«Національне майбутнє »

Примітка редакції. Наш автор пройшовся по черговому служці Путіна у Європі. Цікаво, як цей герой почуватиметься після нападу Росії на Балтію?

Хто фінансує генерала, які російські зв’язки тягнуться за його оточенням та чим це загрожує військовій допомозі Україні — розбираємо в аналітичному матеріалі.

Італія входить у період прихованої, але тектонічної політичної трансформації. Поки уряд Джорджії Мелоні залишається одним із ключових партнерів України в Південній Європі, всередині самої італійської правиці формується сила, здатна радикально розвернути зовнішньополітичний курс Риму в бік Кремля.

Головним дестабілізатором правоцентристського табору став генерал Роберто Ванначчі — колишній військовий аташе Італії в Москві, а нині лідер новоствореної партії «Футуро Націонале» (Futuro Nazionale). Набравши вже близько 7% електоральної підтримки на ультраконсервативній та антимігрантській риториці, Ванначчі не просто створює черговий популістський рух — через особливості нової виборчої системи він стає «золотою акцією», без якої збереження чинної коаліції стане неможливим.

Політичний ландшафт та «пастка Стабілікуму»

У 2027 році в Італії повинні відбутися загальні політичні вибори — як до Сенату, так і до Палати депутатів. Після майже п’яти безперервних років уряду Мелоні цей електоральний сезон обіцяє бути вельми напруженим і непередбачуваним, особливо через можливі зміни до виборчої системи. Вже йде процес формування двох великих блоків: лівоцентричного (ядром якого, найімовірніше, стануть Демократична партія та «Рух 5 зірок») і правоцентричного.

Попри впевнене перше місце Мелоні та її партії — в середньому приблизно 27% електорату — усередині правоцентристського табору посилюється міжпартійна конкуренція, через що ще одна каденція Мелоні, а разом з нею і її зовнішньополітичний курс та підтримка України, під питанням. Головним дестабілізатором правого табору можна сміливо назвати генерала Роберто Ванначчі та його молоду партію «Футуро Націонале», про створення якої він оголосив у лютому 2026 року. За цей час — завдяки передусім радикальній та агресивній риториці, як-от активне просування ідеї «реміграції» у суспільному дискурсі — політсила отримала підтримку приблизно 6,5–7% електорату.

Річ у тім, що Палата депутатів проголосувала за законопроєкт про зміни до виборчої системи, який активно просуває сама Мелоні[2]. Поточна система є змішаною: приблизно 37–38% місць у Парламенті обираються мажоритарно, решта — пропорційно. У традиційно поляризованій італійській політиці — лівий і правий табори — партії не боролися за нові голоси, а мобілізували якомога більшу частку власного електорату, щоб отримати необхідну більшість у Парламенті та провести своїх людей на міністерські крісла. Хоч підхід залишається приблизно тим самим, поява нових і, головне, радикальніших сил може внести серйозні корективи в коаліції та електоральні результати. У 2013 році поява «Руху 5 зірок» стала «землетрусом»: партія, ввібравши як правий, так і лівий електорат, здобула аж 25% результату — і увійшла у «велику» політику, де перебуває й досі.

Проєкт реформи покликаний гарантувати більшу керованість країною, за що журналісти прозвали його «Стабілікумом». Реформа пропонує надати коаліції (чи політсилі), яка набере мінімум 42% голосів, додаткові 70 (з 400) місць у Палаті депутатів і 35 (з 200) місць у Сенаті; дрібніші технічні деталі в межах цієї статті значення не мають.

У цьому контексті «Футуро Націонале» з його 6,5–7% у соцопитуваннях отримує ключову позицію: коаліція Мелоні ризикує не дотягнути до потрібного порогу без молодшого партнера. За прогнозом дослідницької компанії YouTrend[3], без Ванначчі праві можуть розраховувати на 42% голосів — рівно поріг «Стабілікуму», з ним — уже на 48%, тобто на стабільну більшість. Це нижче за 50%, які «Футуро Націонале» разом із рештою правого табору показує в останньому опитуванні Lab21 (див. таблицю вище): прогноз YouTrend і сирі дані опитування рахують по-різному, але висновок той самий — без молодої партії Мелоні й партнерам може забракнути голосів для впевненої більшості. Така позиція дає Ванначчі сильний важіль впливу, який можна використати для диктування умов іншим гравцям, зокрема Мелоні та Тайяні; навряд чи генералу є сенс об’єднувати зусилля без поступок щодо теми реміграції чи України. Гордовита самотність у цьому випадку може добре спрацювати на образ «Футуро Націонале» та партійну організацію — дозволяючи не лише «канібалізувати» електорат інших правих, а й мобілізувати частину пасивної молоді.

