Роботи в нас ще буде, навіть коли буде "стоп-війна": інтерв'ю з "Йожиком" – розвідником зі спецпідрозділу "Артан"

Розвідник спецпідрозділу ГУР МО "Артан" з позивним "Йожик" у великому інтерв'ю журналістці 24 Каналу Дарині Труновій розповів про унікальні операції, в яких він та його побратими брали участь.

Про розвідку під Степногірськом, 50 кілограмів амуніції, дрони на оптоволокні та ціну кожного виходу – читайте в текстовій версії розмови.

Служба в Артані та перші виходи

Чому "Йожик"?

Бо ще з дитинства. Коли я народився, у мене, бачите, як зачіска йде, так само голки ростуть в їжиків. І мені це прізвисько навісили. І воно так пішло в мене по житті. Це з дитинства.

А потім ви вже як прийшли служити, то просто представилися, сказали: "Я – Йожик"?

Так. Мені дали написати п'ять позивних, і перший позивний у мене був відповідно Йожик.

Скільки часу вже служите в Артані?

В "Артані" 16 листопада буде рік.

За цей час які операції встигли пройти, на яких напрямках?

Запоріжжя, Степногірськ. Було три бойових виходи.

Перший бойовий вихід був розвідка: дорозвідка, прокладання маршруту для наших штурмових рот, відкриття спішок, перевірка бліндажів і загальної обстановки на маршруті.

Чи можете згадати ваш перший вихід, першу операцію? Що тоді відчували, яка тоді задача була?

Задача була перевірити маршрут на наявність укриттів, де можна накопичити групи і звідти вже направлятися на сам Степногірськ. Тобто перевірка безпечності маршруту.

Ми були першою групою, яка взагалі виходила після прибуття в Запоріжжя.

Інтерв'ю з бійцем спецпідрозділу "Артан" з позивним "Йожик" – дивіиться відео:

Як виглядав перший маршрут на Степногірському напрямку

Можете згадати той день, як це відбувалося? Скільки треба було йти до точки, до ЛБЗ (лінії бойового зіткнення – 24 Канал), чи під’їхати можна було?

До самого ЛБЗ ми не підходили. Це було на відстані десь у районі 6 кілометрів.

Нам потрібно було з найближчого населеного пункту, з найближчого укриття вирушити в сторону ЛБЗ, пройти 9,5 кілометра по посадках, по полях, де доводилося перебігати, де доводилося ховатися, тому що працювали FPV, не тільки FPV, а й мавіки, міномети.

Якби нас виявили, одразу по нас би все летіло. Це було 10 січня.

Тобто "зеленки" немає, складно пересуватися?

Так, складно. Мороз. Ще під час нашого виходу пройшов дощ. Ми йшли в дощ. Ти ідеш, на тобі все замерзає. Мороз був уже тоді, мінус 10, а вночі мінус 15 – 20. Тому, на жаль, війна — це не про зручність. Літом жарко, незручно. Зимою холодно, незручно.

За 8 годин ми повністю пройшли маршрут. Зупинилися в кінці маршруту у суміжників у бліндажі. Нам довелося бути в одному бліндажі 3х3. Вісім чоловік спали подвоє, і на розкладушках, і на ліжках, на нарах, так званих, по двоє людей.

Нам пощастило, що в них (суміжників – 24 Канал) був інтернет, тобто ми могли вийти на альтернативний зв'язок з командуванням. Була "вебаста" (автономний автомобільний обігрівач, Webasto – 24 Канал), було тепло, не замерзали. Бо в нас попередньо мала бути зупинка взагалі в окопній лінії, де немає ні бліндажа, нічого, просто окопні лінії під накриттям.

Ми мали ночувати й далі наступного дня продовжити рух у той бік. Але командир групи вирішив пройти далі, знайти нормальне укриття, бо 50 кілограмів на собі нести — це, скажемо так, ти сухий не будеш по-любому.

Як тільки зупиняєшся — починаєш мерзнути.

А грітися чимось, чим дрова не будеш палити. Особливо багаття не розведеш, бо якщо вночі вилетить, побачить тепло в тепловізор і туди полетить усе.

Чи ви обирали такі шляхи, щоб вас не помітили?

Переміщення в нас здебільшого йде або по ранковому сіряку, коли ще не видно і вже не темно, або по вечірньому сіряку, або в туман.

