Хто після Макрона? Найтривожніші вибори 2027 року

Президентські вибори у Франції навесні 2027 року носитимуть фундаментальне значення для українських інтересів. Друга каденція Емануеля Макрона поступово добігає кінця і балотуватись на новий термін він не матиме змоги.  

Безумовно, періодично його дії викликали ефект «стратегічної невизначеності» не тільки у Кремлі, але й у Києві, а політичні декларації інколи перевищували практичні дії. Проте, в цілому – французький лідер займав послідовну позицію в питанні політичної і військової допомоги Україні, запропонував ряд конструктивних дипломатичних ініціатив – як «коаліція рішучих», сприяв питанням налагодження контактів з Дональдом Трампом, поки сам не потрапив у турбулентність дипломатії американської адміністрації. До того ж особиста комунікація на рівні президентів відбувалась у позитивному ключі і Франція успішно виконує роль стратегічного партнера.

По-друге, попри складну внутрішню політичну і економічну ситуацію Франція залишається рушійною силою в політиці підтримки України поруч з Німеччиною і Британією. Для України небезпечним сценарієм виступатиме втрата союзницьких відносин бодай з однією частиною цього стратегічного геополітичного трикутника. 

По-третє, поки соціологічні опитування не дають достатньо оптимізму, а першість з шансами на перемогу займає лідер «Національного об’єднання» Марін Ле Пен, яка не демонструвала особливих проукраїнських намірів у своїх попередніх деклараціях. Якщо брати до уваги, що ключове місце у французькій владній ієрархії займає саме президент – ситуація може ставати ще більш невизначеною з непередбачуваними наслідками. 

Однак, усе по черзі. 

Соціологія проти України. Чи є ризик того, що проукраїнський кандидат не пройде у другий тур

Велика міжнародна компанія Toluna Harris Interactive провела масштабне соціологічне дослідження для RTL і M6 і опублікувала декілька сценаріїв розвитку президентської кампанії станом на серпень. Результати виявляють проблематичну тенденцію.

Лідерство Марін Ле Пен обговорюється експертами одразу після отримання нею можливості взяти участь у виборах: прогнози щодо її рейтингів на рівні 35% голосів не викликають особливого здивування, хоча й провокують певні тривожні настрої. 

Ключовий ризик першого туру президентських виборів – реальні шанси зайняти другу позицію у Жан-Люка Меланшона. Лідер «Нескореної Франції» системно виступає з радикальних популістських позицій лівого спрямування. Хоча він публічно засуджував російське військове вторгнення в Україну, але неодноразово вдавався до висловлювань на кшталт «колективний захід на чолі США провокував російську параною». 

Жан-Люк Меланшон не демонстрував послідовної прихильності до військово-технічної підтримки України. В його деклараціях можна побачити різну динаміку еволюції політичної свідомості: від заперечення постачання військового обладнання до визнання права України на захист, але з «червоними лініями» – щоб не втягувати Францію у війну. 

Політик засуджував двосторонню безпекову угоду з Україною та активно спекулював на електораті, що не підтримує особливу активну французьку позицію у стримуванні російської загрози.

За різних соціологічних моделей Жан-Люк Меланшон претендує на 17% голосів, що робить з нього основного претендента на проходження у другий тур разом з Марін Ле Пен. 

При усій повазі до обох, але такий сценарій, м’яко кажучи, не викликає особливого оптимізму в Україні. Два кандидати з доволі неоднозначною репутацією і позицією щодо війни і бачення майбутнього Європи в цілому. Для організації роботи з обома необхідно докладати титанічних зусиль і результат не буде гарантовано. Тому змагання у другому турів кандидатів, які занадто стримані у питанні підтримки України – небезпечний варіант.

Відносний позитив: можливість уникнути такого ризику зберігається.

Хто претендує на президентське крісло з проукраїнського табору?

Наразі, у Франції активні три претенденти на президентський пост, кампанія яких, де-факто, обіцяє перетворитись на протистояння радикальним силам на чолі Марін Ле Пен. 

