Пустые мечты о "суверенитете": чем рискует Европа, игнорируя новую мировую реальность

Через чотири з половиною роки після неспровокованого повномасштабного вторгнення Росії в Україну кінця війні не видно. 

На її початку західні країни – передусім Сполучені Штати та їхні європейські союзники по НАТО – сформували єдиний фронт на підтримку України. Але після переобрання Дональда Трампа президентом США більше не поводяться як глобальний лідер чи відповідальна держава. Хоча адміністрація Трампа офіційно не оголошувала про вихід із НАТО чи коаліції на підтримку України, вона суттєво скоротила свою участь і оголосила про різке зменшення американської військової присутності на європейському континенті.

На щастя, європейські члени НАТО заповнили цю прогалину, підтвердивши солідарність з Україною. Крім того, зростання її спроможностей на полі бою, зумовлене передусім розвитком власних технологій безпілотників і ракет, разом із продовженням надання американських супутникових даних, дозволило Україні змінити перебіг війни.

Але Кремль усвідомив важливість постачань Україні з боку Західної Європи.

І намагається перешкодити цьому за допомогою гібридної війни – чи то через спроби впливати на результати виборів у Європі, чи через таємні атаки на ключові ланки ланцюгів постачання. Тому Європа має виходити з того, що чим менших успіхів Росія досягає на полі бою, тим серйознішими ставатимуть внутрішньополітичні проблеми російського президента Владіміра Путіна.

 І тим активніше Росія намагатиметься перенести війну на територію Європи.

Лише за останні кілька тижнів ми стали свідками вибуху та пожежі – майже напевно диверсії – на італійському заводі з виробництва зброї, що належить франко-німецькій компанії KNDS. Невдовзі після цього – спроби удару безпілотником по транспортному літаку "Антонов" в аеропорту Лейпцига. На щастя, технічна несправність зірвала атаку – але це чисте везіння.

Примітно, що ці події відбулися саме тоді, коли слабкість Америки як наддержави стала очевидною для всіх. 

Трамп фактично програв війну проти Ірану, яку розпочав з власного бажання.

А тепер відчайдушно намагається спростувати повідомлення про те, що США стрімко виснажують запаси боєприпасів і ракет. 

У будь-якому разі Європі доведеться готуватися протистояти не лише дедалі частішим російським гібридним атакам, а й потенційним загрозам з боку Ірану. Той уже дав зрозуміти, що може атакувати об’єкти в Європі, якщо повномасштабні бойові зіткнення з США відновляться. 

Це означає, що стара, втомлена війною Європа буде змушена блискавично адаптуватися до нових реалій і небезпек, що походять із її власного континенту та з його периферії. Але їй також доведеться змиритися зі зниженням глобальної могутності США за Трампа. Саме ця зміна, більше за будь-яку іншу, докорінно змінює глобальне стратегічне становище Європи, маючи далекосяжні наслідки для її безпеки, постачання енергії та сировини, а також торговельних інтересів.

Європейцям не варто плекати жодних ілюзій. 

У цей період переходу від одного світового порядку до іншого саме геополітика має визначальне значення. 

Та претензії Європи на статус глобальної сили поки що залишаються радше прагненням, ніж реальністю. 

Ми є незавершеним союзом суверенних держав, який включає лише невелику групу "середніх потуг", більшість із яких перебувають у складному економічному та політичному становищі. Що ще гірше, попри всі загрози, що постали перед Європою, їй бракує спільної політичної волі та механізмів ухвалення рішень, необхідних для зміцнення геополітичних позицій.

Доки Німеччина та Франція – дві "середні" держави, чиє лідерство залишається незамінним, – продовжуватимуть сваритися й не довіряти одна одній замість здійснення спільних кроків для завершення європейського проєкту, бажана для Європи технологічна та стратегічна автономія від США залишатиметься недосяжною.

Чіплятися за стару модель європейської національної держави чи за ностальгійні уявлення про минулу велич – це роль для музейних екскурсоводів. 

Якщо Європа залишатиметься лише сукупністю малих і середніх держав, нинішній період глибоких геополітичних та історичних змін також ознаменує кінець її ролі на світовій арені. "Європейський суверенітет" – гарний вислів, але з огляду на розбіжності між європейцями він ризикує перетворитися на ще одну фантазію. 

Немає ніякого "суверенітету" в порожніх мріях.

Путін дуже добре це розуміє. І саме з ним нам, європейцям, тепер доводиться мати справу.

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника