«Настав день Незалежності, настане й день миру»: звернення президента

Дорогі українці та українки!

Сьогодні День Незалежності України. Тридцять п’ята річниця. Державне свято, присмак якого дуже змінила війна. Тисяча шістсот сорок три дні повномасштабної війни.

Зараз усім нам реально дуже, дуже складно, але міцно за руку нас тримає якась сила, насправді зовсім не невидима. Це сила взаємного кола – підтримки одне одного, відсутності сумнівів у тому, хто поруч, віра в усіх українців. І доки ось це наше коло не розірве ворог, доти Україна не впаде. І доб’ється свого миру, і зможе.

В усіх своїх планах щодо України Путін помилився в головному. Ворог рахував наші ресурси, склади, нашу техніку, але не взяв до уваги ключове: людей – головний здобуток Незалежності України. Людей, із яких складається наша держава. Які беруть відповідальність. Які не хочуть, аби тут була Росія, і які вигризають мир та Незалежність.

«Рускіє» вважали нас молодшим братом, а життя довело: ми з ними незнайомці. Для них чужі всі риси нашого характеру, все те, що робить українців українцями.

Їм невідомо, як це, коли сотні тисяч добровольців ідуть захищати рідне. І той, хто був учителем, підприємцем, фермером, стає воїном. Для мене завжди честь отримувати від таких людей частинку їхньої величі, сили. Ось ці та ще сотні тисяч інших шевронів на плечах наших захисників заряджені світлом, яке бачить на небі Бог і стає на наш бік. Сотні тисяч імен, доль, характерів тримають фронт, тримають нашу Незалежність.

Я дякую всім нашим воїнам, які всі ці роки, всі ці дні й прямо зараз, цієї миті ведуть бій, аби Україна жила.

Ви захистили нашу столицю, ви звільнили Київщину, Харківщину, Херсонщину, а тиждень тому вільною стала вся Дніпропетровщина. Ви не віддаєте наш Донбас, ви не віддаєте Україну. Ви найкращі захисники й захисниці. Ви найкраща армія Європи. Крапка.

І це чиста правда, бо наше військо стоїть не лише на доктринах і стандартах, а й має серце – серце, якому не треба додаткового наказу для сміливості.

Коли мчиш на пікапі, рятуючи наших поранених солдатів, за якими вже полюють російські дрони, і менш ніж за хвилину витягаєш воїнів – навіть не зі свого підрозділу, але точно зі свого роду. Українського роду. Цей вчинок Героя України Владислава Польського облетів усю країну. Ми… ми цим усім уже перемагаємо Росію: волею, технологіями, стійкістю, гідністю. Тими чистими почуттями, які живуть в нас усупереч війні.

Ми зберегли ніжність, хоча могли озвіріти. Зберегли звичку допомагати першими, не питаючи, чи це твоя біда. Зберегли людину в собі. Коли всім двором зустрічають із полону. Коли літня пара фотографується в сакурах. А водій одеської маршрутки співає пасажирам, щоб підбадьорити після ночі ударів. Коли усім селом відновлюють гніздо лелеки. Коли останні метри до Говерли побратима на протезі несуть на собі, бо це і є не кидати своїх. Коли син, що тільки навчився ходити, обіймає пораненого батька-воїна.

Усі ці та ще сотні кадрів нашого життя – живий доказ: ми не зачерствіли всією країною, ми всією країною боремось, сміємось і плачемо всією країною, любимо всією країною. І цим ми в сто разів міцніші за Росію.

І в сто разів сильніша за всі їхні танки на парадах ось ця наша дівчинка. Таїсія Онофрійчук. Їй було п’ять, коли востаннє Україна вигравала золото світу. Через 13 років це знову сталося. Попри всі їхні атаки, всі їхні руйнування, усе їхнє зло ми знаходимо в собі ось цю здатність – здатність перемагати й робити неможливе.

На великій війні немає маленьких справ. І кожен такий здобуток наших людей насправді може запускати тисячі ланцюгових реакцій по всій країні.

Хтось, надихнувшись цими емоціями, з новим підйомом повернеться до ноутбука чи станка, щоб наша сила була точніша, швидша, болючіша ворогу. Щоб зробити більше.

Реально наш ОПК сьогодні – велетень, який 24/7 гартує Незалежність. І ми маємо робити більше. Десятки тисяч НРК виконують наднебезпечні місії на фронті і вже зберегли тисячі солдатів. Але маємо робити більше. Наші морські дрони в ділі: у ворога був флот, стає брухт. Але маємо топити більше. Наші мідстрайки ріжуть їм логістику. Наша далекобійність ріже їм прибутки. Тисячі наших дипстрайків уже бачила Москва, Туапсе, Тула, Рязань, «Оленья», Омськ, ще десятки точок, куди вже долетіла наша українська справедливість. Такої справедливості Росія має бачити більше. «Фламінго» мають бути не рідкісним видом, а масовим «птахом». Мають «зимувати» в Росії.