По-перше, експрем’єр-міністр Франції, лідер партії «Горизонт», міський голова Гавра Едуард Філіп. 

Його називають основним опонентом, який зуміє достукатись до політичного центру, до прихильників чинного президента Франції, а також об’єднати виборців, які віддавали свої голоси за представників табору лівих сил на останніх парламентських виборах. 

Едуарду Філіпу формують образ державного управлінця і технократа, який має досвід керівництва урядом, успішний кейс в органах місцевого самоуправління та високий рівень підтримки ділової спільноти. 

По-друге, депутат Європарламенту, лідер політсили лівоцентричних орієнтирів «Публічний простір» Рафаель Глюксман. Він доволі яскрава політична постать і відзначається найбільш проукраїнською позицією серед усіх претендентів. Політик дає чітке розуміння того, що Україна – це форпост і перша лінія оборони Європи, тому створення «червоних ліній» щодо підтримки українських потреб і тиску на російського агресора – не характерний для Рафаеля Глюксмана підхід. 

Ймовірно одна з ключових технологічних проблем політика – він користується підтримкою в інтелектуальних елітах, але йому буде важко заручитись підтримкою широких мас різного виду діяльності та поглядів. 

По-третє, генеральний секретар партії «Ренесанс», експрем’єр-міністр Габріель Атталь, який, де-юре, мав би виступати як потенційний наступник Емануеля Макрона, але, де-факто, між обома політиками була доволі складна історія взаємовідносин, яка супроводжувалась певними конфліктами.

Габріель Атталь демонструє чітку і послідовну позицію щодо України. Водночас останнім часом він намагається загравати і з умовними правоцентристським електоратом, вбачаючи у собі здатність конкурувати за вказаний соціологічний сегмент з Марін Ле Пен. 

Доволі неоднозначну реакцію викликало інтерв’ю Габріеля Атталя французькому виданню Le Journal du Dimanche (JDD). 

Цей медіаресурс відверто виступає з антиукраїнськими поглядами і вільно надає майданчик для експертів і журналістів, яких заведено визначати як «агентів російського впливу». Варто лише відзначити, що для цього медіа нещодавно давала інтерв’ю сумнозвісна Юлія Мендель, розганяючи типові пропагандистські штами і проросійські конспірологічні наративи. 

Не виключно, що Габріель Атталь намагатиметься «всидіти на двох політичних стільцях»: одночасно зберігаючи проукраїнський курс, але намагаючись повернути на свій бік правий консервативний електорат, щоб якось збільшити власні шанси. 

JDD разом з іншими відомими онлайн і телевізійними ресурсами входить до медіаімперії Венсана Болоре – великого бізнесмена з консервативними поглядами, якого часто помічали в ідеологічних симпатіях до Марін Ле Пен. З огляду на величезну аудиторію підконтрольну ресурсам місцевого французького олігарха, отримання його майданчику – важливий компонент політичного успіху. Ймовірно Габріель Атталь мислить подібними категоріями.

Серед цих трьох політиків найбільше шансів на прохід у другий тур саме у Едуарда Філіпа, який перебуває або на одному рівні з Жан-Люк Меланшоном або на незначній дистанції від нього в 1-2% (залежно від варіацій кампанії). 

Рафаель Глюксман і Габріель Атталь відстають і за різними оцінками мають змогу претендувати на результат в діапазоні 10%. Проте, саме їх участь може набути вирішального значення для першого туру.

Чому? Для спрощення розуміння ситуації: прихильники Рафаеля Глюксмана чи Габріеля Атталя швидше підуть голосувати за Едуарда Філіпа, ніж за Марін Ле Пен чи Жак-Люка Меланшона. 

Ця особливість стане важливою не тільки на фініші кампанії, але й має потенціал вплинути вже на початкових етапах. При збереженні наявних соціологічних конфігурацій – участь обох ризикує завадити Едуарду Філіпу пройти у другий тур і випередити Жан-Люка Меланшона. 