Інша проблема — у програмній кризі італійської правиці. Якщо у 2022 році медіатором між ліберальною «Форца Італія» та право-консервативними «Фрателлі д’Італія» Мелоні виступав Сільвіо Берлусконі з його престижем і медіа-капіталом, то зараз навряд чи є постать, здатна відіграти ту саму роль посередника й об’єднувача. Особливо на тлі того, що «Форца Італія» потроху рухається в бік ще більшого лібералізму, зокрема в соціальних питаннях, тоді як «Футуро Націонале» відверто стоїть на традиціоналістських позиціях.

Примітка редакції Plitka. Звісно, ці міркування поки що є спекуляціями й простою арифметикою — але необхідними для побудови контексту.

Перш ніж перейти до самого генерала, варто зрозуміти позицію інших правих сил щодо війни.

Три партії, три позиції щодо Кремля

З 2022 року в складі правлячої коаліції перебувають: «Фрателлі д’Італія» пані Мелоні, «Форца Італія» під керівництвом міністра закордонних справ Антоніо Тайані та «Леґа» Маттео Сальвіні. Є і дрібніші сили, про які тут говорити немає сенсу.

Позиція Мелоні для українського читача, гадаю, більш-менш відома. Ще перебуваючи в опозиції, у лютому 2022 року Мелоні засудила російську агресію та підтримала військову допомогу Україні, вбачаючи в цьому й можливість збільшити італійський оборонний бюджет. Уже як голова Ради міністрів вона продовжувала надавати військову допомогу Україні, водночас підтримуючи дипломатичні ініціативи адміністрації Трампа. Втім, варто зауважити: повний обсяг італійської військової допомоги невідомий. Згідно з даними Ukraine Support Tracker Інституту Кіля, Італія виділила 3 мільярди євро винятково військової допомоги[8]. Для порівняння: Польща виділила майже 4,5 мільярда, Франція — трохи більш ніж 6, а Німеччина — понад 24. Офіційні дані засекречені, тому інвентаризувати допомогу можна лише за допомогою OSINT.

Щодо «Форца Італія» варто зробити окрему ремарку. Від заснування 1994 року й до червня 2023-го партія фактично була приватною власністю Сільвіо Берлусконі. Не варто зайвий раз нагадувати, як тепло Берлусконі ставився до РФ і Путіна; певна лояльність до російського президента збереглася і в 2022 році. Тоді LaPresse оприлюднила аудіозапис, на якому Берлусконі повторював російський наратив про «розрив» Мінських домовленостей із боку України та про агресію проти «республік» Донбасу[9]. Однак після смерті «кавальєре» керівництво партії перейшло до Антоніо Тайані, який на той момент уже очолював МЗС. На цій посаді Тайані загалом підтримував допомогу Україні, хоч і заборонив використання італійської зброї під час Курської операції.

«Леґа» Сальвіні ще до повномасштабної війни стояла на вельми проросійських позиціях. Це і антисанкційна риторика, і російські фінанси — зокрема з боку Костянтина Малофєєва, який фінансував правоконсервативні заходи й з’їзди у Європі, — і угода про «координацію та співпрацю» з «Єдиною Росією», чинна з 2017 року й жодного разу не розірвана. Не кажучи вже про те, що саме «леґісти» у Венето, Ломбардії та Лігурії просували визнання анексії Криму й організовували бізнес-делегації на окупований півострів. У 2022 році Сальвіні публічно виступав проти передачі зброї, хоча в парламенті голосував за.

Підсумовуючи, можна сказати, що зовнішньополітичний курс правого табору досі визначав переможець виборів, а інші йшли слідом — багато в чому з міркувань партійної дисципліни. Схоже, ця тенденція може суттєво змінитися.

Здоров’я бажаю, пане Генерал!

