Поки люди вмирали від болю, їм виписували "квиток до раю": темна правда про "святу" Матір Терезу

У цей день, 26 серпня 1910 року народилася жінка, яку згодом назвуть одним із головних символів милосердя ХХ століття. Мати Тереза стала майже недоторканним образом — Нобелівська премія миру, тисячі місій по всьому світу, канонізація і репутація людини, яка присвятила життя найбіднішим.

Але за цим образом давно тягнеться інша історія.

Її притулки критикували за примітивну медичну допомогу, нестачу знеболення і підхід, у якому страждання сприймалося не лише як зло, якого треба позбутися, а й як духовна цінність. Паралельно виникали питання до величезних пожертв, контактів із диктаторами та грошей від людей, яких пізніше звинувачували у масштабних фінансових махінаціях.

І що більше деталей ставало відомо, то складніше було зберігати просту картинку: добра черниця, яка безкорисливо рятує вмираючих.

Фокус розібрався, ким насправді була Мати Тереза, чому її методи допомоги викликали настільки жорстку критику і де в історії "святої з Калькутти" закінчуються факти та починається створений навколо неї міф.

Не лікарня, а місце, де дозволяли померти

Саме Калькутта зробила Матір Терезу легендою. Тут її сестри підбирали на вулицях людей, яких інші воліли не помічати: виснажених, хворих, покинутих, часто вже при смерті. Для багатьох це справді означало хоча б дах над головою, їжу і людину поруч в останні години життя.

Але згодом з'ясувалося, що між "не дати людині померти на вулиці" і "дати їй належну медичну допомогу" в системі Матері Терези могла лежати величезна прірва.

У 1994 році один із найвідоміших медичних журналів світу — The Lancet — опублікував матеріал свого тодішнього редактора Робіна Фокса про заклад Матері Терези для вмираючих у Калькутті. Сам факт появи такого тексту показовий: до цього місця приїхав не паломник і не автор чергової захопленої біографії, а лікар, який дивився на побачене саме з точки зору медицини.

І побачене викликало у нього запитання.

У закладі, де перебували тяжкохворі люди, не було повноцінної системи діагностики, а значну частину повсякденних рішень ухвалювали сестри та волонтери. Проблема полягала в тому, що зовні дуже хворий і виснажений пацієнт далеко не завжди є безнадійним. Людина могла мати інфекцію, зневоднення чи інший стан, який за нормальної діагностики та лікування не обов'язково мав закінчуватися смертю.

Саме тут і починає руйнуватися романтичний образ "дому для вмираючих".

Бо якщо людина справді помирає і врятувати її неможливо, дати їй чисте ліжко, їжу, догляд і не залишити саму — це милосердя. Але якщо її оголосили вмираючою лише тому, що ніхто належним чином не встановив, що з нею відбувається, це вже зовсім інша історія.

Окреме питання — біль.

Публікація Фокса викликала дискусію, зокрема щодо доступності морфіну та якості допомоги людям у термінальному стані. Журнал навіть опублікував кілька відповідей на його матеріал, що свідчить: проблема не була вигадкою одного особливо злого критика Матері Терези, а стала предметом професійної медичної суперечки.

Захисники Матері Терези мали свою відповідь. Її заклади, казали вони, ніколи й не створювалися як лікарні. Їхнє завдання полягало в іншому — забрати із вулиці тих, хто інакше помер би сам у бруді, і дати їм хоча б людський догляд. Саме так аргументували люди, які працювали з "Місіонерками милосердя": орден не претендував на роль повноцінної медичної системи.

Це важливе уточнення.

Але воно породжує ще незручніше запитання: якщо у всесвітньо відомої організації були гроші, люди та потік пожертв з усього світу, чому через десятиліття її головним стандартом для найбідніших залишалося не якісне лікування, а можливість трохи менш страшно померти?

Особливо з огляду на те, що сама Мати Тереза, коли серйозно хворіла, лікувалася вже далеко не в тих умовах, які пропонували її підопічним.

