Сі зустрінеться з Трампом: чи варто Україні очікувати від Китаю змін?

Сі Цзіньпін готується відвідати США 23–25 вересня цього року. З огляду на це в українське інформаційне поле знову повернулися дискусії, як ця зустріч може вплинути на припинення російсько-української війни. Особливо в момент, коли миротворчі зусилля адміністрації Дональда Трампа зайшли в глухий кут, а російська сторона розпочала нову хвилю ескалації й не демонструє бажання зупиняти війну.

Китай має вплив на Росію з огляду на їхні тісні відносини, а здатність Москви вести тривалу війну на виснаження проти України неможлива без економічної та військово-технічної допомоги Пекіна. Тому закінчення війни багато в чому залежить від реального бажання китайської влади вплинути на Владіміра Путіна, а його, судячи з усього, немає.

Зближення РФ і КНР, яке значно прискорилося після 2022 року, стало центральним стовпом неформальної «осі автократичних режимів», спрямованої на послаблення впливу США та зміну чинного міжнародного порядку. Росія та Китай просувають альтернативний світопорядок, координуючи дипломатичні, економічні й технологічні сфери, а регулярні зустрічі Сі Цзіньпіна та Владіміра Путіна (з 2013 року їх відбулося понад 40) демонструють те, який пріоритет надає цим відносинам китайський лідер.

Від самого початку Китай розглядав російсько-українську війну крізь призму власного протистояння зі США, а тому підтримка ним Путіна є цілком усвідомленим рішенням. Пекін прийняв ключові претензії Кремля, пов’язані з розширенням НАТО та необхідністю враховувати «законні безпекові інтереси всіх країн», які той використав для виправдання агресії проти України. Підтримавши цю логіку, Пекін у такий спосіб утверджує своє право на аналогічну поведінку в Азії.

Є багато паралелей між поведінкою Росії в Україні та Китаю у своєму регіоні, і саме це пояснює стратегічну злагодженість та координацію цих двох.

Москва й Пекін активізували спільні зусилля, щоб закріпити за собою особливу роль держав-переможниць у Другій світовій війні та засновників ООН. На основі цієї спадщини РФ намагається легітимізувати агресію проти України під приводом боротьби з «неонацистами», тоді як Китай — узаконити претензії на Тайвань як результат повоєнного устрою.

Останніми роками Пекін дедалі активніше застосовує військові засоби для тиску на Тайвань: китайські літаки регулярно перетинають серединну лінію Тайванської протоки, військові кораблі та берегова охорона постійно діють навколо острова, а масштабні навчання дедалі частіше передбачають відпрацювання його блокади та перекриття ключових морських маршрутів. Паралельно Китай проєктує військову присутність у Південно-Китайському та Східно-Китайському морях, вступаючи в постійні морські зіткнення з Філіппінами. КНР використовує «історичні права» для обґрунтування територіальних претензій на близько 90% Південно-Китайського моря всупереч нормам Конвенції ООН з морського права (UNCLOS), подібно до того, як Москва апелює до «історичних земель», заперечуючи легітимність сучасних кордонів України.

Останнім часом Китай і Росія звинувачують Японію у ремілітаризації, відродженні японського мілітаризму та перегляді повоєнних обмежень, зображаючи посилення її оборонних спроможностей як загрозу регіональній безпеці та виклик повоєнному міжнародному порядку. Водночас сама Росія мілітаризує окуповані японські Північні території, а Китай активно модернізує власні військові спроможності й нарощує ядерний потенціал без достатньої прозорості, посилюючи виклики для країн регіону. Тим часом Пекін значно розширив спільні військові навчання та патрулювання з Росією, передусім у морському й повітряному просторі навколо Японії та Південної Кореї, а також у західній частині Тихого океану, що створює додаткову військову напруженість у регіоні.

З 1 липня цього року набрав чинності Закон КНР про сприяння етнічній єдності та прогресу, який закріплює «формування сильного почуття спільноти китайської нації» та посилення ідентифікації народу Тайваню як її частини. Закон не лише закладає юридичну основу для подальшої асиміляції етнічних груп через зміни в підходах до етнічної ідентичності, мови та релігії, а й поширює дію за межі КНР. Він дає право китайському уряду націлюватися на критиків його політики за кордоном. Стаття 63 передбачає юридичну відповідальність для організацій та фізичних осіб поза межами КНР, які вчиняють проти Китаю дії, спрямовані на підрив етнічної єдності та прогресу або створення етнічного розколу. Водночас закон не визначає конкретних категорій дій, які можуть підпадати під ці широкі формулювання, що створює правову невизначеність і ризик вибіркового переслідування активістів, зокрема може посилити тиск на уйгурів, тибетців та представників інших етнічних груп і створити умови для транснаціональних репресій.