У межах цієї статті немає сенсу розбирати військово-інституційну кар’єру Ванначчі — вона доволі багата й пов’язана з абсолютною більшістю італійських закордонних військових місій. Нас цікавить передусім його політична кар’єра, яка почалася з публікації автобіографії «Il mondo al contrario»[10] у 2023 році; головний меседж книжки — критика сучасності, необхідність повернення до традиційних цінностей, захист національної ідентичності від мультикультуралізму й відродження патріотизму.

Несподівана популярність автобіографії та гучні скандали довкола її змісту дали генералу певний медіакапітал, що привернуло увагу Маттео Сальвіні — який на той момент якраз тримався радикальніших позицій, зокрема щодо мігрантів. Тож на європейських виборах 2024 року «Леґа» висуває Ванначчі своїм кандидатом. Після виборчої кампанії, що відверто апелювала до фашистської символіки — зокрема через використання символіки Х флотилії MAS, — Ванначчі стає євродепутатом.

Уже на цій посаді генерал відверто заявляв про симпатії до Російської Федерації та її керівництва: обираючи між «коміком і політиком із двадцятирічним досвідом», він обрав би політика, який «приніс добробут своїй країні»[11]

«Між коміком та політиком з двадцятирічним досвідом я обрав би політика, який приніс добробут своїй країні» Роберто Ванначчі — про Путіна, в телеефірі

Не варто забувати і про те, що з 2020 по 2022 рік Ванначчі був військовим аташе Італії в РФ, з додатковою акредитацією в Білорусі, Вірменії та Узбекистані; відтоді в нього залишилися друзі, чого він сам і не приховує[12]. Зовсім нещодавно, в одному з телеефірів, Ванначчі заявив про відкритість до російського фінансування — за умови, якщо воно буде «легальним»[13].

Серед соратників генерала — «чорний барон» Роберто Йонґі Лаваріні, давно пов’язаний з праворадикальними рухами як в Італії, так і за кордоном. Його проросійська позиція добре відома: роками триваючі контакти з Александром Дугіним і популяризація його геополітичних ідей. Нещодавно Йонґі Лаваріні заявив, що «Футуро Націонале» активно розбудовує міжнародну мережу контактів — зокрема з російськими колами, близькими до Дугіна, і з МАГА-оточенням[14]. Ще один приклад — член міськради Трієста Уго Россі, який приєднався до партії, маючи за плечима no-vax та пропутінські позиції ще до вступу в «Футуро Націонале».

Однак серед «футуристів» є щонайменше двоє цікавіших постатей.

Росіяни-футуристи

П’ять постатей навколо генерала — від співзасновників партії до нещодавніх прибульців — і те, що відомо про їхні зв’язки з РФ.

«Граф» П’єтро Страмецці

Один із них — «граф» П’єтро Страмецці, він же Пьотр Веньямін Андреєвич Страмецці — судячи з деяких грамот, які сам нобіль публікував у соцмережах.

Шляхтич народився в Мілані 2001 року, син доктора Андреа Страмецці — свого часу кандидата від мікропартії «Italexit» і противника вакцинації від коронавірусу. З 2024 року живе в Росії, куди, за його словами, переїхав після пропозиції роботи в нафтовій сфері[15]. Забігаючи наперед: він і справді працює на російський нафтосектор, конкретніше — в «1ойл менеджмент»[16], консалтинговій компанії, зареєстрованій 2014 року, де, за деякими даними, Страмецці очолює відділ закордонних проєктів. Офіційно в «1ойл» працює 20 співробітників, тоді як чисті активи компанії станом на 31 грудня 2025 року сягають негативної позначки в 200 мільйонів рублів[17].

«Граф» Страмецці — активний учасник і завсідник різних форумів на території РФ. Судячи з його телеграм-каналу, можна скласти цілий список конференцій, у яких він брав участь: найцікавіші — «Назад в Будущее» руху «Сорок Сороков»[18], «Всероссийский Патриотический Форум»[19], «ХІІІ Московский Международный Инженерный Форум»[20] і міжнародний форум молоді в Сочі[21]. Окремо варто виділити конференцію в будівлі Сенату РФ про «розвиток» м’якої сили заради боротьби «с американо-сионистским глубинным государством»[22].