Тому в таборі Рафаеля Глюксмана чи Габріеля Атталя постануть перед непростим вибором: або орієнтуватись виключно на власні амбіції або «подумати про майбутнє Франції» та не допустити другого туру за участі радикального правого і радикально лівого претендентів. 

Однак, в такому випадку комусь з них доведеться знятися з кампанії.

Пам’ятаючи як не очікувано і різко на політичний олімп раніше увірвався Емануель Макрон, не можна виключати сценарій появи нового претендента, який перехопить пальму першості у протистоянні з Марін Ле Пен. Проте, поки можемо лише очікувати на подібні сенсаційні кроки.

Другий тур – консолідація проти правих  

Якщо ж все-таки одному з претендентів вдасться обійти Жан-Люка Меланшона та змагатись з Марін Ле Пен у фіналі – ситуація виглядатиме доволі складною. Хоча шанси залишатимуться за умови успішної реалізації сценарію – «хто завгодно, тільки не правий політик». 

Подібна модель спрацювала на дострокових парламентських виборах 2024 року, коли «Національне об’єднання» не здобуло такої переконливої перемоги, на які покладали сподівання. 

Залишаються варіанти для подібного політичного маневру і зараз.

По-перше, якщо брати за основу модель, де у другий тур пройде Едуард Філіп, він має значний потенціал в мобілізації голосів. Першочергово тих, які підтримають його, лише щоб не перемогла Марін Ле Пен. 

По-друге, буде дивно, якщо раптом виборці радикального лівого Жан-Люка Меланшона раптом підуть голосувати за Марін Ле Пен. З більшою ймовірністю, більшість з них швидше проігнорує наступний тур. 

По-третє, Марін Ле Пен доведеться боротись як за умовних виборців Емануеля Макрона, представників поміркованого центру і правоцентристського центру, так і захопити той електорат, який розчарувався у владі і шукає для себе прийнятну альтернативу. В іншому випадку, потенціал мобілізації додаткових голосів у другому турі виглядатиме обмеженим для політикині. 

Якою буде політика наступного президента Франції щодо України

Якщо позиція Едуарда Філіпа видається більш прогнозованою і наближеною до курсу Емануеля Макрона, то Марін Ле Пен дає більш підстав для роздумів чи переживань. Особливо з урахуванням того, що вона – фаворит. 

Для об’єктивності – Марін Ле Пен вже давно не той проросійський політик, який не засуджував окупацію Кримського півострова і демонстрував відверту лояльність до розвитку франко-російських відносин. 

Амбіції стати політиком національного масштабу спонукали діяти помірковано і не обмежуватиме себе проросійським чи маргінальним електоральним полем. Це відносний позитив і відкриває певне «вікно можливостей» для України у майбутньому. 

Станом на тепер позиція Ле Пен як кандидатки доволі стримана, а подекуди деструктивна, якщо оцінювати її виключно через призму українських інтересів.

Так, вона засуджує російське вторгнення, але виступає проти безумовного нарощення військової допомоги України під приводом протидії ескалації. Виключає опцію з відправленням французьких миротворців на українську територію, що ставить під сумнів її реальні наміри продовжувати ініціативу «коаліції рішучих». 

Хоча тема миротворців і без того доволі абстрактна, але у цьому випадку показовим видається її політичне позиціонування: підтримка України допускається, але у чітких рамках і «червоних лініях». Політикиня виступає за переговори, не вбачаючи передумов для російської стратегічної поразки. Такий стриманий підхід – це не те, що хотіли б чути в Україні в умовах продовження війни за власне виживання і терористичних обстрілів населення.  

Проте, чи виступатиме Марін Ле Пен повною мірою з подібних позицій, коли зіштовхнеться з об’єктивною реальністю і стане президентом? Коли вона отримає повний доступ до інформації та усвідомить реальні дії і підходи російської сторони, а також повний обсяг загроз та імперіалістичних амбіцій Кремля, який географічно не обмежується Україною і загрожує партнерам по НАТО? 

