Фронтові щоденники, Україна після перемоги та квантовий парадокс. Що подивитися на ОМКФ

Перший ОМКФ, до організації якого частково долучилися вихідці з команди кінофестивалю «Молодість», відбувся у 2010 році та спочатку спирався на те, що тоді вважалося одеською специфікою: від глядачів вимагалося «особливе почуття гумору», а в репертуарі переважали комедії. З роками ОМКФ нарощував насиченість програм і привозив усе більше кінозірок, отже з огляду на це й на приморське розташування преса навіть прозвала фестиваль «українськими Каннами».

Після початку повномасштабної агресії Одеса опинилася під постійними обстрілами. Фестиваль мав шукати безпечнішу локацію. У 2023-му проходив у Чернівцях, а останні три роки — в Києві. Загалом у кінотеатрах «Жовтень» та «Оскар» (ТРЦ «Гуллівер») покажуть 10 позаконкурсних програм і два конкурси — Національний і Міжнародний, усього понад 80 фільмів. Економічна скрута, спричинена війною, призвела до того, що, наприклад, у позаконкурсних секціях буде мінімум картин-призерів великих міжнародних кінофорумів. З іншого боку, не може не тішити рекордна кількість українських стрічок — національного або копродукційного виробництва, навіть у секціях «Спеціальні покази», «Гала-премʼєри» та «Фестиваль фестивалів», де раніше неподільно панували іноземні режисери.

Розказуємо про 10 найцікавіших, на нашу думку, фільмів фестивалю.

«Соліст» (реж. Сергій Сторожев, Україна)

Такого собі Лева (Олександр Ярема), бувалого, втомленого і цинічного актора, звільняють після багаторічних праведних трудів у маленькому провінційному театрі. Працював він не так обличчям чи голосом, як печінкою: пиячив по-чорному, а у роботі давно вже не бачив сенсу, ані високого мистецького, ані низького матеріального. Глядачів нема, зарплата копійчана — від чого тут стимулюватися? Але ж друзі пізнаються в біді, правильно? Тож старий друг-медик зробив Левові пропозицію, від якої неможливо відмовитися: вдавати хворого у психіатричному шпиталі в обмін на гроші й прихисток. Мета вистави — випробування студентів-медиків — чи зможуть відрізнити удаваного пацієнта від справжнього хворого. Лев на початку гребує ушпиталеними. Але мало-помалу між ним і деякими пацієнтами виникає емоційний звʼязок. І от тоді в лікарні починається правдивий дурдом.

Підтримку проєктові надало Держкіно України.

«Крила» (реж. Ана Роша Де Соуза, Португалія, Україна, Кіпр)

Роша де Соуза дебютувала у повнометражному кіно у 2020 році з драмою «Слухай»; ця картина дістала нагороду «Лев майбутнього» за найкращий дебют і спецприз журі секції «Горизонти» на Венеціанському кінофестивалі.

Для свого другого фільму Ана Роша обрала болісну тему — українки, які втекли від війни в Європу. Головні героїні Орися та Вероніка (Оксана Ткач, Аліна Ковальчук) разом із цілою групою малих дівчат і жінок своєї родини виїздять до Португалії. Одначе безпека на іншому краю Старого Світу є примарною. Відлуння й наслідки війни просочуються у будні розслабленої та благополучної Португалії. Мир виявляється надто хитким поняттям навіть тут.

Фільм підтримала низка португальських і бразильських компаній, а також Держкіно України.

«Мрія Кіри» (реж. Денис Колесніков, Україна)

Головна героїня фільму, 25-річна бібліотекарка Кіра (Анастасія Пустовіт, ролі у фільмі «Коли падають дерева», серіалі «Перші ластівки»), далека як від соціальної самореалізації, так і від великих заробітків. А гроші та професійний стаж їй потрібні, аби емігрувати на континент своєї мрії — в Австралію. Борсаючись у соціальних контрастах великого міста, Кіра намагається ще й заміняти матір своїй молодшій сестрі. Дівчат пов’язує темна таємниця, недобрий секрет, що вони ховають від світу. Пошук дому, скелети в шафах, сімейні проблеми, внутрішні осяяння — і наглий початок великої війни. І все це під пісні й музику (композитори — Андрій Бондаренко та Хосейн Мірзаголі). «Мрія Кіри» — єдиний мюзикл у Національному конкурсі ОМКФ. Повнометражний дебют Дениса Колеснікова профінансовано Держкіно та Українським культурним фондом.

«За перемогу!» (реж. Валентин Васянович, Україна, Литва)

У сценарії свого нового фільму Валентин Васянович робить те саме, що вже зробив у нашумілій «Атлантиді» (2019) — намагається уявити Україну після нашої перемоги. Однак, на відміну від «Атлантиди», для нього цей фільм більш особистий. Найперше тому, що частина акторів грає фактично самих себе: Васянович, постійний художник його фільмів Влад Одуденко, оператор Михайло Любарський, звукорежисер Сергій Степанський, продюсер Володимир Яценко зʼявляються в кадрі під власними іменами. Наскрізна тема фільму — розпад родин і сімейні кризи. У всіх цих самотніх чоловіків дружини з дітьми виїхали за кордон під час повномасштабного вторгнення, обжилися там і не хочуть вертатися назад. Валентин намагається, власне, зняти про це фільм. Його дружина з донькою вже три роки у Відні й відчуження з ними досягло критичної межі (варто зазначити, що це все ж таки сценарій, а не реальне життя).

Фільм побудований на прийомі «кіно всередині кіно», коли ти вже не розумієш, чи перед тобою черговий дубль зйомки, чи реальна ситуація. Композиційна оригінальність і автентична акторська гра принесли картині перемогу в конкурсній програмі Platform Міжнародного кінофестивалю в Торонто (TIFF) — уперше в історії української кінематографії.

