Головні події в українських медіа за 35 років Незалежності

35 років незалежності України — це також 35 років історії українських медіа. За цей час українські журналісти й медіа пройшли шлях від перших приватних газет і телеканалів, які кидали виклик державній монополії, до цифрових платформ, соцмереж та штучного інтелекту. Вони пережили кілька хвиль запровадження цензури, олігархізацію, революції, війну, фінансові кризи й масштабні трансформації ринку. У найкритичніші моменти вражали солідарністю і здатністю захищати свою свободу, але не доводили об’єднавчі процеси до кінця.

«Детектор медіа» відібрав події, які показують, як змінювалися українські медіа разом із країною від 1991 до 2026 року. У 35 вкластись не вийшло, адже були роки, для яких неможливо обрати одну найважливішу подію, не знехтувавши чимось не менш важливим. Зрештою, можна доповнити список, переглянувши складені раніше огляди головних подій 2000—2009 і 2010—2020 років, а також 15 досягнень і 15 втрат за 30 років, які ми підраховували до попередньої круглої дати.

Це історія не лише медійних підприємств, редакцій і журналістів, а й боротьби за свободу слова, власну ідентичність і право доносити до суспільства повну і правдиву інформацію.

1991 рік. З’явилось перше незалежне друковане видання — «Україна молода». Газета була заснована в липні 1991 року як молодіжне видання центрального комітету Компартії України, але в серпні позбулась партійного контролю (як і вся країна). В газеті працювали чимало відомих журналістів.

1992 рік. Сергій Кічігін заснував першу приватну газету — «Киевские Ведомости». Головним редактором був Олександр Швець. Газета припинила виходити 2010 року.

В ефір вийшли перші всеукраїнські приватні телеканали — ТЕТ та ICTV (International Commercial Television). До речі, перший у Радянському Союзі приватний регіональний телеканал — «Тоніс» — виник ще 1989 року в Миколаєві.

1993 рік. У квітні 1993 року вийшов перший щоденний випуск «УНІАН-Новини», а у травні запрацювала стрічка новин, доступних лише передплатникам. Рішення про заснування Українського незалежного інформаційного агентства новин (УНІАН) на базі колишнього відділення всесоюзного агентства «Новости» ухвалили ще 27 серпня 1991 року, на третій день після проголошення Незалежності. Але знадобилося два роки, щоб оформити створення інформагентства юридично. У тому ж році до Києва переїхала редакція створеної в Харкові агенції «Інтерфакс-Україна», тоді пов’язаної через міжнародний холдинг із російською інформагенцією «Интерфакс».

1994 рік. У липні відбулися перші в історії України передвиборні телевізійні дебати на тоді ще державному каналі УТ-1 перед другим туром дострокових президентських виборів. Зустрілися колишній прем'єр Леонід Кучма і чинний на той час президент Леонід Кравчук. Вони говорили майже дві години, а потім люди мали можливість поставити запитання. На Майдані Незалежності встановили дві телевізійні камери, й охочі займали чергу за кілька годин до ефіру.

Цього ж року з’явилась газета «Зеркало недели» (з 2002 року також «Дзеркало тижня», згодом — «Дзеркало тижня. Україна»). Видання понад два десятиліття було провідним суспільно-політичним медіа, що найкраще відчувало пульс української політики. Зараз воно існує лише онлайн, але його вага досі відчувається — ось хоча б в інтерв’ю головної редакторки Юлії Мостової.

1995 рік. В ефірі державного телеканалу УТ-1 почали виходити програми «Студії 1+1», яка за два роки почне мовити цілодобово на частоті державної мережі УТ-2. Перший ефір провели телеведучі Людмила Клепакова та Юрій Макаров.

А в ефір ICTV вийшла програма «Територія А» з ведучою Анжелікою Рудницькою — перше шоу, яке популяризувало сучасну українську музику. «Територія А» стала стартовим майданчиком для десятків українських музичних зірок. До речі, прем’єра кліпу групи «Океан Ельзи» «Там де нас нема» теж відбуласяу «Території А».

1996 рік. На частоті державної мережі УТ-3 почав мовити новостворений російськомовний телеканал «Інтер», який мав замінити українській аудиторії звичне центральне московське телебачення — так зване ОРТ. Ефір заповнювали переважно продуктом російської державної телекомпанії, яка співзаснувала «Інтер».

