Що тримає українців у Польщі — і що може змусити їх поїхати

Останніми тижнями у Польщі помітно змінився тон розмови про українців. До загострення польсько-українських відносин додалися резонансні випадки фізичного насильства, жорсткіші заяви політиків, дискусії про скорочення підтримки та пропозиції стосовно депортації окремих категорій наших громадян. За даними польської поліції, за перше півріччя 2026 року громадяни України повідомили про 180 злочинів на ґрунті ненависті — на 30% більше, ніж роком раніше. Після серії нападів наприкінці липня прем’єр Дональд Туск уже публічно закликав припинити ксенофобне насильство. Але важливішим є те, як вплине погіршення суспільної атмосфери на реальні міграційні рішення.

На цьому тлі показово виглядають найсвіжіші дані Eurostat. Станом на 30 червня 2026 року в Польщі під тимчасовим захистом перебували 961 170 людей з України — 21,8% усіх його отримувачів у ЄС. За місяць їхня кількість скоротилася на 6335 людей, або на 0,7%. Це було найбільше абсолютне скорочення з-поміж усіх країн Євросоюзу. І воно сталося ще до найгучніших липневих нападів на українців. То чи означає це, що наші співвітчизники вже почали масово залишати Польщу, плануючи повернення додому чи переїзд до іншої країни Європи? А головне — чи можуть нинішнє загострення відносин і погіршення суспільної атмосфери прискорити цей процес?

Дві третини орієнтуються на Польщу

Найдетальнішу картину реорієнтацій українців у Польщі дає соцопитування Центру міграційних досліджень Варшавського університету, проведене у березні та квітні 2026 року серед 1892 громадян України. Серед воєнних біженців 45,9% планували залишатись у Польщі ще кілька років, 19% говорили про постійне проживання, 24,6% не знали, скільки ще залишатимуться, а близько 9,5% планували виїхати протягом року. Отже, ще до останньої хвилі нападів приблизно дві третини воєнних біженців уже орієнтувалися на тривале або постійне життя у Польщі, майже кожен четвертий не мав чіткого плану, а приблизно кожен десятий допускав швидкий виїзд.

Якщо дивитися не на строк перебування, а на країну майбутнього життя, картина схожа. За даними того самого дослідження, 54,9% воєнних біженців бачили своє майбутнє повністю у Польщі, 14,5% хотіли б ділити життя між Польщею та Україною, 9,1% орієнтувалися на Україну, 4,2% — на іншу країну, а 15,1% ще не визначилися. Ці дані важливо читати разом із дослідженням Gradus Research серед українських мігрантів у країнах ЄС у травні 2026 року. Там 53% говорили, що в принципі розглядають повернення в Україну, але дві третини з них не могли назвати терміну, а повернутися протягом 2026 року планували тільки 4%. Ці дані показують, що людина може хотіти колись повернутись і водночас планувати ще кілька років жити у Польщі. Тому декларації про повернення не можна автоматично перетворювати на прогноз реального відтоку.

Після нападів змінилося середовище

Репрезентативного опитування самих українців у Польщі, проведеного вже після резонансної серії липневих нападів і такого, що прямо вимірювало б зміну міграційних планів, наразі немає. Але вже видно, що змінився політичний і суспільний контекст, у якому ці рішення ухвалюватимуть. Для українця важливий не лише ризик фізичного нападу. Важливо також, чи залишатиметься середовище передбачуваним за три чи п’ять років, чи не стане сьогоднішня передвиборча риторика завтрашньою державною політикою. Якісне дослідження Інституту політичної критики Nie jesteśmy w domu («Ми не вдома») показує, що погіршення атмосфери вже впливає на поведінку навіть без прямого досвіду агресії. Частина співрозмовників говорила про обережніше використання української мови в публічному просторі й загальне відчуття, що вони однаково залишаються «не вдома».

Ще важливіший висновок цього дослідження полягає в тому, що про подальшу міграцію думають не лише найслабше інтегровані. Серед тих, хто розглядав переїзд на Захід або повернення в Україну, були також особи з високим людським капіталом, знанням мов, професійними компетенціями та широкими можливостями на європейському ринку праці. Це руйнує просту схему, за якою першими поїдуть ті, хто не вивчив польської і не знайшов роботи. Слабко інтегровані справді мобільні, бо мають менше того, що треба залишати. Але добре інтегровані й кваліфіковані теж можуть бути мобільними, тому що мають більше альтернатив.

Чому більшість усе ж таки не поїде

За чотири роки значна частина українських біженців встигла глибоко вбудуватись у польське життя. Наприкінці 2025 року у системі ZUS (Управління соціального страхування) було 857 тисяч громадян України. За даними Польського економічного інституту, у 2022–2025 роках українці зареєстрували 109,1 тисячі одноосібних підприємств і ще 14,5 тисячі компаній з українським капіталом. 2025 року громадяни України придбали близько 9 тисяч квартир, а десятки тисяч українських дітей навчаються у польських школах. Це не поведінка тимчасової групи, адже наявність роботи, житла, школи для дітей, знання мови та соціальні зв’язки різко підвищують ціну нового переїзду. Саме тому нинішня хвиля нападів навряд чи спричинить одномоментний масовий відтік. Реальніший сценарій полягає в тому, що частина людей фізично залишатиметься у Польщі, але почне менше інвестувати у своє майбутнє тут. Хтось не купить квартиру, хтось не перевезе сім’ю, хтось почне активніше дивитися вакансії в Німеччині чи Нідерландах.