І це був лише початок претензій до "святої з Калькутти".

Страждання як шлях до Бога

Проблема закладів Матері Терези була не лише в нестачі лікарів, обладнання чи ліків. За її ставленням до хворих стояла значно глибша річ — власне релігійне розуміння страждання.

Для сучасної медицини біль — це те, що потрібно максимально полегшити. Для Матері Терези він мав ще й духовний сенс.

У своїй Нобелівській лекції 1979 року вона прямо говорила про те, що у світі знову переживається "страсть Христова", а завдання її сестер — бути поруч і розділяти страждання людей. Бідних вона бачила не просто як людей, яким необхідно допомогти, — у них для неї буквально був присутній Христос.

Ця логіка багато що пояснює.

Мати Тереза часто розповідала історії про людей, яких її сестри підбирали на вулицях Калькутти. В одній із таких історій жінка, яку принесли до притулку в тяжкому стані, померла невдовзі після того, як їй дали ліжко та догляд. В іншій — чоловік, якого знайшли просто у стічній канаві, сказав перед смертю, що жив "як тварина", але помирає "як ангел".

Для Матері Терези такі смерті були доказом сили її місії. Вона сама розповідала про них зі сцени під час отримання Нобелівської премії.

І саме тут виникає головний конфлікт між її світоглядом та поглядом її критиків.

Чи достатньо зробити смерть красивішою, якщо людину ще можна було лікувати?

Чи має хворий просто прийняти свій біль — чи все-таки отримати морфін, діагностику, антибіотики, операцію або переведення до лікарні?

Для самої Матері Терези відповідь була не настільки очевидною, як може здатися сьогодні.

Її слова про страждання не були випадковими фразами, вирваними критиками з контексту. Вони проходили через усю її релігійну філософію: Христос страждав, отже у стражданні людина може наблизитися до нього. Навіть у Нобелівській лекції вона говорила не стільки про боротьбу зі стражданням, скільки про необхідність його розділити.

Для черниці така позиція може бути частиною віри. Для людини, яка лежить із невиліковною хворобою без достатнього знеболення, — вже ні.

Саме тому критики Матері Терези роками ставили їй незручне запитання: чи не перетворила вона власне релігійне захоплення жертовністю на стандарт допомоги для інших людей — людей, які цього стандарту для себе не обирали?

Особливо незручно це питання звучало ще й тому, що сама Мати Тереза, коли її здоров'я серйозно погіршувалося, не відмовлялася від сучасної медицини. Вона лікувалася у лікарнях, проходила обстеження та отримувала допомогу кардіологів.

Тобто виходив дуже неприємний контраст: бідним пропонували прийняти страждання, тоді як засновниця ордену, коли хворіла сама, користувалася можливостями медицини.

І далі постає ще одне питання.

Навіть якщо припустити, що в перші роки у Матері Терези просто не було ресурсів для іншої допомоги, з часом це пояснення ставало дедалі слабшим. Її ім'я знали в усьому світі, "Місіонеркам милосердя" жертвували величезні суми, а двері перед самою Матір'ю Терезою відчиняли найбагатші та найвпливовіші люди планети.

Тож куди йшли гроші?

Мільйони пожертв і дуже незручні питання

З часом пояснювати убогі умови в закладах Матері Терези лише браком грошей ставало дедалі важче.

Її ім'я знали у всьому світі, до неї їхали знаменитості, політики та мільйонери, а "Місіонерки милосердя" отримували пожертви від людей із різних країн. Сам орден і сьогодні підкреслює, що не проводить класичних кампаній зі збору коштів, а існує завдяки добровільним пожертвам благодійників.

Проблема в іншому: роками було дуже складно зрозуміти, скільки саме грошей проходить через структури ордену і як вони розподіляються.

