Український пантеон на чужині: де похований Дмитро Донцов – головний ідеолог ОУН

Постать Дмитра Донцова – одного з найвпливовіших і найсуперечливіших українських мислителів ХХ століття, чиї ідеї стали ідеологічною базою для Організації Українських Націоналістів, – є яскравим тому підтвердженням. Його публіцистика була гострою, філософія – безкомпромісною, а вплив на молодь Галичини у міжвоєнний період – колосальним. Проте свій останній спочинок цей ідеолог знайшов не в рідній українській землі, а за тисячі кілометрів від неї, на північноамериканському континенті.

Сьогодні, у 2026 році, коли Україна продовжує свою виснажливу, екзистенційну війну проти російського імперіалізму, постать Донцова вимагає глибокого, об'єктивного та позбавленого радянських чи ліберальних штампів осмислення. Він постає перед нами не як бездоганний бронзовий ідол, а як складна історична фігура, чиї діагнози щодо природи російської державності виявилися разюче точними. Щоб зрозуміти, чому його могила знаходиться за океаном, ми маємо детально проаналізувати його життєвий шлях – від зросійщеного Півдня України до еміграції у франкомовній Канаді.

Що варто знати про Дмитра Донцова

Дмитро Іванович Донцов народився 29 серпня (за новим стилем) 1883 року в Мелітополі, який на той час був повітовим містом Таврійської губернії Російської імперії. Його походження є одним із найцікавіших парадоксів української історії. Майбутній теоретик українського націоналізму виростав у заможній родині торговця сільськогосподарськими машинами, у російськомовному середовищі. Його родина мала українське коріння, хоча культурно була цілком інтегрована в імперський простір. Шлях Донцова до української ідентичності не був наслідком родинного виховання; це був свідомий, глибоко інтелектуальний вибір зрілої людини, що зробило його переконання абсолютно непохитними.

Юний Дмитро Донцов / Фото з Вікіпедії

Навчаючись на юридичному факультеті Петербурзького університету, Донцов, як і більшість тогочасної молоді, захопився соціалістичними ідеями. Він вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), за що двічі заарештовувався царською поліцією – у 1905 та 1907 роках. Після другого арешту він був змушений тікати за кордон, до Галичини, яка тоді перебувала у складі Австро-Угорської імперії. Саме там відбулася його світоглядна еволюція. Донцов швидко розчарувався в марксизмі та українському соціалізмі. Він першим серед своїх сучасників усвідомив фатальну помилку діячів на кшталт Володимира Винниченка: наївну віру в те, що російські "демократи" чи "соціалісти" будуть прихильними до української незалежності. У 1913 році на Другому Всеукраїнському студентському з'їзді у Львові Донцов виголосив свою знамениту доповідь "Сучасне політичне положення нації і наші завдання", де вперше відкрито закликав до політичного сепаратизму від Росії та орієнтації на Західну Європу.

Формуляр, складений на Дмитра Донцова в Київському жандармському управлінні, 1907 рік / Фото ЦДІАК України, ф. 2226, оп. 1, спр. 3367 арк. 1 зв.

У період Української революції 1917 – 1921 років Донцов повернувся до Києва. Найбільш плідним для нього став 1918 рік, коли за часів Української Держави гетьмана Павла Скоропадського він очолив Українське телеграфне агентство (УТА) та Бюро преси. Це був рідкісний період, коли Донцов мав безпосередній стосунок до державного апарату. Після падіння Гетьманату він назавжди залишив Наддніпрянщину.

Справжній тектонічний зсув в українській політичній думці стався у 1926 році, коли у Львові вийшла його епохальна праця "Націоналізм". У ній Донцов сформулював доктрину чинного (інтегрального) націоналізму. Він запропонував філософію волюнтаризму – примат волі над розумом, дії над пасивним спогляданням. Донцов нещадно критикував "провансальство" – комплекс меншовартості, провінційності та угодовства, який, на його думку, паралізував українську еліту. Він вимагав від нації фанатичної відданості своїй ідеї, готовності до боротьби та безжальності до ворогів.

