від суспільства. Що впливає на розвиток країни, що його гальмує, що створює умови для поступу або деградації. Журналіст завжди в пошуку інфи, думки, ідеї.

Що тут змінилося? Змінюються теми. А дух пошуку правди той самий: знайти її і відразу передати. Не кайфувати від того, що ти щось знаєш і нікому не скажеш. Журналіст може і має зберігати тільки одну таємницю — своє джерело інформації.

— Кого ви сьогодні читаєте? До кого прислухаєтеся?

— Не хочу нікого називати, бо обов’язково когось забуду й ображу. У «Дзеркалі тижня» виходять три аналітичні тексти на день. 400 авторів на рік у нас публікують своє бачення проблем країни і пропонують шляхи їх подолання. Плюс телеграм, стрічка новин. Це непросто, і в мене не так багато часу читати інших.

Але є хороші проєкти на ютубі. Мені іноді цікаво послухати «Телебачення Торонто», Мокрика, Трибушну. З Портниковим мені, до речі, більше подобається розмовляти, ніж його слухати, але ми давно цього не робили. Мені цікаво, як працює проєкт «Тексти», вони — молодці. Розслідувальна журналістика в Україні серйозна: Bihus.Info, «Слідство.Інфо», Михайло Ткач.

А от аналітична журналістика майже зникла. І коли я кажу «аналітика», я не маю на увазі залаштунки чи трактування інсайдів. Аналітична журналістика — це запитати: що відбувається з вищою освітою? Як ми докотилися до такого рівня шкільної освіти? Як керувати енергетичним зоопарком? Що відбувається з плануванням відновлення України? Ми будемо відбудовувати уламки радянської економіки й інфраструктури? Будемо повзти за країнами ЄС, використовуючи підручники 70-х років? Чи шукатимемо модель, яка дозволить Україні зробити стрибок?

Бо якщо ми просто виконуватимемо відомий набір правил, ми нікого не наздоженемо. Нам потрібен стрибок. Модель, яка дозволить Україні вижити й рухатися вперед не тільки ціною смертей наших героїв, а завдяки інтелекту, креативу, створених умов для самореалізації. І завдяки порядності всіх гравців — від тих, хто продає шаурму, до того, хто підписує укази.

Інакше ми залишимося донором. Нас просто розберуть. На людей, на землю, на воду, ліси, копалини. Де дискусії про це? Таким я сьогодні бачу завдання аналітичної журналістики.

Проблема в тому, що складна відповідальна журналістика мало кому цікава серед журналістів — і, найголовніше, мало кому серед читачів. Бо змінилися не тільки медіа. Змінився споживач.

— Тобто відповідальність за якість медіа лежить і на аудиторії?

— Безумовно. Відповідальність за якість, сталість, критичний погляд, вимоги. І за підтримку. У нас був хоч один кандидат у президенти, якого люди підтримали фінансово настільки, щоб він міг конкурувати з олігархічними грошима, а, відповідно, і кандидатами?

Мене завжди дратувала імітація плюралізму в новинах, коли в студії сидять представники начебто різних політичних таборів і страшенно сваряться між собою, а за обома стоїть один власник.

Де були сотні тисяч або мільйони людей, які в когось повірили і віддали свого кабанчика? Ви ж пам’ятаєте анекдот 90-х?

— Куме,а ти за Незалежність України мільйон віддав би?

— Віддав би!

— А Мерседес?

— Легко!

— А кабанчика?

— Ні.

— Чому?

— Бо він у мене є.

От у цьому питання.

Журналісти якісних медіа — це люди, які обмежують себе фінансово. Люди, які ризикують. Люди, які знаходять інформацію, яку від вас приховують. Чому, споживаючи їхній контент, не можна підтримати тих, хто не продався, хоча б раз на рік? Вартістю двох кіло слив!

Але я не думаю, що донати є системним виходом ані для політиків, ані для медіа в Україні. Після згортання американського фінансування та за відсутності готовності європейців повністю перебрати цей тягар, я бачу перспективи якісних медіа дуже невпевненими. Дуже.

Через спрощення читацьких потреб. Через спрощення влади, яку в усьому світі дедалі частіше обирають люди зі спрощеними інтелектуальними потребами. Через штучний інтелект, який виполе весь середній клас у журналістиці. Через руйнування самого явища експертизи. Вбивства етики ведення дискусій.

Потребу у фактах і думках замінює потреба у влучних висловах і емоціях. І це проблеми світу, а не тільки наші.

— Але ж технології — це все-таки інструмент. Вони можуть працювати і на нас.

— Поки так. Але для того, щоб сьогодні бути медіа, вже не обов’язково мати редакцію. Сідає Портников — із бібліотекою Вернадського у своїй голові — і розповідає. Він сам собі медіа. Це теж ступінь свободи. От тільки питання: а де другий Портников? Щоб мати вибір конотацій.

Водночас у нас десь дуже густо в трактуванні щоденних подій і дуже пусто в розумінні системних речей.

Наприклад, я після перемоги Зеленського написала статтю «Квартал чорних лебедів». Писала, що ми можемо отримати парад ілюстрацій до ефекту Даннінга — Крюґера: чим менша компетенція, тим більше людина переконана, що все знає.

І зараз — це вже не абстракція.

Ми практично два роки втратили з тими самими дронами, тому що цим не займалися люди, які мали займатися за посадою. Можна говорити про занедбаність дипломатії, про деградацію спецслужб, про наслідки бездіяльності й неправильних кадрових рішень.

Чому ми дозволили ставити людей лояльних, а не фахових? Піар — це важливо. Але це далеко не все, що потрібно для управління державою.