Саме ця закритість стала одним із головних аргументів критиків Матері Терези. Пожертви надходили з усього світу, але в її калькуттських закладах продовжували економити на речах, які важко назвати розкішшю: нормальній діагностиці, сучасному обладнанні, достатньому знеболенні та професійному медичному персоналі.

При цьому сам факт значних пожертв — не вигадка критиків. Наприклад, зареєстрований у Великій Британії Missionaries of Charity of Mother Teresa of Calcutta Trust лише за 2024 рік задекларував понад 1 млн фунтів доходу, майже весь він припав на пожертви та спадкові внески. У 2023 році дохід цієї структури перевищував 2,2 млн фунтів. Це лише одна юридична структура ордену, тому ці цифри не можна механічно переносити на всю міжнародну мережу, але вони добре показують масштаб фінансового потоку.

І тут важливо не повторювати популярний міф, ніби існує якась достовірно встановлена сума у сотні мільйонів чи мільярди доларів, яку Мати Тереза нібито "сховала". Переконливих документів, які дозволяли б точно назвати загальний статок її ордену за її життя, немає.

Але є інша, набагато краще задокументована історія.

Одним із людей, чиї гроші приймала Мати Тереза, був американський фінансист Чарльз Кітінг.

Кітінг став однією з центральних фігур великого американського фінансового скандалу кінця 1980-х — так званої Savings and Loan crisis. Після краху його Lincoln Savings and Loan тисячі вкладників втратили гроші, а самого бізнесмена судили за шахрайство.

До цього Кітінг був щедрим благодійником Матері Терези.

За даними, які наводилися під час подальших дискусій навколо цієї справи, він передав їй близько 1,25 млн доларів та дозволив користуватися своїм приватним літаком.

А потім сталося те, що особливо сильно вдарило по образу черниці, яка нібито стояла осторонь грошей і політики.

Коли Кітінга судили, Мати Тереза написала судді Ленсу Іто листа з проханням поставитися до фінансиста поблажливо. Вона пояснювала це тим, що бачила його доброту та щедрість до бідних.

На лист відреагував заступник окружного прокурора Лос-Анджелеса Пол Терлі, який працював над справою Кітінга. Він написав Матері Терезі у відповідь і пояснив, звідки могли взятися гроші її благодійника. Кітінга звинувачували в тому, що він ошукав тисячі людей, серед яких були звичайні вкладники, що втратили свої заощадження.

І прокурор запропонував дуже просту річ: якщо Мати Тереза дізналася, що пожертвувані їй гроші могли походити від ошуканих людей, повернути їх законним власникам.

Саме цей епізод пізніше став одним із ключових у критиці Матері Терези.

Не тому, що благодійна організація зобов'язана знати біографію кожного свого донора. Кітінг давав їй гроші ще до завершення кримінальних процесів.

Проблема почалася тоді, коли масштаб історії вже став відомий.

Публічних свідчень того, що гроші Кітінга були повернуті його жертвам, немає.

І це ставить дуже незручне моральне питання. Якщо людина проповідує абсолютне співчуття до бідних і водночас отримує величезну пожертву від фінансиста, чиїми жертвами стали тисячі звичайних людей, — де в такому разі проходить межа між милосердям і принципом "гроші не пахнуть"?

А Кітінг був далеко не єдиною неоднозначною людиною, поруч із якою з'являлася Мати Тереза.

Наступна історія була ще гіршою.

Бо цього разу йшлося вже не про шахрая.

Йшлося про диктатора.

Диктатори, яких нібито любили бідні

Якщо історію з Кітінгом ще можна пояснювати тим, що Мати Тереза не перевіряла походження кожної пожертви, то з диктаторами все було складніше. Тут ішлося вже не просто про гроші, а про публічну легітимацію людей, чиї режими трималися на репресіях, страху та бідності.

Один із найвідоміших прикладів — Гаїті часів родини Дювальє.