Праця Дмитра Донцова "Націоналізм" / Обкладинка книги

Важливий історичний факт: Дмитро Донцов ніколи не був членом Організації Українських Націоналістів (ОУН). Він залишався кабінетним мислителем, редактором впливових журналів "Літературно-науковий вістник" (1922 – 1932) та "Вістник" (1933 – 1939). Навколо нього згуртувалася блискуча плеяда молодих талантів – так звані "вістниківці": Євген Маланюк, Олена Теліга, Олег Ольжич, Юрій Липа. Для молоді він був беззаперечним авторитетом, але для багатьох політиків – надзвичайно складною, різкою та авторитарною людиною, яка не терпіла компромісів і часто вступала в нищівну полеміку навіть з однодумцями.

Що відомо про смерть Дмитра Донцова

Початок Другої світової війни у вересні 1939 року змусив Донцова покинути Львів. Рятуючись від наступу радянських військ та неминучого розстрілу органами НКВС, він розпочав довгий шлях емігранта. Його маршрут пролягав через Данциг, Берлін, Бухарест, Прагу. Після завершення війни він опинився в американській зоні окупації Німеччини, згодом переїхав до Парижа, потім до США, і зрештою, у 1947 році, осів у Канаді, в місті Монреаль. Саме там, у франкомовному Квебеку, пройшла остання, найдовша чверть його життя.

У Монреалі Донцов продовжував писати та виступати з лекціями в українській громаді, проте еміграційне життя було суворим. Післявоєнна українська діаспора була глибоко розколота політичними конфліктами, зокрема між прихильниками Степана Бандери та Андрія Мельника. Донцов, зі своїм безкомпромісним характером, намагався стояти над цими суперечками, але фактично опинився в певній ізоляції. Він продовжував активно писати, видав низку важливих праць, серед яких "Хрест і меч" (1967), де таврував радянську систему та критикував західний світ за його політику "розрядки" та поступливість перед Москвою.

Останні роки життя Дмитра Івановича були затьмарені хворобами, фінансовими труднощами та самотністю. Людина, чиї тексти надихали тисячі юнаків і дівчат іти в підпілля УВО та ОУН, жила в дуже скромних умовах. Проте його аналітичний розум залишався гострим. Він уважно стежив за подіями в підрадянській Україні, аналізував рух шістдесятників і не мав жодних ілюзій щодо можливості демократизації СРСР.

Дмитро Донцов помер 30 березня 1973 року в Монреалі, на 90-му році життя. Його смерть стала великою втратою для української політичної еміграції, хоча західна преса майже не звернула на це уваги. Радянські засоби масової інформації, природно, проігнорували цю подію, оскільки ім'я Донцова в СРСР було абсолютно табуйованим, а його праці зберігалися виключно у спецсховищах КДБ.

Де похований Дмитро Донцов і чому не в Україні

Попри те, що Дмитро Донцов помер у Канаді, місцем його вічного спочинку стали Сполучені Штати Америки. Його тіло перевезли з Монреаля до містечка Саут-Баунд-Брук (South Bound Brook) у штаті Нью-Джерсі. Він похований на Українському православному цвинтарі святого Андрія (St. Andrew's Ukrainian Orthodox Cemetery).

Вибір цього місця був глибоко символічним і логічним. Саут-Баунд-Брук – це не просто кладовище, це справжній український національний пантеон у вигнанні, який часто називають "Українським Єрусалимом". Цей духовний центр був заснований зусиллями митрополита (а згодом патріарха) Мстислава Скрипника. Навколо величної Церкви-пам'ятника святого Андрія Первозванного, збудованої в пам'ять про жертв Голодомору 1932 – 1933 років, знайшли свій спочинок понад десять тисяч видатних українців. Тут поховані урядовці УНР, генерали та старшини Армії УНР і УПА, видатні письменники (зокрема Тодось Осьмачка, Євген Маланюк), науковці та громадські діячі. Перевезення тіла Донцова сюди означало, що головний ідеолог українського націоналізму має спочивати серед еліти нації, яка, як і він, боролася за незалежність, але не змогла повернутися на батьківщину.