У білий день ми не ходимо і вночі ми не ходимо — це табу. Бо найпростіше виявити людину або вдень на камеру з дрона, або вночі на тепловізорі. Уночі взагалі, як зима, ти будеш світитися як ліхтарик.

Які у вас у першу чергу задачі, крім цієї операції?

Взагалі ми можемо сидіти на підкріпленні нашим штурмовим групам, евакуація, допомога в штурмі, влаштувати засідку. Якщо знаємо, що йде противник, тобто як ДРГ-група, працюємо так само.

Cтосовно тієї операції: ви дійшли тоді до точки — і що відбувалося далі?

Нам потрібно було в даному квадраті в суміжників дізнатися інформацію, як що де відбувається.

Ми потрапили в бліндаж, нам пощастило, ми попали в бліндаж до суміжних допилянників. Вони на стрімах побачили, куди можна проходити. Вони нам розказали, чи безпечний той маршрут, де безпечніше, де є мінування, де немає мінування, розповіли, як проходить переміщення суміжних сил.

Наприклад, є розрив "єгози" (колючого дроту – 24 Канал) – туди і проходить група. Пару раз групи попроходили — вже цей маршрут неактуальний, тому що його мінують. Відповідно вже треба розрив "єгози" робити в іншому місці. І цю всю інформацію ми одразу передавали командиру на ПУ (пункт управління – 24 Канал). Вони аналізували і вже поступово відправляли штурмові групи.

З вами, коли ви йдете, немає, скажімо так, підкріплення з повітря? Вони не стежать за вами?

Постійно ведуть. І навіть таке буває, що коли нас змалює чужий дрон і виявить, нам одразу передається по зв’язку, що вас "змалювали" (вистежили – 24 Канал). Зараз по вас буде працювати або міномет, або артилерія, або FPV.

А були вже такі випадки у вас?

Поганий той розвідник, який спалився. На щастя, ні, не було.

Ви прийшли на точку і що, які ваші були далі функції? Скільки ви там часу перебували?

Ми просиділи в даному бліндажі дві доби у суміжників. І вже по ранковому сіряку ми вирушили назад на попередню точку, на точку старту, звідки ми стартували в населений пункт.

Цей населений пункт знаходиться приблизно за 15 км від ЛБЗ.

Цю інформацію, яку ви принесли, потім у подальшому використовують? Чи планують далі операцію?

Так, по ній далі планують переміщення. Уже вибирають маршрут, по якому переміщуватися, наскільки він безпечний, чи варто по ньому йти, де варто робити накопичення груп, і вже з них виходити. Тобто ми як першопрохідці, які повністю прокладають маршрут для всіх інших. Ми перші заходимо і останні виходимо.

А те, що ви питали, чи було таке, що групу засікали?

Так, на жаль, було. Одна група в нас потрапила під артобстріл, і їм довелося сидіти в тому, що я навіть не знаю, чи можна бліндажем назвати.

Це мій побратим і мій товариш, з яким я зайшов у підрозділ. Ми з ним із самого початку. Він був командиром групи, і, на жаль, їхній вихід був із втратою.

Їх "змалював" "Мавік", і туди полетіло все: FPV, міномет. Вони сиділи в такій нірці, можна сказати. Чотири чоловіки сиділи в нірці. Потім, коли пройшло 8 годин і все заспокоїлось, вони перебігли в бліндаж до суміжників, залетіла за ними FPV-ішка в перегородку, того, якого втратили.

Він перед тим отримав контузію. Відповідно мій товариш, який був командиром, ухвалив рішення його не вести далі, бо вони прямували на сам Степногірськ. У них задача була в Степногірську. І він вирішив не брати його, тому що в людини контузія. Він ішов справа наліво, перевалювався, не дійшов би. А це було б проблемою всієї групи. Могла б вся група…, але всі живі залишились.

Він залишив цього бійця на позиції в суміжників. Цей боєць виходив із суміжниками, вже вони верталися назад. Четверо чоловік. Цей боєць виходив із ними, і їх "розібрали" всіх. Усіх чотирьох.

Я не знаю, де, якщо говорити про саме Запоріжжя, де безпечніше. На мою думку, коли ти йдеш на вихід, ти хоча б знаєш, що тобі передадуть по зв’язку, що тебе виявили, по тобі буде летіти, ти хоча б будеш знати, що тобі робити, що тобі треба втікати. А якщо ти сидиш у самому Запоріжжі, ти не знаєш: туди прилітають КАБи, балістика в саме місто, шахеди. Там нема такого, щоб без шахедів день.