28 червня 1996 року Верховна Рада ухвалила Конституцію України. Стаття 34 гарантувала кожному право на свободу думки і слова, вільне вираження поглядів, а також право збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію. Не менш важливою є стаття 15, яка прямо проголосила: «Цензура заборонена». Влада і власники медіа не раз переступатимуть через цю заборону, й боротися з порушенням Конституції доведеться самим журналістам.

У вересні 1996 року почала виходити газета «День», наближена до Євгена Марчука. Головним редактором газети в 1997 році стала Лариса Івшина. Під час президентських виборів 1999 року газета була практично єдиним опозиційним ліберальним друкованим виданням. Паперова версія газети існувала до 30 квітня 2022 року. В онлайн-форматі продовжує існування.

1997 рік. Цього року, крім повноцінного мовлення «1+1», стартував ще один теперішній телегігант — СТБ, співзасновником якого були Міжнародний медіацентр і організація Internews Network. Але найбільш пам’ятною подією року стала трансляція на ICTV телесеріалу «Альф» у культовому українському дубляжі, створеному Олексою Негребецьким. Всі країна не могла відірватися від екранів.

1998 рік. Авторська програма Миколи Вересня «Табу», яка виходила на каналі «1+1» з 1997 року як хардток, перетворилася на перше в історії українського телебачення повноцінне суспільно-політичне, хоч і не позбавлене таблоїдності, шоу.

1999 рік. Рік президентської виборчої кампанії, у якій недержавні медіа відіграли важливу роль. Настільки важливу, що президент Кучма вперше взяв участь у токшоу (це був спецвипуск програми «Епіцентр-Дебати»В’ячеслава Піховшека на «1+1» в жовтні місяці) за участі журналістів — серед них був і Георгій Гонгадзе. Щоправда, він єдиний був не в студії, а через пряме включення зі свого робочого кабінету. Вдруге вислуховувати незручні запитання недружніх журналістів Кучма вже не наважився.

На «1+1» вийшов серіал «День народження Буржуя», який став одним з найпопулярніших серіалів в історії українського телебачення. Знятий в Києві і спродюсований українцями, але російськомовний і з росіянами в головних ролях, він започаткував моду на російські серіали і традицію знімати «для двох країн», яка не припинилась навіть після початку російської агресії.

2000 рік. 16 вересня після виходу з будинку своєї заступниці в нещодавно створеній «Українській правді» Олени Притули зник журналіст Георгій Гонгадзе. 2 листопада у місті Тараща на Київщині знайшли обезголовлене тіло, в якому дружина Гонгадзе Мирослава впізнала свого чоловіка.

Вбивство Георгія змінило і суспільство, і політику, і журналістику. Протести, політичні дебати, опозиційне протистояння, втручання російських спецслужб, запровадження державної цензури в медіа — події, пов’язані з цим злочином і реакцією на нього, зрештою привели Україну до революції.

2001 рік. Цього року ми дізнались, як працює цензура в українських медіа, і вперше почули слово «темник». Технологію привезли в Україну російські політтехнологи, які приїхали готувати владу до парламентських виборів 2002 року.

Відчуваючи посилення тиску з боку влади, журналісти почали об’єднуватись. У вересні на установчих зборах «Журналісти за чисті вибори» була заснована Комісія з журналістської етики. КЖЕ розробила Кодекс етики українського журналіста і працює дотепер. Також у вересні Наталія Лигачова завдяки гранту Посольства США в Україні створила онлайн-видання «Телекритика» — перше медіа про медіа на теренах країн колишнього СРСР.

2002 рік. Відповіддю на посилення тиску й цензури стали протести журналістів, які привели до появи Київської незалежної медіа-профспілки. Її очолив звільнений через цензуру з Нового каналу телеведучий Андрій Шевченко. Згодом поруч із КНМП була створена всеукраїнська Незалежна медіа-профспілка України, яку очолив Сергій Гузь. Саме КНМП за підтримки громадських організацій, зокрема «Телекритики», незалежних медіа («Української правди», «Дзеркала тижня», 5 каналу) і очолювана на той момент вже Єгором Соболєвим, 2004 року організувала журналістський протест проти темників.