Могила Дмитра Донцова у США / Фото Укрінформ

Чому ж його не поховали в Україні? Відповідь криється в жорстокій геополітичній та внутрішньополітичній реальності 1973 року. Україна перебувала під тоталітарним контролем Радянського Союзу. Це був період так званого "застою", коли після відносної "відлиги" розпочався новий виток репресій. Саме у 1972 – 1973 роках в УРСР відбулася масштабна каральна операція КДБ під кодовою назвою "Блок", внаслідок якої за ґрати були кинуті сотні українських дисидентів: В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк та багато інших. До влади в республіці прийшов жорсткий ставленик Москви Володимир Щербицький, який розпочав тотальну русифікацію та зачистку культурного простору.

Для радянської системи безпеки Дмитро Донцов був уособленням абсолютного зла, ідеологічним ворогом номер один. Повернути його прах в УРСР було фізично і політично неможливо. Радянська влада ніколи б не дозволила поховати його на українській землі, адже його могила миттєво стала б місцем паломництва та символом опору. Будь-яка спроба таємного перевезення останків завершилася б їх конфіскацією та знищенням спецслужбами. Тому українська діаспора прийняла єдине можливе рішення – поховати його на вільній американській землі, де його пам'ять буде збережена до того часу, коли Україна здобуде державність.

Чому важливо говорити про Дмитра Донцова сьогодні

У 2026 році, коли Україна веде повномасштабну війну за своє фізичне виживання, спадщина Дмитра Донцова набуває виняткової актуальності. Протягом десятиліть після відновлення незалежності у 1991 році український академічний істеблішмент ставився до нього з певною пересторогою. Його часто критикували за радикалізм, звинувачували в антидемократичних поглядах, намагаючись оцінювати його тексти 1920 – 1930-х років через призму сучасних ліберальних цінностей, ігноруючи жорстокий історичний контекст міжвоєнної Європи, коли бездержавні нації стояли перед загрозою повного знищення.

Проте історична дійсність підтвердила фундаментальну правоту Донцова у його головному діагнозі. Він стверджував, що російський імперіалізм є незмінним у своїй суті, незалежно від того, чи керує імперією цар, генеральний секретар компартії чи сучасний президент. Донцов попереджав, що будь-який компроміс із Москвою є ілюзією, оскільки стратегічна мета Росії полягає не в територіальних здобутках, а в повному знищенні української ідентичності, мови та культури. Його теза про те, що Україна може вижити лише за умови повної ментальної, культурної та політичної сепарації від російського простору, сьогодні стала основою державної політики національної безпеки.

Що ви насправді знали про Дмитра Донцова: дивіться відео "Історії для дорослих"

Говорити про Донцова сьогодні важливо не для того, щоб некритично переносити його політичні концепції сторічної давнини в сучасність. Важливо засвоїти його ключовий імператив: нація має право на існування лише тоді, коли вона володіє непохитною волею до життя і готова захищати себе зі зброєю в руках. Його боротьба проти "провансальства" – комплексу меншовартості та орієнтації на чужі центри впливу – залишається актуальним завданням для українського суспільства, яке продовжує процес деколонізації.

Могила Дмитра Донцова на цвинтарі в Саут-Баунд-Бруці є важливим історичним пам'ятником. Вона нагадує про трагічну ціну бездержавності, коли найкращі інтелектуали нації були змушені жити і помирати на чужині. Сучасна боротьба Сил оборони України – це також боротьба за те, щоб майбутні покоління українських мислителів, політиків і воїнів могли творити, жити і знаходити свій останній спочинок виключно на рідній, вільній і суверенній землі. І хоча прах Донцова досі залишається за океаном, його ідеї давно повернулися в Україну, ставши невід'ємною частиною нашого національного спротиву.