У цьому контексті варто ще раз згадати дані Eurostat. Вони не означають, що в червні 6335 українців фізично виїхали з Польщі, а лише вказують на зменшення кількості людей під тимчасовим захистом. Проте сам напрям зміни однаково вартий уваги. На основі доступної соціології можна окреслити лише приблизний сценарій дій українців у Польщі. Близько 60–70% воєнних біженців, найімовірніше, залишаться тут принаймні на найближчі кілька років. Приблизно 5–10% можуть повернутися до України, ще 5–10% — переїхати до інших країн ЄС. Близько 15–20% залишаються групою, яка ще не ухвалила рішення. Важливо, що виїзд із Польщі зовсім не означає автоматичного повернення до України. За даними Варшавського університету, серед тих, хто вже планував залишити Польщу найближчим часом, 44% взагалі не знали, куди саме поїдуть, а лише приблизно чверть орієнтувалася на остаточне повернення на батьківщину.

Українці вже стали структурною частиною польської економіки

Потенційні економічні наслідки відтоку краще оцінювати не через спробу вгадати, скільки саме Польща втратить. Значно надійніше подивитися, що країна вже сьогодні отримує від присутності українців. За найсвіжішими даними Головного статистичного управління Польщі, наприкінці лютого 2026 року тут працювали 769,3 тисячі громадян України. Це на 8,5% більше, ніж роком раніше. Українці становили майже 68% усіх працевлаштованих іноземців. Тобто навіть на тлі певного скорочення кількості отримувачів тимчасового захисту кількість економічно активних українців зростає.

Другий рівень — це внесок у ВВП. Остання повна макроекономічна оцінка Deloitte для UNHCR показує, що присутність саме українських воєнних біженців підвищила рівень реального ВВП Польщі 2024 року приблизно на 2,7%, або майже на 99 млрд злотих, порівняно зі сценарієм без цієї групи. Причому ефект зростав у міру інтеграції. 2022 року його оцінювали у 1,5% ВВП, 2023-го — у 2,3%, 2024-го — вже у 2,7%.

Окремий розрахунок Національного банку Польщі (NBP) підтверджує масштаб значення української праці. У 2021–2023 роках праця воєнних біженців забезпечувала в середньому близько 0,8 відсоткового пункту річного приросту ВВП Польщі, або близько 29% усього економічного зростання за цей період.

За тією самою моделлю Deloitte, присутність українських біженців збільшила доходи польського сектору державних фінансів 2024 року приблизно на 47 млрд злотих. Тому дискусія про українців виключно як про отримувачів соціальної допомоги дедалі менше відповідає економічній реальності. До цього додається підприємництво. За даними Польського економічного інституту, у 2022–2025 роках українці зареєстрували 109,1 тисячі одноосібних підприємств і близько 14,5 тисячі компаній з українським капіталом. Наприкінці 2025 року в Польщі діяло вже майже 27 тисяч таких компаній. Тобто українці не лише заповнюють вакансії, а й самі створюють економічну активність.

Є ще один ресурс, який у поточному ВВП видно лише почасти. Це діти та кваліфіковані працівники. За даними Найвищої палати контролю, 2025/2026 навчального року в польській системі освіти було 165 815 українських учнів-біженців. Вони вже вивчають польську мову, проходять польську освітню програму та формують соціальні зв’язки. З 2022 року до кінця березня 2025-го додаткові витрати на освіту дітей з України перевищили 7,8 млрд злотих. Якщо ці сім’ї залишаться, значна частина дітей за кілька років вступатиме до польських університетів і виходитиме на польський ринок праці практично без міграційних витрат на адаптацію. Якщо вони поїдуть, частину майбутньої віддачі від уже зроблених інвестицій отримає інша країна.

Схожа ситуація — з кваліфікованими дорослими. За даними NBP за 2025 рік, близько третини воєнних біженців вважали, що працюють у Польщі нижче за свою кваліфікацію. Це означає, що нинішній економічний внесок українців іще не показує всього їхнього потенціалу. У міру кращого знання мови, визнання дипломів і переходу на роботу відповідно до компетенцій їхня продуктивність і податковий внесок можуть іще зростати.

У цьому й полягає парадокс нинішньої ситуації. Антиукраїнська риторика посилюється саме тоді, коли інтеграція українців приносить Польщі дедалі більші дивіденди. Країна вже отримала сотні тисяч працівників і підприємців, податкові надходження, дітей у польській системі освіти та кваліфікованих людей, потенціал яких іще далеко не вичерпаний. Усе це створювалося роками, а втратити частину цього капіталу можна значно швидше. Якщо короткострокова політична конкуренція на антиукраїнському полі почне відштовхувати вже інтегрованих працівників, підприємців і професіоналів, головними бенефіціарами можуть стати інші країни ЄС. Вони отримають готовий людський капітал, тоді як найдорожчий перший етап його інтеграції вже значною мірою відбувся у Польщі.

Але в підсумку вирішуватимуть не політичні декларації, а самі українці. І вибір цей буде дуже прагматичним, тому що люди голосують гаманцем, безпекою та перспективою для своїх дітей. Якщо Польща й далі даватиме можливість нормально заробляти, почуватися безпечно та планувати майбутнє, більшість залишатиметься. Якщо ж ці три речі почнуть погіршуватися, сам факт кількох років життя у Польщі вже не буде достатнім аргументом. Бо для значної частини українців питання давно звучить не «Польща чи Україна?», а «Де мені й моїй родині буде краще жити наступні десять років?».