Пан Страмецці також є засновником і очільником асоціації «Друзья России», єдиним відомим публічним заходом якої став з’їзд у Москві у вересні 2025 року. Серед учасників — Фабріс Сорлен (колишній член Rassemblement National і голова підсанкційного «Міжнародного русофільського руху»), Андреа Пальм’єрі (колишній ватажок ультрас «Lucca Calcio» і доброволець-сепаратист, засуджений за вербування у 2024-му[23]), правнук Дуче Кайо Джуліо Чезаре Муссоліні та почесний консул Італії в Єкатеринбурзі Роберто Д’Агостіно[24]. Мережею контактів Страмецці не обмежується: можна згадати ще італійського пропагандиста Андреа Лучіді та Віктора Бута.

В Італії «граф» устиг познайомитися з Джанні Алеманно і самим генералом Ванначчі, з якими повечеряв наприкінці червня[25] — якраз після виходу Алеманно з в’язниці. Алеманно історично був членом Movimento Sociale Italiano, у 2008–2013 роках — мером Рима, а в 2019–2022-му — членом партії Мелоні Fratelli d’Italia. Також він устиг очолити комітет «Fermare la Guerra» («Зупинити війну»)[26], де Страмецці був «президентом» міланського відділення[27], а нині є соратником генерала Ванначчі.

Лариса Юдіна

Окрім італійської шляхти, у «Національному майбутньому» є й уродженка РФ. Серед очільників одного з міланських осередків партії та делегатів установчого з’їзду, що відбувся цього червня, — лірична співачка Лариса Юдіна.

Пані Юдіна народилася в Майкопі, розпочала співочу кар’єру в Калінінграді, але вже на початку 2000-х пов’язала її з Італією[28], де навчалась у міланській консерваторії «Джузеппе Верді». 2005 року отримала італійське громадянство[29]. Її, безперечно, вражаюча музична кар’єра не давала особливих приводів висловлюватися щодо повномасштабної війни в Україні — але є один епізод.

У березні 2022 року пані Юдіна та її культурно-музична асоціація «Stravinsky Russkie Motivi» влаштували в Мілані благодійний концерт «для допомоги» українським біженцям[30]. Утім, у фейсбуці сама пані Юдіна спокійно називала Дніпро, Харків, Херсон, Суми та Луганськ «русскими городами», запитуючи «а до чого тут Україна?». У подальших публічних заявах Юдіна не висловлювалася щодо війни, а її публічна роль у партії поки що обмежується виконанням гімну Італії на різних заходах[31]. Можливо, це лише питання часу — особливо з огляду на загальну позицію самого пана Ванначчі щодо війни.

Нова правиця?

Поява «Футуро Націонале» на політичній сцені стала своєрідним потрясінням і для суспільства, і для політичного простору. Наразі можна сказати, що Ванначчі активно «краде» електорат у інших правих партій — передусім у «Леґи» Сальвіні — і, найімовірніше, зможе диктувати умови політичним партнерам із причин, які ми вже розібрали.

З новою виборчою системою партія з 6,5–7%, якою і є «Футуро Націонале», відіграватиме ключову роль у новому парламенті та формуванні нової Ради міністрів. Сам генерал уже заявляв, що вступить до правої коаліції лише за умови письмової угоди, де серед іншого буде прописано припинення військової підтримки України[32] і розробку «стратегії миру». На тлі нестабільного підходу адміністрації Трампа до України та бажання Італії підтримувати добрі стосунки з Вашингтоном цей ризик стає дедалі конкретнішим.

Підсумовуючи: в Італії друзів України обмаль, особливо серед впливових людей і великих політичних коаліцій. У лівому таборі Демократична партія досі не змогла виробити чіткої й єдиної позиції щодо війни, просуваючи загальну риторику миру й пацифізму. «Рух 5 зірок», своєю чергою, є радше проросійським — особливо його нинішній голова Джузеппе Конте. Можна згадати тур російських військ РХБЗ по Італії 2021 року, коли він очолював Раду міністрів. А можна згадати і його зовсім недавні слова про те, що «з Росії роблять загрозу»[33], та заклик посадити Зеленського й Путіна за стіл перемовин[34]

Найближчим часом стане зрозуміло, у що конкретизується агресивна й популістська риторика генерала Ванначчі та як вона позначиться на ролі Італії в підтримці України.

Джерела