Львів, Одеса, Дніпро, Харків, Київ — п’ять економік, які так і не стали однією країною

Програма діяльності нового уряду та річниця Дня Незалежності України — це певна історична можливість не лише підбити проміжні підсумки, а й спробувати сформувати візії нашого майбутнього (незважаючи на дим війни, який це майбутнє наразі застилає).

Передусім варто проаналізувати характеристику регіонального розподілу продуктивних сил, адже ми живемо на економічній спадщині УРСР, економіку нового типу у нас так і не створили (крім посилення сировинної компоненти).

Поділ на області та райони часів УРСР можна порівняти з корпусно-дивізійною структурою радянської армії, де область — це військовий корпус, район — дивізія, відносно великий населений пункт — полк тощо. Тоді все підкорялося мобілізаційним потребам і необхідності жорстко охопити периферійні території «намісниками» із центру у вигляді секретарів райкомів та обкомів комуністичної партії.

Звісно, цю територіальну сітку розробляли без урахування принципів побудови ринкової економіки, і вона не відповідала завданням децентралізації.

До речі, польська економічна реформа почалася з масштабної реформи системи адміністративно-територіального поділу країни. З 1 січня 1999 року кількість польських воєводств зменшилася з 49 до 16, тобто більш як утричі. Водночас сама структура адміністративного поділу (воєводство—повят—гміна) збереглася.

Це дало змогу посилити місцеве самоврядування та зробило регіони економічно сильнішими.

В Україні цьому розподілу відповідають: область, район, ОТГ / місто / село.

Саме новий адміністративний поділ став базою розвитку регіональної економіки Польщі та слугував платформою для залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій.

Нині у Польщі найактивніше розвиваються саме регіональні технологічні та промислові кластери.

Що можна зробити в Україні?

Перша частина реформи в Україні вже відбулася: замість 490 старих районів створили 136 укрупнених районів і систему територіальних громад (ОТГ).

Після війни, не змінюючи загальної системи адміністративного поділу, можна надати областям можливість створювати економічні кластери, які б примножували зусилля регіональних управлінських систем із залучення інвестицій та розвитку місцевої економіки в межах територіально-економічних районів.

Така складна реформа має об’єднувати методологію розміщення продуктивних сил (територіально-економічних районів) і сучасного світ-системного аналізу.

Нині в нашій країні виділяють низку територіально-економічних районів, які поступово формувалися на основі різних чинників розміщення продуктивних сил, але зараз об’єднуються в межах єдиного українського історичного проєкту.

Система розміщення продуктивних сил в Україні зараз — це, з одного боку, «уламки» старих територіально-економічних районів часів УРСР, а з іншого — певною мірою хаотичне формування кількох економічних «протокластерів» зі своїм «надмістом».

Якщо брати захід України — це Львів, на півдні — Одеса, на південному сході — Дніпро та Харків, у центрі — Київ. Уся країна пов’язує всі ці «регіональні системи» в єдиний простір розвитку.

Так проявляється на нашому мікрорівні теорія «світ-системного» аналізу Ф.Броделя. Якщо скористатися світ-системним аналізом іншого теоретика — І.Валлерстайна, то можна побачити, що найбільший ризик для нас у плані економічної стагнації полягає у трансформації молодої ринкової економіки у формат місцевої «квазіімперії» — коли території об’єднані лише через панівний центр, який відповідає за централізований збір податків та їхній «ручний» перерозподіл.

Саме цю модель реалізовували за часів Кучми та Януковича, і саме вона спричинила тяжкі історичні наслідки.

Політика децентралізації має призвести до зовсім іншого результату: наша наразі неефективна економічна модель має поступово трансформуватись у систему економічних кластерів розвитку, як це сталось у європейських країнах, США і навіть у Китаї. До речі, саме цього не відбулося, наприклад, у РФ, де цілісність системи досі тримається на нестабільному антагонізмі «центр—периферія».

Для сталого розвитку розміщення в Україні продуктивних сил слід реформувати на основі ефективніших та адекватних ринковій економіці структур — таксонів, тобто територіально-економічних районів (у сучасному варіанті — кластерів), об’єднаних на підставі загальних властивостей та ознак.