Люди в самому Запоріжжі вже навіть не звертають уваги. От ми жили в подвір’ї дітей, там з 50. "Шахеди" літають, діти: “О, "Шахед" летить”. То тут я не знаю, де безпечніше. Це рандом. Воно може впасти куди хоче, на жаль.

Коли росіяни знають або чують, або дізнаються про те, що працює "Артан", ви, мабуть, у першу чергу для них дуже смачна, жирна ціль?

Так. Розвідники для них — це просто спецура, за якою вони полюють. Туди навіть не пожаліють балістику. Мільйони доларів готові витрачати, аби знайти артанівців, аби знайти гурців. Але відповідно вони нас бояться, ми для них у пріоритеті на знищення.

Підготовка до виходів: фізика, психіка і щоденна дисципліна

Як готуєтеся до операції, щоб бути максимально підготовленими? Які тренування проходять для цього? Це і психологічні, і фізичні.

Психологічно підтримуємо один одного. Ми як одна велика сім'я. Якщо в когось одного проблеми, ми всі гуртуємося, допомагаємо тому, тому що ніхто не застрахований від проблем.

Підготовка в нас шалена. Вчора і позавчора у нас була топографія, зараз проходить злагодження. Ми за два дні в повній амуніції пройшли 35 кілометрів.

У повній амуніції — це скільки кілограмів?

50 кілограмів. Якщо точно, то під 40, але все одно дуже важко.

Після якого кілометра вже починаєте відчувати спину, коліна, що щось болить?

Після кілометра дев'ятого вже починає відчуватись. Хлопці вчора говорили: якби ще менше, то працювала б уже якась тактика.

На певному кілометрі просто руки опускаються, перестає голова тактично думати.

Ми не йдемо постійно: якщо виходить виходити на операцію, ми постійно не рухаємося, ми перепочиваємо. Але така підготовка потрібна якраз, щоб ви були готові до можливих ситуацій, що ви витримаєте.

При такій підготовці думки збираються, підготовлюєш розум, щоб не паніка була, а щоб ти міг думати.

А як це — ви йдете, вам важко, з побратимом жартуєте чи як це?

Без жартів ніяк. Не знаю. Це як в американських фільмах: там одне одного принижують, кажуть "що ти, сопляк, давай серйозно". Не повністю так, але підбадьорюємо один одного по-різному. Я не буду тут говорити як, тому що цензура не пропустить. У кожного свої приколи, кожен по-своєму налаштовується.

Буває таке, що навіть перед виїздом на операцію нас "перезаряджають". Приїхали, погрузилися на ББМ, від’їхали пару кілометрів. ББМ виходять на зв'язок, кажуть: відбій, розвертайтесь, там вороже крило, розвідник у небі. ББМ розвертається, привозить на точку старту, вигружаємося, перегружаємося на нашу машину, ми їдемо через 15 хвилин, вертайтесь назад.

І отак я вивозив групу побратимів на операцію п'ять разів: п'ять раз стартували, і на шостий тільки вони виїхали.

Дрони, оптоволокно і зміни на війні за рік

Наскільки зараз взагалі складно працювати розвідниками, не тільки через таку кількість дронів у небі? Якщо порівнювати рік тому, коли ви прийшли, і зараз, відчувається різниця?

Дуже велика різниця. І в нас, і в них велика кількість дронів. Вони роблять це все, скажемо так, із підручних матеріалів.

Та сама "Молнія" в них зроблена, ми жартуємо, з душового карниза, з перегородки, але воно працює. У них не набагато гірші технології, скажемо так. Особливо розвіддрони.

Що кидається в першу чергу, в чому стали більш обережними, до чого більш прискіпливо ставитися?

Фізична підготовка — це саме основне. Ти можеш бути готовим до всього, але якщо ти фізично не підготовлений, ти просто не подолаєш такий маршрут.

Наші групи рухаються в туман, по полях. Особливо восени і навесні — це жах. Йдеш по коліна в багнюці, ще й вирви від снарядів. А це рух вночі: перед тобою стіна, ти йдеш, провалився по шию в болото. Встати, піднятися з того болота — це просто нереально.