Фільм профінансовано європейським фондом Eurimages, продюсерськими компаніями ForeFilms, Arsenal Films (Україна) і M-Films (Литва).

«Мир для Ніни» (реж. Жанна Довгич, Україна, Швейцарія)

Головна героїня — Ніна Брановицька. Її сина Ігоря, кулеметника 90 окремого десантного штурмового батальйону «Житомир» й оборонця Донецького аеропорту, у 2015 році стратили проросійські бойовики, очолювані воєнним злочинцем «Гіві». «Жодне покоління наших рідних не прожило нормально», — каже Ніна, згадуючи, як по її роду прокотилися громадянська війна, Голодомор, знову війна (Друга світова), знову голод, і ще війна (афганська, на якій загинув Ігорів батько), і тепер — війна. На суто, здавалося б, особистому матеріалі Жанна Довгич вибудувала справжню історичну картину. «Мир для Ніни» здобув Премію імені Андрія Матросова на фестивалі Docudays UA.

Фільм профінансовано компаніями Т.Т.М. (Україна) й Astrae Productions (Швейцарія), а також Держкіно України.

To die to live (реж. Юлія Гонтарук, Україна, Латвія, Словаччина)

Цей фільм, назву якого можна перекласти як «Умерти, аби жити», народився з іншого проєкту режисерки — вже готової неігрової стрічки «Залізна сотня», присвяченої переважно героям Майдану, які пішли на АТО. Проте Юлія «відчувала, що ця історія має кінчатися не так». Герої «Залізної сотні» знову пішли воювати — і це змінило все.

У центрі оповіді троє українських воїнів: Сергій Кутраков, Олексій Олексюк і Андрій Паторжинський. Гонтарук показує їх і в окопі, і в умовно мирному житті, і знову на полі бою. Однак це не просто фіксація біографій: режисерці вдається показати розвиток характерів. І виходить, хай і небездоганна, але достатньо емоційна фронтова драма.

Фільм знятий коштом українського Держкіно, фондів Словаччини та Латвії.

«Куба і Аляска» (реж. Єгор Трояновський, Україна, Франція, Бельгія)

Куба і Аляска, яких насправді звати Юля Сідорова й Олександра Лисицька — парамедикині і подруги-нерозлийвода. Їхня робота вкрай важка і небезпечна: рятувати життя військових і цивільних на передовій. Єгор Трояновський сам нині в Силах оборони України. Цей фільм він робив два роки. Здавалося б, обставини спонукають до похмурих барв, до жорсткості й суворості. Однак у фільмові повно світлих і навіть смішних моментів. Режисер дає розкритися головним характерам, показує цих двох дуже сильних і життєрадісних жінок у моменти радості й смутку, відчайдушної звитяги й суму. Йому не треба навіть нічого видумувати: у самій історії Юлі й Олександри є такі моменти, які не зміг би нафантазувати жодний сценарист.

«Куба і Аляска» здобули дві нагороди в конкурсі «Тиждень режисерів» Брюссельського кінофестивалю.

Картину створено за підтримки європейських фондів, Української кіноакадемії й Українського інституту.

«Хрещатик 48/2» (реж. Дмитро Авдєєв, Україна)

Цей фільм цікавий тим, що являє собою спробу зняти дитяче кіно, яке багато в чому все ще лишається парією в нашому кінематографі. 11-річний Юрко (Іван Новінський) знаходить у підвалі таємний вхід до Офісу Потойбічників Києва, що існує з 482 року (англійською фільм так і називається «Офіс потойбічних сил» — Office of magical forces). За компанію в пригодах Юркові його ровесниця Мія (Кіра Саяпіна). У паралельний світ, якого немає на жодній мапі, можуть потрапити тільки діти. Звісно, вони зустрічають там казкових персонажів, що походять із питомо української міфології. А головним злом тут є, звісно, Богині смерті з півночі — загроза для всієї цивілізації.

Бюджет фільму склали кошти Держкіно і кінокомпанії «Komarovskyi Films».

«Крашанка 2.0. Квантовий парадокс» (реж. Тарас Дудар, Україна)

Цей фільм є продовженням «Крашанки» того ж режисера (2024). Тоді родина Забіяк (дві доньки й син), яка не бачилася багато років, збиралася на Великдень у батьківському будинку і виявляла, що їхній тато Іван Забіяка (Станіслав Боклан), дивак і винахідник, будує ракету, щоб ударити по Москві та завершити війну.

Цього разу все драматичніше. Іван Забіяка дізнається, що його син Ярик (Володимир Гладкий), військовий ЗСУ, опинився у шпиталі. Герой Боклана вдається до оригінального рішення: будує ні багато, ні мало, Машину Квантових Парадоксів, завантажує її на старий мікроавтобус і вирушає через усю країну, сподіваючись змінити минуле й не допустити війни. «Крашанка 2.0. Квантовий парадокс», як і попередня картина, є вправою у поки що рідкісному в нас жанрі фантастичної комедії.

Фінансування фільму — Mamas Film і Держкіно України.

«Вона» (реж. Тетяна Станєва, Україна)

Зйомки цього фільму зайняли чотири роки, від початку повномасштабної агресії Росії до кінця 2025-го. Тетяна Станєва обрала форму приватної хроніки, документального щоденника. Вона фільмує трьох уродженок Болграда — Ольгу, Олену й Ніну. Так само Станєва відстежує життя їхніх чоловіків, військових 88 батальйону.

Ця оповідь складається з нескінченного очікування, тривоги, відчаю, надій, травм видимих і незримих, раптових радощів і втрат. Так нині живуть тисячі родин по всій країні.

Фільм створено за підтримки Міністерства культури України і громадської організації NGO OKO.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).