За часів УРСР продуктивні сили формувалися у нас відповідно до трьох базових територіально-економічних районів:

• Донецько-Придніпровського з декількома великими промисловими центрами (Дніпро, Донецьк і Харків) та трьома базовими промисловими протокластерами (Приазов’я, Наддніпрянщина, Слобожанщина);
• Центрального (Київський та Львівський промислові кластери);
• Південного (Одеський промисловий кластер).

З огляду на регіональні особливості економіки, ці територіально-економічні райони вимагають диверсифікованого економічного підходу та формування адаптованих до їхніх потреб економічних політик.

У Центральному районі необхідно розвивати логістичну й транспортну інфраструктуру для забезпечення транзиту товарів на ринок ЄС. Це дасть змогу створювати в центрі та на заході країни інноваційні й технологічні кластери, промислові полігони, вільні економічні зони.

З боку держави тут потрібна політика, спрямована на посилення ролі середнього бізнесу.

У цьому районі мають з’явитися нові точки інноваційного зростання економіки. А ще має помітно посилитися роль малого та середнього бізнесу у загальній структурі виробництва.

Також тут активно розвиватиметься транзитна логістика та інфраструктура.

У Центральному районі варто прогнозувати й значне посилення підприємницької ініціативи та ефективніший трансфер інновацій у реальний сектор економіки.

Це буде щось схоже на умовну «польську модель» зростання.

Щодо Донецько-Придніпровського району, то тут необхідні методи державного дирижизму та грамотного протекціонізму для відновлення індустріального ядра країни та посилення ефективності видобувної промисловості.

Об’єктивно в ньому зберігатиметься й роль великого бізнесу, а пул інвестицій і далі формуватиметься за активної участі держави та великих ФПГ у межах державно-приватного партнерства.

Це можна назвати умовно «південнокорейською» моделлю розвитку.

Щодо Південного економічного району, то тут суттєві перспективи відкриваються у секторі туризму та послуг, а також у частині створення вільних торгових безмитних транзитних зон і торгових терміналів.

Для активізації регіонального потенціалу потрібна максимальна дерегуляція й кредитне стимулювання малого та середнього бізнесу. Роль держави тут — лише в розвитку інфраструктурних проєктів, наприклад, портів.

Основні принципи формування ВЕЗ та вільних торгових терміналів у цьому територіально-економічному районі можна запозичити в Іспанії, де концентрація вільних економічних кластерів відбувається біля великих портових міст, розташованих на торговельних шляхах із Європи до Азії та Африки.

Такі «острівці підприємницької свободи» передбачають вільний митний простір, вільні склади, промислові полігони, технологічні парки та спеціальні торговельні центри.

Їхнім економічним розвитком керують не чиновники, а консорціуми компаній, що формують базовий промисловий кластер.

Таку модель можна назвати умовно «іспанською» або «турецькою».

Кластерний економічний розвиток дає змогу забезпечити вектор інноваційного руху, нарощування експортного потенціалу, інтеграцію країни у світові технологічні та торговельні ланцюжки, створення нових робочих місць.

Щодо майбутнього створення економічних кластерів, то економічно доцільно формувати їх на основі наявних територіально-економічних районів (у межах теорії розміщення виробничих сил в Україні).

Сучасні науковці виділяють такі територіально-економічні райони України, які сформувалися за часів незалежності:

• Донецький (Донецька, Луганська області)
• Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька області)
• Північно-Східний (Харківська, Сумська, Полтавська області)
• Центральний (Черкаська, Кіровоградська області)
• Північно-Західний (Волинська, Рівненська області)
• Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області)
• Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська області, Крим)
• Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області)
• Столичний (Київська, Житомирська, Чернігівська області)

За такої системи місцеве самоврядування зосередиться на базі ОТГ, а економічна політика, особливо в частині залучення інвестицій та формування якості підприємницького середовища — на рівні економічних кластерів.

Створення економічного кластера має регулюватися спеціальним законом, а ініціювати його повинне місцеве самоврядування на рівні обласних рад і великих міст.

Водночас частину функцій щодо саморегулювання таких кластерів слід делегувати радам / консорціумам інвесторів, залишивши за державою загальнодержавні функції та завдання інфраструктурного розвитку.

У такому разі від місцевих громад залежатиме якість не лише доріг і лікарень, а й підприємницького середовища, а отже й рівень життя простих людей та кількість робочих місць.

А центральні органи державної влади відповідатимуть за безпеку, оборону та соціальний захист населення, а не за перерозподіл економічних рент і корупційні оборудки.