Постріл по китах i розворот свiтової iсторiї: чому американцi напали на В`єтнам

На початку серпня 1964 року в далеких водах Тонкінської затоки стався інцидент, який остаточно змінив принципи ведення війни у Новітній період. По суті, він ознаменував еру «обмежених військових операцій», які мали б замінити війни. Адже саме це слово після двох «м’ясорубок» світового масштабу із десятками мільйонів жертв викликало огиду в активної громадськості. 

В ході війни у В’єтнамі загинули десятки тисяч американських солдатів та сотні тисяч в’єтнамських. Цивільні втрати В’єтнаму не менш приголомшливі й досі остаточно не підраховані. Фокус розбирався, чи може форма замінити зміст у питаннях життя та смерті сотень тисяч людей — на прикладі взаємовідносин США та В’єтнаму у середині XX століття.

Війна: від мистецтва до м'ясорубки

Перші відомості про дипломатичне урегулювання початків та завершення війни сягають ще стародавнього часу. Але звісно, що часто усілякі формальні засади порушувалися і ворога намагалися застати зненацька. Недаремно Київський князь Святослав Хоробрий настільки виділявся своїм «іду на Ви» (тобто він завжди заздалегідь попереджав своїх потенційних ворогів про напад), що ця легенда про нього існує уже понад тисячу років. В XVII-XVIII століттях війни набули монументальних обрисів. Генерали та маршали пафосно (часто сидячи на конях) спостерігали у підзорні труби та інші засоби оптики як на полях боїв не на життя, а на смерть б’ються їх солдати, розмальовані у різні кольори. Чимось це нагадувало гладіаторські бої у Стародавньому Римі.

Важливо Як подолати орду: уроки опору з військової історії В'єтнаму

Тоді питання оголошення війни стало окремою урочистою церемонією, як і укладання миру. Проте Перша світова війна, яка нагадувала справжню м’ясорубку остаточно знесла увесь цей пафос і війна стала чимось ганебним. Показовий момент: перейменування міністерств війни у міністерства оборони, який почався у міжвоєнний період та остаточно завершився після Другої світової, яка здавалося б остаточно засудила агресію як таку. Було проведено два судових процеси, де «планування та ведення агресивної війни», було серед основних пунктів обвинувачення. Здавалося б як тепер можна вести війну, адже агресію засуджено, а чи можлива війна без агресора?

Геополітика та юридичні тонкощі

Проте, за бажання, завжди можна знайти вихід, особливо коли йдеться про юридичне формулювання. Чи можна вважати людину вбитою, якщо немає довідки про її смерть? Над схожим питанням, але в глобальному масштабі мізкували найкращі уми планети аби розв’язати тривіальне завдання: як розпочати війну і не стати при цьому «агресором»?

З середини 1950-х років США надавали посилену військову допомогу урядові Південного В’єтнаму, якого розглядали як противагу Північній частині країни, де при владі були комуністи. У 1949 році комуністичні сили розгромили дружній до США уряд Гоміньдану у ході громадянської війни в Китаї. Після цього у Вашингтоні вирішили будь-що зупинити наступне просування комуністів в Азії, де б воно не трапилося. У Москві ж не менш завзято сприяли зворотньому. Це призвело до кривавої війни в Кореї, де американці намагалися не пустити комуністичні сили південніше 38 паралелі, тепер же ареал протистояння перенісся на південь до 17 паралелі, яка розділяла протиборчі сторони у В’єтнамі.

Уряд Півдня був не популярний. На початку 1960-х ситуація загострювалася. На Півночі американський контингент проголосили окупаційним і закликали населення півдня боротися з ним, як у попередні десятиліття боролися з японцями та французами. Ці заклики знаходили відгуки серед сільського населення, яке уже мало тривалий досвід партизанської боротьби.