Країною десятиліттями правила династія Франсуа "Папа Дока" Дювальє, а потім його сина Жана-Клода "Бебі Дока" Дювальє. За їхнього правління Гаїті залишалося однією з найбідніших країн Західної півкулі, тоді як режим спирався на силовиків, переслідування опонентів і систему привілеїв для вузького кола наближених. Дослідники того періоду прямо пов'язували правління Дювальє з поглибленням нерівності та становищем, у якому головними жертвами залишалися саме бідні гаїтяни.

І саме до цієї родини приїхала Мати Тереза.

Найгучнішим епізодом стала її зустріч із Жаном-Клодом Дювальє та його дружиною Мішель. Пізніше Крістофер Хітченс, один із найвідоміших критиків Матері Терези, нагадував, що під час візиту вона фактично вихваляла подружжя Дювальє за любов до бідних і говорила про взаємну любов між владою та народом.

Контраст тут був майже гротескним.

Черниця, яка побудувала світову славу на служінні найбіднішим, хвалила керівників держави, де саме бідні десятиліттями платили найвищу ціну за існування режиму.

Пізніша дискусія навколо цієї історії показова ще й тим, що навіть захисники Матері Терези не заперечували сам факт її контактів із диктаторами. У The New York Review of Books на захист монахині прямо писали, що вона справді приймала гостинність "шахраїв, мільйонерів і злочинців", але пояснювали це християнським принципом — допомагати й не відвертатися навіть від грішників.

Тобто суперечка була вже не про те, чи відбувалися такі зустрічі, а про те, чи можна їх виправдати.

І тут є принципова різниця.

Одне — прийти до диктатора, щоб вимагати звільнення політв'язнів, допомоги голодним або припинення репресій.

І зовсім інше — дозволити диктатору використати поруч із собою всесвітньо відомий символ милосердя.

Для авторитарної влади така фотографія коштує значно більше за будь-яку рекламу. Людина, яку світ сприймає як моральний авторитет, стоїть поруч із правителем — і самим фактом своєї присутності робить його трохи прийнятнішим.

Саме це й було одним із головних закидів Хітченса: Мати Тереза була надзвичайно суворою, коли говорила про мораль звичайних людей, але значно менш принциповою, коли поруч опинялися багаті та впливові.

Історія Дювальє особливо добре показує парадокс її публічного образу.

Вона закликала бідних приймати свою долю, бачила духовний сенс у стражданні та проповідувала смирення. Але людей, які значною мірою були відповідальними за те, що ці бідні залишалися бідними, вона далеко не завжди засуджувала так само жорстко.

Врятувати тіло чи душу: хрещення вмираючих і війна з абортами

У діяльності Матері Терези була ще одна принципова річ, яку часто гублять за образом універсального милосердя: її місія ніколи не була поза релігією. Вона не просто доглядала за бідними як гуманітарна працівниця — вона була католицькою черницею з дуже жорсткими уявленнями про гріх, спасіння, сім'ю та народження дітей.

І саме тут з'являється одна з найсуперечливіших історій — хрещення вмираючих.

Колишня сестра ордену Сьюзен Шилдс стверджувала, що в будинках для вмираючих черниць навчали запитувати людей при смерті, чи хочуть вони отримати "квиток до раю". Позитивну відповідь трактували як згоду на хрещення: сестра могла змочувати голову людини водою так, ніби просто охолоджувала її, одночасно тихо промовляючи формулу хрещення.

Якщо все відбувалося саме так, виникає очевидна проблема.

У притулках Матері Терези помирали не лише християни, а й індуїсти, мусульмани та представники інших релігій. Людина в агонії, яка погано розуміє, що відбувається, навряд чи може дати повноцінну усвідомлену згоду на зміну віри лише тому, що погодилася на незрозумілий "квиток до раю".

Але тут важливо не перетворювати звинувачення на встановлений судом факт. Основним джерелом цієї конкретної історії залишаються свідчення колишньої членкині ордену та праці критиків Матері Терези. Незалежно перевірити масштаб такої практики через десятиліття складно. Тому коректніше говорити не про доведене "масове таємне навернення", а про серйозні свідчення щодо практики, яка викликала питання про згоду вмираючих.