Я дякую всім, хто ці чотири роки й прямо зараз працює на виробництвах та підіймає наш ОПК. Це наша гордість. Але вона не засліплює нам очей. Ми бачимо, що робить і чого хоче Путін. Рішення проти його балістичного терору має бути знайдено, і ця його ставка не повинна зіграти.

Україна це зробить. Україна вже вирішувала задачі, що на початку здавались непоборними. Згадайте день, коли на Київ уперше летіло 40 «шахедів». Хтось кричав, що це кінець, а хтось шукав і знаходив рішення. Зараз ми збиваємо 90% плюс «шахедів». Росія перейшла на реактивні. Ми збиваємо вже і їх, але маємо робити це масово. Так само має бути з «бандеролями», так само має бути з їхньою балістикою. Україна для цього робить усе. І зробить. Бо вже доводила не раз: наша впертість їм не по калібру.

За цими словами – мільйони українців. Наші найкращі чесноти, навички, досвід, здатність вдосконалюватись, посилюватись і рухатись попри все.

Я пишаюся нашими людьми, які щоранку знаходять у собі сили, аби підійматися. Робити, що можеш. Бути там, де мусиш.

І хтось у цей день мчить до хлопців на фронт, бо війна не знає вихідних. Хтось просто зараз в операційній перемагає смерть. А хтось прокинувся сьогодні ще до світанку, щоб на наших вулицях було чисто, щоб урожай на наших полях було зібрано, щоб бути готовим до навчального року, бо вже за тиждень тисячі першачків по всій нашій Україні почують перший дзвоник. Це і є Україна, де попри п’ятий рік повномасштабної війни життя перемагає.

Україна залишається собою. Україна пишається своїми. Своїм Харковом. Реально нескореним. Своїм Дніпром. Реально нестримним, що працює і рятує без пауз. Запоріжжям і його сталевим характером. Одесою, її оптимізмом у людях, що здатні заряджати сонце й долати російську темряву. Ми горді за всі наші міста: за наш Чернігів, Суми, Кривий Ріг, Краматорськ, Нікополь, за кожне, кожне місто й село, які неподалік фронту географічно, але дуже, дуже далеко від «рашки» ціннісно. Я дякую вам, наша брама. Дякую, що стоїш міцно.

Дорогий народе!

Я вдячний вам за впевненість в Україні, у нашому війську й у нашій державі. Міцність такої віри – значний здобуток цього часу. Не сумніватися в Україні не тоді, коли це легко або в тренді, а тому, що інакше не може бути.

Я дуже хочу, аби ми зберегли це. Були впевнені у державі, армії, в собі, в усіх, хто поруч, на кого ти можеш розраховувати і хто розраховує на тебе.

У цей день, День Незалежності, про це варто подумати. Усвідомити чотири речі: що нам уже вдалося, де ми зараз, що попереду і що ми маємо робити.

Путін застряг у минулому. Він і досі дивиться на Україну старого зразка – ту, що промовчить, проковтне, стерпить. Такої України немає ніде, ніде вже, крім його «папочєк с докладамі». Наша держава давно інша. Не спостерігач, а гравець. Не жертва, а боєць.

Ми не дамо їм перехопити ініціативу, обманути Європу і весь світ, що треба просто віддати Донбас, і все швидко скінчиться. Ілюзій немає. Віри їм немає. Економити Кремлю пів мільйона солдатів ми не будемо. Росія постійно переносить дати, коли от-от, і точно візьмуть усю Донецьку область. Буде переносити й надалі. Україна інша й свого не дарує.

Росія не хоче миру – хоче мобілізацію. Що ж, сприймаємо це з холодною головою. Діємо. Маємо посилювати військо, мати все, щоб тримати оборону. Воїни повинні бути забезпечені та оснащені всім, аби поповнення ворожої армії перетворювати на добрива нашої землі.

Путін сподівається, що ми втомились. Ми знаємо, що він смертний. Ніколи нас не розумів. Тепер уже і не встигне. Ви хотіли забрати всю нашу Україну, всю нашу землю, натомість ви втратили свої НПЗ, флот, свої прибутки й ціле своє покоління, яке пустили в м’ясорубку. Ви хотіли, щоб нас не було на карті, тепер вас немає в міжнародному порядку денному майбутньої цивілізації. Двадцять сім років начальник Росії говорить про велич, а Росія стоїть у чергах за бензином.

Ми маємо бути єдиними й дотиснути їх. Україна, Європа, Америка, світ. Я радий, що у Штатів зникли всі ілюзії щодо того, чи дійсно Росія хоче закінчувати цю війну. Я вірю, що в Америки зникнуть усі протиріччя та фобії щодо Росії. Треба садити «рускіх» за стіл перемовин. Треба нарешті санкції, після яких вони завиють. Треба дати Україні все, що примусить їх закінчити війну. І це можливо.

Про все, що сьогодні захищає Україну, нам спершу казали «неможливо», потім «дуже складно», потім – «не так швидко». А потім Америка ухвалювала рішення. Це працювало. І сила Америки була безумовна.

Ми не просимо воювати за нас. Дайте Україні все, щоб зупинити цю війну, щоб зупинити її швидше, ніж Путін встигне розпочати наступну. Щоб цього не сталося, слід діяти спільно. Європі – бути Європою. Об’єднаною, амбітною, сміливою. Китай більше не має мовчати.

Коли хтось наряджається в костюм моряка й пілотку та, погано вимовляючи деякі слова, каже про ядерний удар, Китай має реагувати, має охолоджувати пил. Китай має доводити свою амбіцію бути одним зі світових лідерів, і не лише економічно й технологічно, а цивілізаційно – даючи зрозуміти, що жодні диктатори не мають загрожувати планеті своїми старими боєголовками.

Україна та світ разом здатні це зупинити. Ось ця алея нашої вдячності доводить: планета повна сміливих. І місця для нових вчинків і нової подяки від України ще багато.

Ми пам’ятаємо кожного, хто був з нами у найважчі часи. Ми віримо в кожного, хто з нами й надалі. Ця дружба сьогодні – також прояв найкращих людських якостей, що є в Україні та її партнерах. І тому ніщо не похитне коаліцію, яку Україна зібрала довкола себе. Людей на боці України більше. Країн на боці правди більше.

І таких друзів Україна має безліч, і немає у світі жодної алеї, яка б вмістила імена всіх, у кого українське серце. Усіх, хто зараз з Україною, з нашим військом, з нашим народом. І все це не благодійність, не милосердя, а здобуток нашої держави. України, яка давно не просить, а України, яка пропонує, мотивує, об’єднує. Яка хоче миру. Дуже. І яка його здобуде.

Дорогі українці! Дорогі українки!

Тридцять п’ять років тому Україна відродилась. Відновила Незалежність. Її не подарували й не позичили – її виборювали. За неї ризикували, за неї віддавали життя, щоб усі вчинки попередніх поколінь стали цим днем – 24 серпня 1991 року. Тоді час України настав. Але ніхто не обіцяв, що він буде легким і безтурботним.

Двадцять четвертого лютого 2022 року історія випробувала нашу Незалежність. Поставила нам питання: хто ми? Натовп чи народ? Слабаки чи воїни? Буфер між цивілізацією та орками чи держава? Я дякую мільйонам українців, які дали й дають відповідь на користь України, на користь Незалежності.

Ми вигризаємо її – так – уже 1643 дні. Сміливо, стійко, вперто. І цей день ми зустрічаємо з особливими емоціями, спектром абсолютно різних відчуттів, накопичених за час війни. Українці пишаються собою, але без помпи, радіють скромно, вітають одне одного, знаючи ціну Незалежності. Наші очі повні сліз і надій водночас, нам боляче, але ми вчимося бути сильнішими за все їхнє зло. Ми всі втомлені, але довго не скаржимось. Україна, безумовно, дуже хоче миру, але не готова просто взяти й здатись.

За ці 35 років ми чули чимало прогнозів щодо нас, щодо себе. І майже все не справдилось. Казали, що держава не відбудеться, що ми не витримаємо потрясінь, а 24 лютого – що вистоїмо лічені дні. А ми тримаємось весь цей час – час війни за Незалежність.

Боротьба за неї, боротьба за свободу всіх минулих поколінь була настільки відчайдушна, що дехто у світі казав про нас: «Божевільні». Українці ж завжди робили все, щоб одного дня сказати: «Боже! Ми вільні!».

Тридцять п’ять років тому цей день настав. І день, коли буде мир в Україні, також настане. Всі ми люди, всім нам хочеться пожити не в «історичні», а просто в тихі, спокійні, безпечні часи. У мирній Україні. Яка змогла. Яка вистояла. Зберегла себе і свою Незалежність. За це й боремось. За це й стоїмо. З вірою один в одного, у наші Сили оборони, у нашу державу.

Бережіть себе й тих, хто поруч, бережіть пам'ять про всіх героїв, хто віддав своє життя, аби наша Україна жила. Бережіть свою державу, бережіть свою Незалежну!