Врешті упродовж буремного 1963 року у В’єтнамі відбувся воєнний переворот, а президента США просто вбили. Нові уряди вирішили працювати більш щільно та діяти рішуче. ЦРУ стали готувати в’єтнамських спецпризначенців для здійснення диверсійних дій вздовж морського узбережжя. Прикривати ці акції мали американські бойові кораблі.

Власне інцидент

І от 2 серпня 1964 року на один з таких есмінців «Медокс» здійснили напад катери берегової охорони Північного В’єтнаму. За гучною фразою «в’єтнамські моряки напали на американський есмінець» насправді стояв обстріл есмінця кулеметом з катера, на що есмінець, звичайно, ж відповів.

А вже через два дні сталося щось по-справжньому дивне. Неймовірна та заплутана детективна історія, крапку в якій (не факт, що остаточну) поставили аж через три десятиліття. Той же есмінець серед бурі вночі заявив, що його радари фіксують понад десяток цілей, які рухаються в сторону корабля. Для відбиття атаки було навіть подано запит на повітряну підтримку. Щоправда, пілоти піднятої на звернення кораблів авіації нічого не помітили. Нічого при прямому візуальному спостереженні (на власні очі) не побачили ані на самому «Медоксі», ані на іншому есмінці «Тернер Джой», який приєднався до першого на заявлене «патрулювання». Але, спираючись на дані радарів, американські бойові кораблі все ж видали кілька залпів з усього наявного озброєння в сторону ймовірного противника. Згодом у приватній розмові президент США Ліндон Джонсон припустив, що його військові кораблі, ймовірно, стріляли по китах…

Але публічно реакція президента була зовсім іншою. Він заявив про пряму і неспровоковану агресію Північного В’єтнаму. Вже наступного дня у відповідь було проведено операцію «Пронизлива стріла», яка являла собою масовану атаку по морській інфраструктурі Демократичної республіки В’єтнам (ДРВ).

Ще через день відбулася комісія Конгресу, на засіданні якої міністр оборони США Роберт Макнамара заявив, що американські війська нічим не провокували ДРВ на такі дії. 7 серпня Конгрес прийняв майже одноголосне рішення про надання президенту права реагувати на такі дії, за потреби застосовуючи бойові підрозділи. «Проти» проголосували лише 2 сенатори. Палата Представників прийняла рішення одноголосно. В історію цей документ, підписаний президентом 10 серпня 1964 року, увійшов як «Тонкінська резолюція» і де-факто він замінив Декларацію про оголошення війни, яку за американським законодавством мав схвалити Конгрес. Проте майже усе наступне десятиліття президенти Джонсон та Ніксон користувалися саме Тонкінською резолюцією для ведення бойових дій проти Північного В’єтнаму.

Геополітичні реалії

Введення багатосоттисячного військового контингенту (всього за різними даними у В’єтнамі побувало кілька мільйонів американських солдатів), застосування усіх видів зброї окрім ядерної (хоча велися розмови й про це), масове бомбардування інфраструктури із використанням, зокрема хімічних елементів. Врешті десятки тисяч загиблих та сотні тисяч поранених в складі американської армії. Усе це відбулося в рамках дії резолюції Конгресу, яка надала президенту особливі повноваження у відповідь на «тіні на радарах».

Так це може виглядати, якщо зануритися у юридичні моменти та втратити за ними основне – геополітичні реалії та політичну доцільність, яка з них випливала. У середині 1950-1960 — х років відбулася масова деколонізація. Численні нові країни поставали перед вибором: яким шляхом розвитку піти далі – вільним ринком, який сповідували більшість їх колишніх колонізаторів чи обрати нову ідеологію, яка здавалася у середині минулого століття проявом футуризму та прогресу. СРСР тоді активно розвивався, ніщо не віщувало його краху, а про репресії всередині країни мало хто знав.

Тим більше серед колишніх колоній не було особливої довіри до своїх колишніх митрополій, тому розповіді про злочини більшовиків часто сприймалися як «буржуазна пропаганда». До радянського табору приєдналася Індія – одна із найнаселеніших та найбільших держав світу, лояльна до Москви та Пекіна. В’єтнам з його навдивовижу довгою береговою лінією став чи не останнім форпостом США в регіоні.