Ось діти йдуть до школи. А укриття де? Справжні укриття? Дитині треба бігти до умовного укриття 100—500 метрів, коли ракета летить дві-дві з половиною хвилини? Чи знову садити малих на онлайн, наслідки якого ми й після ковіду ще не пережили?

У мене чоловік викладає у виші. Він відразу бачить різницю між студентами до ковіду й після. А тут ще й війна.

Хто займається освітою? Де візіонери від освіти? Хто їх шукає, як пріоритет, як наріжний камінь майбутнього? Чи достатньо ми порушуємо ці питання? Чи журналісти не мають цього робити, бо це «душно» й олдскульно?

І проблема непрофесійності для мене взагалі фундаментальна. У мене онука була в таборі. Діти три дні пили воду з кулера, з якого забули змити дезінфектор. Вони просто думали: може, нормально, що вода пахне басейном.

Я кажу: «Маш, от із цього починається непрофесійність». Сьогодні це кулер. Завтра лікар несерйозно поставився до своїх обов’язків — і це коштуватиме життя одній людині. А потім це буде авіамеханік. Це вже під триста тіл.

Втрата якості, вимогливості, відповідальності — це не лише українська проблема. Світова. Але ми відповідаємо, насамперед, за нашу країну.

— І все ж 35 років. Якщо спробувати сформулювати, який шлях пройшла саме українська журналістика?

— Від експериментів зі свободою — до свідомої потреби в ній.

Ми працювали з часів, коли владі було соромно красти, до часів, коли іноді вже соромно не красти — бо ти просто лох, якщо не скористався можливістю.

Від часів, коли президенти читали статті й серйозні аналітичні записки, — до часів, коли президенти читають телеграм.

Форми стали швидшими, зворотна реакція миттєвою.

Але раніше вчинки мали наслідки, чи хоча б зарубки у людській пам’яті. Сьогодні дуже багато чого змивається наступного дня новою інформаційною хвилею.

З цього правила, щоправда, бувають винятки. Зокрема — історія з «яйцями по 17». Ми намагалися превентивно звернути увагу і міністра, і президента на проблему з тим контрактом. Але у міністра була впевненість: поговорять день — і заспокояться.

Але бувають речі, які входять у людську пам’ять. Для цього потрібна або дуже сильна емоція, або власна експертиза. Тут було й те, й інше.

Бо яйця купує кожен. Кожен знає, скільки вони коштують. І кожен озвірів від крадіжок із солдатської пайки під час війни.

А спробуйте так само пояснити складну схему з енергетикою, зерновим експортом, фінмоном тощо. Ми можемо її розкрити. Але вона не близька людині. А яйця — близько!

Складні схеми часто не працюють на масову свідомість. І ось тут дуже важливо, щоб залишалася хоча б невелика домішка людей, яка робить систему іншою.

Чавун — корисний метал. Але додаєш крихітну домішку, переплавляєш — і він стає сталлю. Така домішка була, коли бал правила консервативна парламентська група 239. Коли була адміністративна цензура часів Кучми. Коли була цензура олігархічна — медіа вже не лякали, їх купували.

Щоб подолати адміністративну цензуру, потрібна сміливість. Щоб подолати цензуру спокус — треба вміти відмовлятися від них.

— А щоб подолати цензуру злиднів?

— Змінювати професію. Закривати медіа. Я думаю, багатьом із нас доведеться це робити, якщо грантів не вистачатиме, а люди так і не будуть готові підтримувати якісний контент.

Я, наприклад, за останні п’ять років навчилася класно консервувати. Ніколи цього не вміла. Ми з Анатолієм багато консервуємо й передаємо хлопцям на фронт. Бо коли в тебе зранку макарони, в обід макарони і ввечері макарони, а ти туди бахнеш класного огірочка, аджики чи в’ялених помідорів зі спеціями — стає трошки легше.

І тобі легше, бо ти знаєш, що хоч так можеш бути дотичним.

Весь інтелектуальний світ у перспективі може масово втрачати можливість реалізовуватися у своїх професіях. Кого штучний інтелект замінятиме насамперед? Не сантехніків і не теслярів. Людей інтелектуальної праці. Треба буде шукати, чим займатися.

У мене, наприклад, класно виходять абрикоси з амарето і полуничний джем із м’ятою.

— Я все-таки думаю, що це ваші апокаліптичні передчуття і вони не справдяться. Але тоді закінчимо іншим. Що сьогодні є суттю журналістики? Яка журналістика потрібна Україні зараз?

— Україні зараз неймовірно потрібна не тільки смілива журналістика. Їй потрібна свідома і візіонерська журналістика. Журналістика, яка шукатиме людей, здатних бути візіонерами. Людей, які можуть складати еліту. Які можуть тут і з-за кордону брати на себе відповідальність за моделювання нашого майбутнього.

Тому що якщо ми залишимося винятково з розслідуваннями з одного боку і дискредитаційними телеграм-помийками з іншого — ми приречені. Ми приречені стати донором.

Нам потрібні мізки й яйця. Яйця — щоб пережити цю безвідповідальну саранчу анонімних телеграм-каналів і їхніх хазяїв, крізь яку людина часто вже не може роздивитися, що насправді відбувається.

А потім потрібні мізки. Щоб вибудувати те, заради чого загинуло стільки людей.

Ми маємо не тільки не стати Росією. А не стати шматком території без економіки, без ідей, без людей, без перспектив. Це наша відповідальність. Так що нам є що робити.

І тому вітаємо країну з Днем Незалежності. А журналістів — із життям у Незалежності. Всім багато друзів, любові, цікавих людей назустріч.

І будьмо міцні.

 Фото: Павло Шевчук, Олексій Темченко, Дмитро Ларін, Премії Гонгадзе, з архіву Юлії Мостової