У вас була така ситуація?

У мене ні. У побратимів так. Тоді допомагають усі інші витягнути, бо не кинеш його там. Це побратим. Група з трьох — це вже не група. Чотири чоловіка — це група.

Через дрони, можливо, ще є задачі, які теж додаються або в ході операції, або так само при підготовці? Чи може бути таке, що під час самої операції ви змінюєте її по ходу?

Під час самої операції можуть просто додаватися додаткові задачі, тому що група вже в цій зоні відповідальності і вона може працювати, щоб не гнати ще одну групу. Це небезпечно, таку відстань гнати ще одну групу немає просто сенсу.

Якщо вже там є група, можна їй накинути одну-дві додаткові операції: перевірити той квадрат, перевірити інший квадрат.

І таке було також — не в мене, в побратимів, що вони йшли на одне завдання, а їм додали ще декілька.

Тобто зараз по суті найскладніша задача — це зайти і вийти? Найризикованіша?

Так. Враховуючи те, що і ми б'ємо постійно по логістиці ворога, і вони так само намагаються перебивати логістику. Зараз доїхати автівкою можна максимум до точки спішування — 6 кілометрів.

Під'їжджає машина, вивантажуєтеся, і 6 кілометріфв тобі треба йти до лінії ЛБЗ.

Це по полях, по відкритках, по посадках. Якщо взяти напрямок Степногірськ — це степ. На жаль, як таких посадок там немає. Якщо й була, її вже спалили або замінували.

Як рухатися взагалі там? По полях? Кожного разу щось нове ви думаєте?

Там особливо нічого не вигадаєш. Доводиться міняти маршрути просто, але поле те саме залишається, тому що видно, де вже протоптана стежка, де вже походили. І зараз все мінування проводиться дистанційно — дронами, касетними РСЗВ.

НРК?

У нас НРК доставляє як провізію, так і забирає поранених.

Степногірськ і підготовка до тривалих виходів

Ви вже частково згадували щодо операції у Степногірську. Те, що ви описуєте, виглядає так, ніби піти в наступ або їм, або нам у контрнаступ майже нереалістично. Як тоді це вдалося?

Підготовка головне яка? Щоб пояснили завдання, що з собою маєш взяти. У нас мінімальний вихід — 3 дні, але ми жартуємо: 3 дні — це 100%, що 7. На жаль, воно так є. Але ти береш провізію мінімум на три дні. Усе інше, якщо що, доставиться або НРК, або дроном.

Єдина проблема на позиції — це вода. Її практично не вистачає. Скільки б ти не взяв води, її буде мало.

Як тоді доводиться економити? Наскільки, наприклад, літра чи двох літрів води вистачає?

Нас навчали так: ти не повинен напиватися нею. Ти повинен змочувати ротову порожнину. Тобто – зробив ковток, ополоснув ротову порожнину, наситив організм водою — і все. Це коли ти рухаєшся. Коли вже на позиціях, то по мінімуму: чай, кава і чекати… з неба.

Мені доводилося знати про побратимів, які сиділи на позиціях 46 днів. Вони зайшли в Степногірськ на три дні. Ні, там спочатку казали — на 21 день, але вийшло 46, тому що вони туди зайшли, і погода пропала.

Вони сиділи, зробили роботу — погода "пропала". Плюс робота робиться так само, не по погоді: немає погоди — працюємо, погода є — сидимо, чекаємо.

Зараз дуже змінилась війна. Стрілецьких боїв немає багато. Якщо є, то цілеспрямовано йдуть туди, де знаємо, що сидить ворог і треба зачистити ділянку. Вони так само не будуть сидіти в бліндажі, нікуди не виходити.

Тобто теж намагаються берегти своїх людей. Та чи там не так це працює?

Їм усе одно, просто м'ясом давлять.

Ви ж знаєте, як вони (росіяни – 24 Канал) подають у своїх новинах? Вони кажуть, що Степногірськ їхній. Але він наш.

Один плюсик: вони туди не можуть замовити КАБ, тому що там "сидять" свої.

Я не знаю, чи це можна буде озвучувати, але [офіційно] вони там сидять, і саме тому вони КАБи туди не направляють, ніби там свої. Це може зіграти на користь тимчасово.

Тобто це прям отак ситуація може зіграти на користь?