2003 рік. Тиск на медіа далі посилювався: на телеканалах закривали авторські програми, натомість відкривали пропагандистські проєкти, які поливали брудом політичних опонентів влади. У Верховній Раді вперше відбулись парламентські слухання щодо цензури, учасники яких вголос заявили про тиск і темники. В Закон України «Про інформацію» була внесена статтяпро цензуру.

Був і позитив: цього року Україна вперше взяла участь у міжнародному пісенному конкурсі «Євробачення». Національного конкурсу тоді ще не існувало, тож Національна телекомпанія України провела внутрішній відбір і оголосила, що Україну представлятиме співак Олександр Пономарьов. У фіналі конкурсу в Ризі Пономарьов посів чотирнадцяте місце. Та вже наступного року Руслана з «Дикими танцями» виборола перемогу.

2004 рік. Напередодні президентських виборів, на яких опозиційний прозахідний кандидат Віктор Ющенко змагався із чинним прем’єром Віктором Януковичем, тиск влади на медіа перетворився на нещадну експлуатацію. Влада також перейшла до силових дій проти непідконтрольних їй редакцій: вимикала ефір «Радіо Свобода», позбавила ліцензії 5 канал тощо. Ці дії спричинили акції журналістської солідарності.

28 жовтня журналісти п'яти національних телеканалів — «Інтера», Нового, НТН, ТОНІСа та ICTV — заявили про політичний тиск і відмовились виконувати темники. За кілька днів під заявою, опублікованою на сайті «Телекритика», стояли підписи 346 журналістів з усієї країни. Того ж дня семеро журналістів служби новин «1+1» — Наталка Фіцич, Юлія Бориско, Віктор Заблоцький, Ігор Скляревський, Федір Сидорук, Галина Бецко і Мар'яна Воронович — на знак протесту проти цензури звільнилися з каналу. Ця дата вважається офіційним початком журналістської революції, що передувала революції Помаранчевій.

2005 рік. На ICTV стартувало політичне токшоу «Свобода слова» із Савіком Шустером. Форматбув розроблений для російського телеканалу НТВ, однак там у 2004 році запровадили державну цензуру. Шустер на кільканадцять років став одним із найвпливовіших людей в українському медійно-політичному світі, а програми з форматом, схожим на «Свободу слова», поступово з’явились на більшості ключових телеканалів.

На ICTV вийшов перший український сітком — «Леся + Рома» з Ірмою Вітовською і Дмитром Лалєнковим. Хоч серіал був адаптацією франко-канадського формату Un gars, une fille, який продавали для виробництва у десятках країн, саме в Україні він став дуже популярним: окремі епізоди дивилися до двох мільйонів глядачів. Серіал виходив три роки, зробив виконавців головних героїв відомими, а сам став класикою жанру.

2006 рік. Лібералізація медійного простору і зникнення державної цензури після помаранчевої революції стимулювали розвиток нової моделі впливу на громадську думку і політичний процес через медіа. Інструментами впливу стали гроші й прихована реклама — джинса. Парламентська кампанія 2006 року зробила це слово відомим за межами журналістського цеху. Прихована реклама в новинах залишалась невід’ємним атрибутом виборчих кампаній аж до останніх (поки що) виборів 2020 року.

2007 рік. На Новому каналі вийшло перше велике форматне талант-шоу українського телебачення — «Фабрика зірок». Хоча з тим, що воно було першим, не погодиться Ігор Кондратюк, який запустив «Караоке на Майдані» у 1999 році і «Шанс» у 2003-му. Відтоді масштаби шоу за адаптованими форматами невпинно зростали, а в змагання поступово вступили всі канали першого ешелону.

2008 рік. Всесвітня фінансова криза боляче вдарила по українському медіаринку, який мав перед тим кілька років бурхливого зростання. Бюджети падали, інвестори згортали проєкти, людей звільняли, зарплати затримували. Медіа, які засновували як комерційні, переходили в руки політиків і ставали інструментами впливу.

Величезним скандалом закінчився проєкт «Великі українці» на «Інтері», який вів Савік Шустер (після того, як пішов разом з проектом «Свобода слова» з ICTV). За кілька днів до фіналу програми, в якій глядачі обирали найвидатнішого співвітчизника всіх часів, у голосуванні лідирував Степан Бандера, однак перемогу несподівано отримав Ярослав Мудрий, різко вирвавшись уперед за кількістю голосів. За добу до завершення проекту його шефредактор Вахтанг Кіпіані заявив про накрутку голосів за князя, звинувативши в її організації політиків Дмитра Табачника і Василя Горбаля. Канал, який традиційно орієнтувався на проросійських політиків, відкинув звинувачення, а незабаром Савік Шустер перейшов працювати на інший канал — «Україну», залишивши «Інтеру» ще один клон «Свободи слова».

2009 рік. В Україні розпочалося цифрове ефірне мовлення у форматі MPEG-4. Це був важливий крок від аналогового до цифрового телебачення, хоча запуск супроводжувався проблемами з операторами і регулятором. Усі 10 телеканалів, які виграли конкурс на мовлення в цьому мультиплексі, виявилися не готовими надати компанії «Українська цифрова телемережа» сигнал для ретрансляції, а вісім із них раптом змінили засновників.

2010 рік. Віктор Янукович виграв президентські вибори, і в медіа почала повертатись цензура дореволюційного зразка. Першим про цензурне втручання в свою роботу заявив журналіст «1+1» Мирослав Откович: йому не дозволили зняти сюжет про те, як Віктор Янукович трактує Голодомор. І власник каналу Ігор Коломойський, і генпродюсер Олександр Ткаченко, і відповідальна за комунікацію в команді Януковича Ганна Герман усе заперечували. Але на підтримку заяви Отковича почали виступати інші журналісти, а невдовзі про цензуру заявили новинарі СТБ. Представники кількох медійних громадських організацій, зокрема «Телекритики» (зараз «Детектор медіа»), ІМІ, руху «Чесно», Фундації «Суспільність», «Інтерньюз-Україна», КЖЕ, НМПУ і журналісти багатьох виданьстворили рух «Стоп цензурі!», який захищав свободу слова й відіграв важливу роль у Революції гідності.

2011 рік. Верховна Рада ухвалила закон «Про доступ до публічної інформації», розроблений за участі організацій громадянського суспільства, зокрема руху «Чесно». Хоча невизначеність щодо перспектив закону зберігалась до останнього дня, його підтримали 408 депутатів — усі, крім комуністів. Так за часів Януковича з’явився один з найпросунутіших законів, який сприяв прозорості влади. Хоча влада дотепер неохоче виконує його вимоги.

2012 рік. Перша перемога над піратством. Міністерство внутрішніх справ закрило ex.ua — найпопулярніший в Україні сервіс для обміну і зберігання файлів. Причина — поширення піратського контенту. Вперше в історії боротьба за авторські права в Україні мала результат, який відчули мільйони людей. Згодом сайт відновили, але піратський контент із нього почали видаляти, він втратив популярність і закрився.

2013 рік. 22 листопада, напередодні початку Євромайдану, вийшло в онлайн-ефір «Громадське телебачення» — ініціатива групи медійників, що відіграла важливу роль у висвітленні Революції гідності. Кореспонденти «Громадського» та радіо “Свобода” були серед піонерів онлайн-стримів, що дозволяли бачити події Майдану наживо . Після втечі Януковича в лютому 2014 року «Громадське» транслювали в ефірі Першого національного як альтернативу цензурованому державному телебаченню. Також під час Євромайдану запрацювало «Громадське радіо», яке очолив Андрій Куликов, і створений Миколою Княжицьким канал «Еспресо».

Мода на прямі трансляції дала поштовх новому формату інформаційного мовлення. За кілька років новостворені й переформатовані інформаційні канали (112, “Ньюзван”, Прямий канал тощо) стали вагомою частиною ринку — і ринку політичного впливу.

2014 рік. Після перемоги Революції гідності в Україні нарешті стартувала реформа державного мовлення: його почали перетворювати на Суспільне. Сам рух за створення громадського (public service) мовника в Україні розпочався ще після Помаранчевої революції за ініціативи 13-ти громадських організацій, серед яких була й «Телекритика». А перша спроба реформувати державне телебачення відбуласьу 2005 році, однак влада виявиласьне готовою втрачати вплив на медіаресурс. Але лише 2014 року ухвалили закон «Про суспільне телебачення і радіомовлення України». Процес реформування розтягнувся на кілька років, а парламенту довелося ще двічі виправляти закон. Та зрештою сьогодні Суспільне працює, є незалежним від держави і виробляє якісний контент для українців.

