«Не бійтеся сюди їхати!»: як 12-тисячний Бучач прийняв та облаштував тисячі біженців

Це містечко у Тернопільській області з населенням до 12 тисяч осіб з початку повномасштабного вторгнення прихистило тисячі біженців, які рятувалися від війни. І сьогодні сюди, почувши позитивні відгуки від своїх земляків, які переїхали, продовжують прибувати жителі Харкова, Сум, Бердянська та інших міст і сіл.

Чому самі ж біженці його рекомендують як притулок і як їх тут зустрічають – у матеріалі Коротко про.

Біженців тут приймали віками

Бучач – це старовинне місто на березі річки за 70 км від Тернополя. Може похвалитися однією з найкрасивіших у країні ратушею у стилі бароко, роботами «українського Мікеланджело» Йогана-Георга Пінзеля у храмах, давньою історією – збереглися руїни фортеці XIV століття на пагорбі. А ще – історичними традиціями теплого прийому гостей. І цю теплоту місцеві не втратили й досі.

– Я з Харкова, але живу у Бучачі вже чотири роки, – розповідає переселенка Лариса Мамасахлісі. – Мої чоловіки захищають країну. Хочу сказати, щоб люди не боялися їхати до Бучача! Я їхала у невідомість. Але тут зустріла дуже добрих людей, які допомогли адаптуватись, дуже тепло зустріли. Я маю роботу, дах над головою, нових друзів. Раджу приїжджати. Житло знайти не проблема, всі села тут дуже гарні та знаходяться близько до міста.

Заступниця мера Бучача Олена Сурмяк трохи соромиться, коли хвалять її місто.

Признається: гостинними місцеві були завжди – широту їхньої душі історія формувала поколіннями.

– До нас переселялися лемки, бойки, надсянці під час війни у ​​1944 році, – пояснює Олена Сурмяк. – Мій чоловік – із надсянців, батьки – із лемків (етнографічні жителі більшої частини Тернопільської області – подоляни. – Авт.). І люди тут їх брали. Сьогоднішні переселенці далеко не перші для нас. Ми історично звикли бути притулком для усіх.

Місце, де можна перезавантажитись психологічно

Величезний плюс Бучача у тому, що з початку війни, на щастя, тут не було прильотів. Поки що «щастить» обмежуватися тривогами.

– Люди можуть у нас психологічно відпочити від війни. Прильоти поблизу були лише на полях, – діляться місцеві.

Містяни у перші години великої війни об'єдналися для допомоги людям із охоплених війною регіонів. У міськраду почали приходити люди, готові розмістити біженців у себе або надати житло. Ті, хто давно виїхав, також виходили на зв'язок і дозволяли поселяти людей у ​​своїх залишених будинках.

– До нас одразу зателефонували з міст-партнерів у Польщі та Австрії та запитали, чим вони можуть допомогти, – згадує Олена. – Першого ж дня пішов великий потік гуманітарної допомоги з Польщі та Чехії: продукти, ліхтарики, павербанки, медикаменти, засоби гігієни, теплий одяг – абсолютно все. Навіть харчування для собак було. Так багато ми отримали першими у області. Люди приїжджали серед зими у гумових капцях на голу ногу. Приходили діти... самі. Був якийсь шок, діялися страшні речі.

За перші місяці до 12-тисячного Бучача прибуло понад сім тисяч людей. Це лише ті, хто зареєструвався. Їх безкоштовно поселяли всі готелі, монастирі – до одного з них переїхав притулок для одиноких матерів у повному складі, селили також у дитсадках – якщо місць уже не вистачало.

– Жодна дитина не стала безпритульною. У нас ще живе родина, де діти приїхали із сусідами, – перераховує заступник мера. – Також до нас із території, що була в окупації, перебрався старший брат із багатодітної родини, у них п'ять дітей, а молодших забрали до Росії. Батьки загинули. Двох уже змогли повернути та привезти до Бучача. Ще на двох чекаємо з дня на день. Опіку оформив брат.

Також у Бучачі жила жінка, у якої чоловік зник безвісти. Приїхала вагітною третьою дитиною, народила і, залишивши дітей на свого тата, пішла воювати у частину чоловіка.

«Немає такої проблеми, яку ми не допоможемо вирішити»

Зараз у місті залишається понад тисячу внутрішньо переміщених осіб. Люди продовжують прибувати. У мерії зазначають: переселенці вже створили свою громадську організацію та беруть активну участь у міському житті. Допомагають у отриманні грантів на дитячі майданчики, лікування та у всьому, у чому можуть.

Їдуть далі у пошуках кращого життя далеко не всі. Багато хто вже освоївся, купив житло, заново відкриває втрачений через війну бізнес. Одні – токарні майстерні, інші – пекарні чи кав'ярні. У місті є маслосироробний завод, коньячний, швейна фабрика, агропідприємства, багато шкіл, велика лікарня... Роботи не дуже багато, адже це не промислове місто. І, звичайно, зарплати значно нижчі, ніж, наприклад, у Києві та області. Тому ті, хто звикли до вищого доходу, не дуже охоче влаштовуються в місцеві агрохолдинги або на фабрики. Але який вибір, якщо за вікном – війна?

– Ми розуміємо: якщо орендувати житло, цих грошей ледве вистачатиме, – зітхають у мерії. – З огляду на те, що держава тепер виплачує переселенцям допомогу лише на три місяці. Молодь тому й їде до великих міст. Але ми готові допомогти кожному. А якщо людина приїжджає до будь-якого села нашого Чортківського району, повірте, сходяться всі жителі та допомагають усі разом: і в будинку, і біля будинку. Несуть і предмети для побуту, і їжу, а якщо треба щось дізнатись, оформити – за руку відведуть куди треба.

У мерії зазначають: намагаються допомогти кожному, хоча соціального житла як не було, так і немає. Але є гуртожитки, ліцеї, садки, монастирі, також про дах над головою можна домовлятися безпосередньо із сільрадами. Допомагають здебільшого за рахунок грантів та благодійних коштів. Роботу також обіцяють знайти.

– Немає такої проблеми з допомогою переселенцям, яку ми не могли б вирішити, – підсумовує Олена Сурмяк.