Занадто багато умовних факторів для формування цілісного прогнозу. 

Цікаве і подальше бачення Марін Ле Пен щодо політики на рівні ЄС і НАТО в цілому. Наразі, «Національне об’єднання» входить до правої фракції у Європарламенті «Патріоти за Європу», де разом з ними такі партії як «Фідес» Віктора Орбана, ANO Андрея Бабіша, «Ліга» Маттео Сальвіні та «Конфедерація» Кшиштофа Босака. 

Останній навіть реалізував у червні важливу ініціативу з організацією візиту у Польщу соратника Марін Ле Пен – Жордана Барделла (який ще тоді розглядався як потенційний кандидат в президенти, але зараз виступає претендентом на прем’єрський пост). Тоді Жордан Барделла продемонстрував ідеологічну єдність з «Конфедерацією» в питаннях міграції та провів особисту зустріч з президентом Польщі Каролем Навроцьким. У таборі правих сил Польщі не приховують сподівань щодо перемоги Марін Ле Пен на виборах, що дасть позитивний для них фон і для їхньої парламентської кампанії восени 2027 року. 

Водночас в України поки відверто бракує зв’язків з Марін Ле Пен чи її командою, тому перед майбутнім новим українським послом у Парижі стоятиме складне завдання щодо налагодження прагматичної комунікації. 

Подібні контакти доцільно розвивати на політичному рівні вже зараз і при правильному підході – це не виглядатиме як «зневага» до Емануеля Макрона чи спроба «втручатись у виборчу кампанію на чиємусь боці». Варто зауважити, що три потенційних кандидати від умовного проукраїнського табору вже відвідували Україну. 

Чудовою опцією була б також організація візиту Марін Ле Пен чи Жордана Барделла як кандидата на президентський і прем’єрський пост відповідно. 

Без формування дієвої стратегії щодо України не можливо здійснювати зовнішньополітичний курс жодної країни, яка претендує на лідерство у Європі. Гіпотетична перемога Марін Ле Пен не робитиме  виключень для цієї аксіоми. 

До прикладу, для творчих роздумів: з огляду на те, що «Національне об’єднання» – це консервативна політична сила з націоналістичними цінностями, запрошення до Жордана Барделли з боку того ж Андрія Білецького чи іншого військово-політичного діяча консервативних поглядів виступало б логічним політичним кроком. 

Що стосується самої Марін Ле Пен то запрошення для неї як кандидатки на президента Франції (на рівні з іншими учасниками кампанії) також реалістична опція. Щоправда, тут доцільно обрати відповідного «ініціатора». До прикладу, якщо Ірина Верещук надалі зацікавлена у позиціонування себе як консервативного політика вона б могла звернутись з відповідним запитом від себе або організувати колективне звернення від українських жінок, які здійснюють героїчний опір російській агресії. 

Ігнорувати подібні пропозиції виглядало неправильним рішенням для французької сторони, а візит – виступатиме важливим етапом об’єктивного усвідомлення того, що відбувається в Україні. 

Підсумовуючи, до президентських виборів у Франції залишається не так багато часу і Україні варто готуватись до усіх можливих сценаріїв. 

Потенційна перемога Марін Ле Пен дозволить їй миттєво ініціювати розпуск парламенту з метою концентрації усієї влади у власних руках.

Перемога кандидата на кшталт Едуарда Філіпа дозволить зберегти зовнішньополітичний курс Франції максимально наближеним до чинної лінії офіційного Парижу, але не скасує потреб у врегулюванні внутрішньополітичної кризи, яка триває дотепер. 

Знаючи усю непередбачуваність французької політики, не варто виключати, що ще президент Емануель Макрон встигне ініціювати ще одні дострокові парламентські вибори до президентської кампанії. Законодавство вже не обмежує його у цьому. 

За будь-яких обставин, українській дипломатії і політикам залишається не тільки спостерігати, але й діяти, щоб не допустити втрати стратегічного союзу з Францією. 

Кандидат політичних наук, директор Ради Східної Європи Антон Найчук