2015 рік. Почалось роздержавлення медіа. Закон «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації» зобов’язав органи влади і місцеві ради вийти зі складу засновників друкованих медіа. Видання, які жили на дотації з бюджету й обслуговували інтереси влади, мали перетворитись на приватні підприємства й будувати свій бізнес самотужки. Реформа сподобалась далеко не всім учасникам і відбулась не без проблем, проте призвела до відчутних змін у медійному ландшафті. Щоправда, частина «визволених» медіа невдовзі знайшла інші формати обслуговування влади.

У цьому ж році ухвалили закон про прозорість медіавласності. Потім ми всі вивчали назви численних офшорних компаній, за якими почали проступати прізвища реальних власників медіа.

2016 рік. Зараз важко уявити, але ще десять років тому бурхливі дебати викликавзакон про мовні квоти, який передбачав поступове збільшення частки української мови в телерадіоефірі з 35% (!) до 60% протягом трьох років. Багато хто переконував, що виробити таку кількість продукту українською просто нереально. У липні 2016 року його нарешті підписав президент Петро Порошенко, а діяти закон почав у 2017-му. За кілька років, коли за законом про державну мову були запроваджені значно суворіші обмеження, ринок сприйняв — і виконав — їх уже значно спокійніше.

2017 рік. В Україні з’явилася перша національна кінопремія — «Золота Дзиґа» (це при тому, що в країні вже існував не один впливовий міжнародний кінофестиваль, а українське кіно отримувало премії і нагороди в інших країнах). Премію заснувала Українська кіноакадемія разом з Одеським міжнародним кінофестивалем. Першу статуетку отримав фільм «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка.

2018 рік. 19 листопада почав мовлення телеканал «Наш». Його (разом із партією «Наші») заснував нардеп Євгеній Мураєв, продавши свій попередній канал — NewsOne — Тарасу Козаку. На відміну від партії, канал дочекався свого зоряного часу — став головним осередком проросійської пропаганди на телебаченні після закриття каналів Медведчука на початку 2021 року. Йому судилося також стати останнім легальним проросійським телеканалом в українському телеефірі. Санкції проти каналу Мураєва РНБОзапровадила лише 11 лютого 2022 року. З початком повномасштабного вторгнення майно каналу зникло за загадкових обставин, як і власник, який згодомвигулькнув у Китаї.

2019 рік. Навесні цього року на каналі «1+1» вийшов останній, третій сезон комедійного серіалу «Слуга народу», в якому вигаданого президента Василя Голобородька зіграв актор Володимир Зеленський. Останній сезон мав мало спільного з початком комедійного серіалу. Фактично він був політичною програмою кандидата в президенти Володимира Зеленського. Популістська програма Голобородька-Зеленського, який збирався повернути всі позики міжнародним фінансовим установам, побороти корупцію і встановити епоху мира та злагоди, справила враження: 73% виборців проголосували за нього на виборах 2019 року. Президентська партія отримала назву на честь серіалу.

2020 рік. 25 березня в Україні розпочався локдаун, спричинений коронавірусною епідемією. Карантин кардинально і, як з'ясувалось пізніше, надовго змінив умови роботи медіа. Чимало медійних команд відмовились від офісів і почали працювати дистанційно. Різко скоротився рекламний ринок. Втративши виручку від продажу реклами, медіа мусили урізноманітнити джерела доходу: вчитись працювати з грантами, збирати пожертви, продавати контент або формувати спільноти читачів.

2021 рік. Другого лютого Рада національної безпеки і оборони запровадила економічні санкції проти народного депутата Тараса Козака і пов’язаних із ним компаній. Санкції передбачали блокування активів і заборону мовлення каналів «112 Україна», NewsOne і ZIK — так званого холдингу «Новини». Козак був його офіційним власником, а про власника реального свідчить більш поширена назва холдингу: «канали Медведчука». Канали вже наступного дня вимкнули з ефіру, а коли команда медіахолдингу намагалась запускати нові «незалежні» канали, заблокували і їх. Економічні санкції стали винахідливим розв’язанням проблеми, яка здавалась безнадійною: українське законодавство настільки надійно захищало свободу слова, що легальних способів зупинити російських агентів, які працювали проти України, просто не існувало.