Тоді перемога США в Холодній війні була аж ніяк не очевидною, й у Білому домі намагалися вести боротьбу з Кремлем ледь не за кожен клаптик суші чи моря. Тож війна у В’єтнамі була неминучою, питання залишалося лише у формі.

Форма не може замінити зміст

Аби не дражнити зайвий раз своє власне населення (від завершення Другої світової війни, яка в США з Азією асоціюється чи не більше, ніж з європейським театром бойових дій), знову оголошувати війну по ту сторону Тихого океану американське керівництво не наважилося. Було вирішено обмежитися експедиційним корпусом та начебто обмеженими бойовими діями.

Важливо Війна у В'єтнамі i падіння Сайгона: чи може Україна повторити сумний приклад

Таке формулювання дозволяло тримати СРСР та КНР від активної участі. Якщо всередині країни виникали постійні дискусії на тему: де ж та сама межа між обмеженою операцією та повномасштабною війною, то на міжнародному полі дії США справді всіляко обмежувалися в рамках узгоджених зі своїми противниками. На початках американці не стріляли першими по засобах ППО (доставлених з СРСР), просто спостерігали за тисячами вантажівок, що везли озброєння для в'єтнамських партизанів дорогами сусіднього Лаосу (пізніше все ж почали бомбардування цієї країни), а також пропускали усі радянські кораблі до портів Північного В’єтнаму. Обмеження операційних дій дозволяло дипломатам продовжувати стверджувати, що війни немає. А отже, немає й агресії. Врешті, хто ж може визначити агресора у перипетіях, які відбулися у Тонкінській затоці?

Наслідки війни (якої не було?) були катастрофічні для обох сторін. В’єтнаму знадобилися десятки років аби відновитися від зазнаних ним втрат – людських та матеріальних. Але, традиційно, більшу увагу звертають на наслідки війни для самих США.

• По-перше, це пов’язано із цивілізаційною близькістю – наслідки В’єтнамської війни стали справжнім культурним феноменом. Про неї в різних аспектах зняті численні фільми, написана музика, вона присутня у фолькльорі.
• По-друге, увесь світ був вражений тим, яку ціну може змусити заплатити наддержаву маленька, але стійка країна. США після війни у В’єтнамі стали скутими по руках і ногах. Тут юридичні маніпуляції відіграли свою роль: тепер у країні й чути ніхто не хотів про будь-які обмежені військові операції за кордоном. Які гарантії, що маленька операція знову не переросте у велику війну із десятками тисяч жертв?

Поступове розсекречення даних лише розбурхувало полум’я недовіри. У 1990-х суспільство дізналося про спеціальні операції на узбережжі ДРВ. Виявилося, що атакований есмінець аж ніяк не був мирним спостерігачем, а американські війська активно були залучені до конфлікту ще до Тонкінської декларації. По суті, інцидент у затоці лише дозволив легалізувати та масштабувати те, що уряд вже робив за спинами американських громадян. Усе це породило значну недовіру до уряду, яка не розвіялася й досі.

Але СРСР не зміг скористатися цим «промахом Акелли». Натомість він сам зав’яз у схожій війні з дуже слабким, але норовливим противником. А потім взагалі розвалився, повністю проваливши внутрішню політику, поставивши крапку у протистоянні вільного ринку із плановим диктатом.

Зараз, через півстоліття після завершення війни у В’єтнамі, виглядає, що найбільшим бенефіціаром від Холодної війни стала КНР, яка поступово спостерігала за ганьбою наддержав спочатку у В’єтнамі, а потім в Афганістані (Китай у різних формах допомагав обом «андердогам»). А потім, взявши найкраще з обох систем, Піднебесна вже заявила про себе — але це вже зовсім інша історія.

Важливо Золоті часи Пекіну: як Китай у ХХІ столітті став другим світовим лідером разом зі США