«Вовчанська слобода»: 77-річний пенсіонер об'єднав земляків за 220 км від руїн рідного дому

Втратити на схилі років триповерховий будинок, виїхати із палаючого міста з чотирма курочками в ящику і почати життя з нуля за двісті кілометрів від рідного вогнища... 77-річний Петро Опанасович Злобін із Вовчанська не просто облаштувався на новому місці у старенькій хаті, а й згуртував навколо себе земляків-переселенців. Вони створили власну громадську організацію, щоб разом переживати лихо, вирішувати побутові проблеми та навіть планують відкриття шахового клубу. Як люди, які втратили все, об'єдналися і допомагають одне одному - у матеріалі Коротко про.

Дружина, кіт Маркіз та чотири курки

Не про таку старість, звісно, ​​мріяв Петро Злобін. Буквально з перших днів повномасштабного вторгнення Вовчанськ опинився в окупації. Після звільнення Харківщини у вересні 2022 року видихнули із полегшенням. Згадує, як щасливі вовчанці піднімали над містом український прапор ще до того, як зайшли частини ЗСУ.

Щастя на вільній рідній землі тривало недовго. Незабаром місто потрапило до справжньої м'ясорубки війни.

- Коли вперше зайшли, вони просто зайняли позиції, повісили свою ганчірку-триколор, та й годі, - згадують вовчанці. – А вдруге місто почали стирати з лиця землі…

Якісь п'ять кілометрів до кордону дозволяли нещадно обстрілювати його з усіх видів зброї. Потім розпочалися вуличні бої. Навколо - тільки чорні руїни, що димляться. Втомившись сидіти з дружиною та донькою у підвалі, у лютому 2023 року Петро Опанасович вирішив: пора.

- Схопив нашого кота Маркіза, добрий такий, розумний, і четверо курочок - шкода їх було випускати, і поїхав, - Петро Опанасович навіть у таких спогадах знаходить привід посміхнутися. - Зв'язав для курочок два ящичка разом і повіз. Ми збиралися "на швидку руку", я думав - туди і назад. А вже четвертий рік тут – у Сахновщині. Навіть свої дві мисливські рушниці не взяв – замкнув у сейфі будинку у Вовчанську. Думав, що повернуся. А вже нікуди.

У селище Сахновщина на півдні Харківської області за 220 км від Вовчанська поїхали через дітей – сюди раніше переїхала невістка та донька із зятем. Син Петра Опанасовича, 47-річний Павло, пішов на війну добровольцем 2023-го. Морпіх. Служив спочатку на Херсонщині, потім на Донеччині під Торецьком. Втратив обидві руки. Нині в армії служить зять Петра Опанасовича.

«Навіть горобці українською цвірінькають»

У Сахновщині втікачів із Вовчанська поселили у стареньку, як каже Петро Злобін, «шевченківську» хату.

– Тільки у Тараса Григоровича була під соломою, а у нас під шифером, – зазначає пенсіонер.

Водопроводу немає – вода у колодязі, за газом їздить на заправку, зручності у дворі. Хоч світло є. Але вибирати не доводиться. У Вовчанську у Злобіних був триповерховий будинок із усіма зручностями. Так що спочатку на новому місці доводилося важкувато. Згодом звикли.

- Я дуже задоволений, що ми тут, що не поїхали до Канади, хоч і була нагода, а залишилися в Україні, тим більше на рідній Харківщині, - говорить пенсіонер. – У нас усе – своє, навіть горобці українською цвірінькають. Якщо оцінювати це селище за п'ятибальною системою, то воно – на тверду четвірку. Тут тихо-мирно... Тільки вночі дрони торохтять, а вдень сирена на елеваторі виє. І собаки їй «підспівують».

Міста немає, але це ще треба довести

Прильоти на Сахновщині були тричі. Глава ГО «Вовчанська слобода» розповідає: найнебезпечніший, але, на щастя, без жертв, стався наприкінці травня. До будівлі, де саме готували свято для дітей, влетів безпілотник. Рознесло верхній поверх.

Серед нових сусідів у Сахновщині Петро Злобін знайшов 11 земляків із Вовчанської громади. Майже всі пенсіонери, двом жінкам більше 90. Кожен має свої проблеми, але багато з них для переселенців – спільні. Вирішили об'єднуватися.

- Кажу: люди добрі, зараз кожен сам по собі, але якщо ми зберемося разом – це вже кулак! Давайте один одному допомагати, – заявив на перших зборах Петро Злобін. – Тут немає прибутку, ми організувалися заради себе. У цій громаді ми постраждалі. У когось будинок взагалі зрівняли із землею, у когось залишилися одні руїни. Я задоволений, що ми, об'єднавшись, якось пожвавилися, є спілкування… Це дуже важливо.

Триповерхового будинку сім'ї у Вовчанську вже немає – залишився лише фундамент. Але одержати сертифікат на житло вони не можуть роками. Петро Злобін каже: просять надати фото, що будинку точно вже немає. А як туди, до Вовчанська, пробратися?! Надіслали фото з дрону, військові зробили, - не підходить...

- У Вовчанській адміністрації самі знають, що міста немає взагалі, там немає жодного будиночка цілого, - обурюється чоловік. – Там як марсіанський краєвид. Але ми маємо це ще доводити!

До вторгнення у Вовчанську мешкало 17 тисяч людей, сьогодні жодної людини. Це повністю знищене мертве місто.

Ціль – виграти грант на швейні машинки

Петро Злобін оформив громадську організацію, його ж обрали головою. Селищна рада виділила приміщення у центрі. Місцева влада у всьому, каже глава «Вовчанської слободи», намагається допомагати.

Сьогодні ГО «Вовчанська слобода» об'єднує 17 людей. Кожні кілька місяців Петро Злобін на своїх стареньких "жигулях" вирушає до Харкова за гуманітаркою. Каже: вистачає, не ж у пустелі живуть. Є магазини, якась пенсія. Вирішує побутові питання земляків. Комусь фото для посвідчення потрібно зробити, у когось техніка згоріла.

- Ось у однієї жінки зламався телевізор, купили їй інший, вживаний, за 800 гривень, - згадує Петро Опанасович. – Ми робимо річні внески – по 200 гривень, ось вони й покривають. А якщо не дай боже станеться щось серйозне, то скинемося ще. Що ж ми, не люди... Якщо день народження - скидаємося по 100 гривень.

У «Вовчанській слободі» є залізне правило: жодного спиртного до перемоги.

– А коли настане перемога, ми таку галявину «накриємо» – на всю Сахновщину, – загадує Петро Опанасович.

Є й матеріальна мета: глава «Вовчанської слободи» хоче закупити швейні машинки для своїх землячок. Для цього треба виграти грант. Їх готовий по хатах роздати, щоб жінки за бажання могли собі щось пошити чи підробляти таким чином. Вже є хто навчить. Каже, про швейне виробництво поки не йдеться – тут головне, щоб кожна мала якийсь дохід. Буде копійка для організації – гаразд, ні так ні.

Ще є ідея: відкрити у приміщенні організації шаховий клуб, аби воно дарма не простоювало.

У Сахнівській громаді так говорять про свого нового мешканця: «Він втратив усе, але не втратив себе. Почав з нуля, коли за плечима вже ціле життя, яке війна перетворила на згарище. Сьогодні Петро Опанасович не просто переселенець, а лідер та захисник своїх земляків. Його історія – це потужне нагадування: життя продовжується, поки ми дозволяємо собі мріяти, діяти, допомагати іншим, незалежно від цифри у паспорті».