2022 рік. У перші дні великої війни всеукраїнські телеканали — СТБ, ICTV, «1+1», «Інтер», парламентський канал «Рада», а згодом також суспільний Перший і «Україна 24» — об’єднались для виробництва спільного ефіру. Так виник телемарафон «Єдині новини». 18 березня марафон узаконили: Рада національної безпеки ухвалила рішення про «реалізацію єдиної інформаційної політики». Єдина інформаційна політика передбачала, що єдині новини у всеукраїнському телеефірі — це «Єдині новини». Невдовзі три телеканали, близькі до партії «Європейська солідарність», які відмовились ретранслювати марафон, не долучаючись до його виробництва, позбавили цифрових ефірних частот. Потреба у спільному інформаційному ефірі невдовзі зникла і в мовників, і в суспільства, але збереглася у влади. Тому «Єдині новини» існують уже чотири з половиною роки, а керівництво держави раз у раз називає припинення цього фінансованого з бюджету малопопулярного проєкту «недоцільним».

У 2022 році пул каналів, що співтворили марафон, зменшився на одного, але дуже знакового учасника: Рінат Ахметов закрив свій медіахолдинг «Україна». Вперше в історії українського телебачення велика медіакомпанія, що належала до лідерів ринку й була потужним інструментом політичного впливу, була закрита (а не продана чи перезапущена під новим брендом). Сам Ахметов пояснив свій крок антиолігархічним законодавством, хоча була й інша версія — утримувати медіахолдинг у час війни, коли немає виборів, просто не було вигідно. За три роки , у травні 2024, з марафону вийшлоСуспільне — і тепер транслює інформаційний марафон власного виробництва на Першому каналі.

2023 рік. Набувчинності закон про медіа, який, зокрема, розширив повноваження Національної ради з питань телебачення та радіомовлення й запровадив нові правила для медійного ринку. Нова система регулювання медійної сфери охоплює не лише телебачення й радіо, а й онлайн-медіа. Закон став одним із ключових кроків для гармонізації українського законодавства з нормами Євросоюзу. На повне впровадження новацій піде десять років.

2024 рік. 10 березня документаліст Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка і продюсерка Василиса Степаненко вийшли на сцену Dolby Theatre в Лос-Анджелесі, щоб отримати перший в історії України «Оскар» за фільм «20 днів в Маріуполі». Отримуючи нагороду в категорії «Найкращий документальний повнометражний фільм», створений з матеріалів, знятих в окупованому Маріуполі у перші тижні повномасштабного вторгнення, Чернов сказав, що хотів би ніколи не знімати цей фільм і не отримувати нагороду. Це було б можливо, якби Росія не нападала на Україну.

2025 рік. Припинення американської бюджетної допомоги спричинило одну з найсерйозніших криз в історії українських медіа. Після приходу Дональда Трампа до влади 20 січня 2025 року США оголосили 90-денну паузу в наданні більшості зовнішньої допомоги, а роботу USAID згорнули. Була закрита значна частина грантових проєктів, через які в Україні фінансувалися гуманітарні проєкті і медіа. Для редакцій це означало призупинення роботи, скорочення команди й терміновий пошук альтернативних джерел доходу, що дозволили б бодай вижити. Найбільше постраждали регіональні й невеликі незалежні медіа, яким у час війни важко заробити на продажі контенту чи рекламі.

2026 рік. Цей рік уже став роком повсюдного проникнення штучного інтелекту в роботу медіа, а телебачення остаточно втратило роль «головного медіа» для українців.

У першому півріччі 2026 року «Білий список» Інституту масової інформації розширився до 18 онлайн-медіа. Серед них — «Суспільне Новини», «Українська правда», hromadske, «Еспресо», NV, «Бабель», «Укрінформ» та інші.

Також у першому півріччі 2026 року до Мапи рекомендованих медіа ІМІ та «Детектора медіа» увійшли 305 медіа — на 52 більше, ніж роком раніше. До неї потрапили онлайн-медіа, телеканали, радіостанції та центри журналістських розслідувань із різних регіонів. Тож якісна журналістка залишається затребуваною та розвивається попри війну, економічну кризу, втрату грантового фінансування та жорстку конкуренцію з боку цифрових платформ.

Фото: shutterstock