Для Тайваню цей закон створює додатковий інструмент примусу на тлі системного військового та політичного тиску з боку Китаю. Пекін потенційно може вважати порушенням закону публікації тайванців у соціальних мережах про власну тайванську ідентичність, протидію китайському примусу чи силовому об’єднанню та інші висловлювання, які будуть розцінені як «підрив етнічної єдності». А отже, ризики виникають не лише для тайванських політиків і активістів, а й для пересічних громадян і бізнесу, зокрема тайванських підприємств, що працюють у Китаї. Влада та правозахисники острова побоюються, що страх потрапити під дію закону може спонукати людей і компанії до самоцензури та створити «стримувальний ефект» у тайванському суспільстві. Отже, як і Росія через концепцію «русского міра», Китай використовує ідею спільної китайської ідентичності як інструмент політичного контролю, поширюючи її не лише на етнічні групи всередині КНР, а й на тайванців та етнічних китайців за кордоном.

Китайсько-російські відносини є прикладом того, як стратегічні пріоритети перетворилися на стійке узгодження дій навіть без створення формального союзу. The Economist у своїй статті акцентує увагу на значній військово-технічній та оборонно-промисловій співпраці між країнами, яка розвивається від початку війни на тлі зростання залежності Росії від економічної й технологічної підтримки КНР. Китай постачає Росії електроніку, двигуни та інші компоненти, необхідні для виробництва безпілотників та озброєнь, а натомість отримує доступ до російського бойового досвіду, розвідданих і військових напрацювань. Із 2024 року, за даними видання, китайські військовослужбовці проходять у Росії підготовку з використання безпілотників та ведення міських боїв. Залежність Москви також дала Пекіну більше важелів для отримання доступу до передових військових технологій, якими Кремль раніше ділився неохоче. Зазначено, що це може стосуватися модернізації китайських систем ППО/ПРО, а також допомоги Китаю з боку РФ у створенні менш помітних атомних підводних човнів. Пекін може використати досвід, отриманий у процесі цієї співпраці, зокрема, для підготовки до потенційного конфлікту навколо Тайваню.

Попри цю співпрацю, Китай намагається відмежуватися від російської агресії проти України, що дає йому вікно можливостей для діалогу зі США, Європою та Україною. Це породжує невиправдані очікування щодо можливої ролі Пекіна у завершенні російсько-української війни. Володимир Зеленський під час наради керівників закордонних дипломатичних установ України заявив, що «потрібно шукати діалог із Китаєм, якщо ми не хочемо, щоб він підтримував виключно «рускіх», думав про майбутнє з Росією і не бачив інших країн». Це висловлювання президента, з одного боку, відображає прагнення «достукатися» до Китаю, щоб не дати тому остаточно стати на бік Росії. А з іншого — збігається з частиною експертних голосів в українському інфополі, які вважають, що українська дипломатія недопрацювала на китайському треку. Однак ці очікування є результатом китайської політики стратегічної двозначності, яка слугує ширмою для прикриття глибшої залученості до підтримки Росії та реалізації власних цілей, паралельно створюючи ілюзію того, що Пекін намагається відіграти конструктивну роль у припиненні війни.

Із приходом до влади Дональда Трампа Китай почувається набагато впевненіше у формуванні поведінки, а можливо, й стратегічного планування своїх дій на регіональному та глобальному рівнях. Війна на Близькому Сході чітко продемонструвала нездатність США підтримувати тривалий конфлікт на кількох фронтах. Виснаження запасів зброї та промислових потужностей викрило вразливість США. Небажання союзників втручатись у конфлікт, розпочатий США та Ізраїлем, виявило слабкість у відносинах із союзниками. Розкол між США та НАТО, а також позиція Дональда Трампа щодо азійських партнерів поставили під питання взаємну довіру.

У цій ситуації російсько-китайська співпраця на сьогодні є частиною усвідомлених спільних зусиль, спрямованих на досягнення власних цілей, а отже, не може бути відокремлена від підтримки Пекіном Кремля у війні. Саме тому годі очікувати змін у поведінці Китаю після чергової зустрічі Сі й Трампа.

Наразі доцільніше обговорювати інше питання, яке останнім часом почали порушувати західні політики й експерти: а чи не може ця співпраця перерости у сценарій скоординованого одночасного удару, за якого Росія атакує державу НАТО у Східній Європі, тоді як Китай розпочне операцію в Індо-Тихоокеанському регіоні? І чи готовий Захід до такого розвитку подій?