Зате щодо іншої частини її релігійної програми жодних сумнівів немає.

Мати Тереза була категорично проти абортів.

І говорила про це не десь у церковній проповіді перед своїми одновірцями, а зі сцени, де їй вручали Нобелівську премію миру.

У грудні 1979 року вона заявила, що аборт є "найбільшим руйнівником миру", а сам аборт назвала прямим убивством. Для неї логіка була простою: якщо мати може вбити власну ненароджену дитину, то зникає моральна межа, яка заважає людям убивати одне одного.

Так само вона виступала проти штучної контрацепції.

Натомість пропонувала природне планування сім'ї та сексуальне утримання. У тій самій Нобелівській лекції Мати Тереза з гордістю розповідала, що її сестри навчали цьому жебраків, людей із проказою та мешканців калькуттських нетрів.

Її позиція щодо шлюбу була такою ж консервативною. Вона виступала проти розлучень та була противницю розлучень, контролю народжуваності та абортів.

І ось тут образ Матері Терези стає значно складнішим.

Світ часто сприймав її як універсальний символ добра — майже поза політикою, конфесіями та ідеологіями. Насправді вона мала дуже чітку систему переконань і не соромилася нав'язувати їх у публічному просторі.

Вона не просто хотіла нагодувати бідного чи забрати вмираючого з вулиці. Вона хотіла врятувати його душу — саме так, як це розуміла Католицька церква.

І для тих, хто поділяв її віру, в цьому не було суперечності.

Але для критиків виникало інше питання: де закінчується допомога людині й починається використання її безпорадності для релігійної місії?

Особливо коли людина вже не може нормально говорити, відмовитися або пояснити, чого вона насправді хоче.

Свята чи великий міф

У 2016 році, майже через два десятиліття після смерті, Мати Тереза була канонізована Католицькою церквою. Для мільйонів людей це лише закріпило те, у що вони вірили давно: перед ними була жінка, яка присвятила себе тим, кого суспільство не хотіло бачити.

І це теж частина правди.

Вона справді створила величезну мережу допомоги, її сестри підбирали людей із вулиць, годували, мили, давали їм дах і не залишали самих у смерті. Для багатьох це було більше, ніж вони отримували від держави, медицини чи власних родин. Саме ця робота і стала основою її світового авторитету.

Але канонізація не скасовує незручних фактів.

Вона не пояснює, чому у відомих на весь світ закладах роками залишалася примітивна медична допомога. Не відповідає на питання про недостатнє знеболення, закритість фінансів, гроші сумнівних благодійників і публічні контакти з диктаторами. Не робить менш суперечливою її віру в духовну цінність страждання чи жорсткі виступи проти абортів, контрацепції та розлучень.

І, мабуть, головна проблема образу Матері Терези саме в тому, що десятиліттями він був занадто простим.

Добра черниця. Бідні люди. Калькутта. Милосердя.

У цій картинці майже не залишалося місця для запитань.

Коли ж вони з'явилися, виявилося, що за білим сарі з синіми смугами стояла набагато складніша людина — глибоко релігійна, безкомпромісна у своїх переконаннях, здатна на величезну особисту самопожертву, але водночас готова приймати речі, які сьогодні виглядають щонайменше морально сумнівними.

Тому називати Матір Терезу просто "злочинницею" було б так само примітивно, як і беззастережно називати її бездоганною святою.

Міф про неї виявився значно чистішим за реальну людину.

І, можливо, саме це найцікавіше в її історії.

Бо за десятиліття світ навчився ставити запитання політикам, мільярдерам, корпораціям і навіть церквам. Але до людей, яких одного разу оголосили символами абсолютного добра, ці запитання часто доходять останніми.

З Матір'ю Терезою вони все-таки прозвучали.