Так. Перша наша операція була 7 днів. Ми просиділи в підвалі. Після виходу від суміжників провели розвідку, повернулися в населений пункт. Ми там сиділи в підвалі. Холодно. Їсти є, вода є, але одне єдине — холодно.

Добре, що на території до того були підрозділи ЗСУ і їм довелося покинути населений пункт, тому що Степногірськ почали займати окупанти. І там залишилися окопні свічки.

Якби ви бачили, які ми звідти виходили, закопчені повністю. Ти запалюєш окопну свічку, вона коптить. Це зараз уже понапридумували такі, що не коптять. А це — консервна баночка, туди картон залитий. Це було в січні.

Як тоді, при всіх цих умовах, вдалося втримати Степногірськ? Як це все вдалося?

За допомогою штурмових груп. Наші штурмові групи зайшли і поступово почали зачищати всі квадрати. А їм, щоб накопичитися в певному квадраті, треба пройти цілий Степногірськ, тому що їхня точка, їхній опорний пункт, знаходився за Степногірськом, позиція "Метадон". Там їхнє ПУ було, і звідти всі групи направлялися далі по Степногірську і вище в сторону Запоріжжя.

Ждуни, FPV і дрони-камікадзе на оптоволокні

Чи були у вас ситуації, коли врятувала випадковість, удача або якась вища сила?

Коли ми поверталися з уже населеного пункту з місії, на дорозі, якби не наш командир групи уважний, я не знаю, чи хтось інший би побачив. На дорозі був ждун-дрон на оптоволокні..

А як він виглядав? Прямо в полі лежав чи на доріжці?

Його так "припаркували", скажемо, дуже цікаво. Коли він стоїть у режимі очікування, в нього світиться червоний індикатор. Його можна побачити здалека. Нам ще пощастило, що був такий легенький "сірячок" (сутінки – 24 Канал). Якби був білий день, не факт, що ми його побачили б.

І що робив тоді командир групи? І наскільки далеко він його побачив?

За метрів 30. Добре, що він нас не побачив, тому що він сидів у вирві розриву, і був видний тільки червоний індикатор. Камера може нас і не побачила. Командир відправив всіх у посадку.

Ми змістилися в посадку. Хотіли підірвати його гранатою, але коли почали обходити, доступу до нього не було. Вийшли по зв'язку на нашого командира на ПУ, подали інформацію, що в даній точці знаходиться ждун, відправте щось на знищення.

Плюс ми рухалися далі і за метрів 100 відійшли від того місця, і почули, як… але відповідно одразу почали літати і FPV. Ми просто змістилися на 50 метрів вище і почали рух.

Як часто взагалі зустрічаєте ось цих ждунів? Як часто вони намагаються полювати на наших військових? Це зараз поширена проблема?

Вони здебільшого розставляються на маршрутах переміщення техніки. І от коли мій побратим, про якого я розказував, який був командиром групи, а зараз уже отримав підвищення і керує чотирма групами у нашій роті, він трошки назбивав — як FPV-шок, так і"мавіків", і "ждунів".

З автомата, зі свого особистого автомата, він навіть назбивав помповик, який їде на пікапі, який має займатися контролем неба і збивати будь-яку ціль, яка рухається.

Машина — це пріоритет для FPV. Вона не цілиться в людей, вона цілиться в техніку.

У FPV пріоритет — вивести з ладу техніку. Якщо ще на техніці є РЕБ, то він може подавити будь-який захист, але не оптоволокно. Оптоволокно не можна подавити, це не радіосигнал.

Як багато там працює дронів на оптоволокні? Росіяни намагаються збільшувати кількість таких дронів?

Так, збільшувати саме на оптоволокні, тому що навіть радіогоризонт їм не дозволяє долітати далі, ніж 10 км від лінії. А оптику можна запускати далі. Наскільки я знаю, у них є 50 кілометрів — така бобіна, з якої вимотується оптоволокно 50 кілометрів. Є і більші, але це впливає на заряд акумулятора.

Ким Йожик був до війни

Ким ви були до служби в Артані? І як думаєте, чи кожна людина, кожен чоловік може стати розвідником?

Може стати кожен, аби було бажання. Я за професією вчитель фізкультури. Працював? ким я тільки не працював, якщо чесно: був тренером, був учителем, остання моя робота — логістом міжнародних перевезень.

Я йшов на роботу, мене зупинило ТЦК, перевірка документів. Я відкрив "Армія-резерв". У мене в резерві все добре, але вони по базі пробили, я не пройшов ВЛК. Мене попросили: давайте проїдемо, там все швиденько буде, 15 хвилин, ви пройдете ВЛК і поїдете собі додому…

Добре, я сів, поїхав. Попав на полігон. Якщо чесно, мені сподобалось. Якщо те, що кажуть, що не навчають, не дають, не вчать, кидають одразу в штурми — це все брехня. Якщо хочеш, навчись. Тобі дають базу. Базова військова підготовка. Тобі дають базу — бери, вчись. Тобі дають набої, щоб ти на цьому навчився.

Я взяв для себе досвід: і страйкбол грав, і пейнтбол, і лазертак, і за інструкторів грав проти інших рот на БЗВП. Після того нормальне ставлення, абсолютно адекватне забезпечення. Те, що кажуть, що нема забезпечення на БЗВП, — та є, дають по дві форми, по два комплекти всього. Це говорять ті, хто просто не хоче.

Але я для себе, як потрапив на БЗВП, зрозумів, куди я попав. Це найголовніше — одразу прийняти, куди ти попав, і що тобі треба робити. Тобі дають це безплатно. Навчайся. Це в твоїх інтересах.

До служби чи займалися спортом?

Футболом. З семи років на секцію футболу ходив і до теперішнього часу. Коли є час, то граємо.

А з хлопцями буває, з артанівцями, теж якісь тренування?

Ми в секторі збиралися, їздили, коли нема завдань. Коли одні групи працюють, ми займаємося своєю фізичною підготовкою. Збираємося, граємо в футбол, ходимо на плавання, бігаємо, постійно тренуємося, тренажерні зали. Треба себе підтримувати постійно у фізичній формі.

Ви за цей період служби, за рік, чи відчули в собі якісь зміни — фізичні, психологічні?

Фізично, психологічно — більш стійкі. Навіть більш зібраний. Я по життю був такий сім’ї небес хаотичний, а тут більш зібраний, режимний зробився.

Ми з побратимом день розпочинаємо з зарядки: 100 віджимань, 100 присідань, 100 пресу за один підхід. А далі вже по наростаючій: турнік, брусья.

Кожен день розписаний. І ми вже собі взяли за традицію вдень як мінімум 10 кілометрів пішки, де б не були. Зараз на злагодженні нам не потрібно, бо ми і так ходимо. Максимально, що ми з ним проходили, — це 20 кілометрів по Запоріжжю.

Чи є у вас якась така жорстка історія, яку ви згадуєте і думаєте: фух, добре, що це все обійшлося? Або те, що вас особисто десь тригерило?

Я сам по життю дуже спокійний, якщо чесно. Якщо мене щось напрягає, я це перепалюю всередині. Деколи воно, але я не конфліктний. "Флегмат" трішечки, не повністю, але трішечки. До певного періоду даю собі посидіти, даю, щоб у мене посиділи на плечах, але на голову не даю вилазити.

Яким був найважчий вихід?

Сильний вихід. Наскільки це було важко йти. Я зрозумів, що як добре, що я займався спортом, бо інакше я б туди просто-напросто не дійшов. І мені після того побратими казали: “Так, ти витривалий, ти дуже витривалий”, бо я на перший вихід, як недосвідчений, зібрав собі такий рюкзак, що мені казали: "Та в Йожика в рюкзаку все є". У хлопців були менші рюкзаки, але вони вже досвідчені були.

Мені дуже важко було йти, але я через не можу знав, що треба дійти, бо якщо не дійдеш, то просто не буде де ночувати. На першому виході я був навігатором, тобто компасменом. Я вів групу, за мною йшли всі більшу частину маршруту.

А скільки людей було в групі?

Четверо. Я і ще троє. Командир і ще двоє.

Складно так вести за собою відповідальність?

Величезна. Тому що не дай Боже отак, як побачив командир ждуна, він ішов під час повернення перший, а ми за ним. Тоді ми помінялися, а в ту сторону йшов я. Якби от так, то просто розбирається вся група, на жаль.

Коли нам сказали, що за 7 днів по нас приїде евак, ми виходили вже з нашої зони відповідальності. Вийшли на евак — ще було темно. Ми дійшли до точки евакуації.

"Ночнік" — це тепловізійна камера?

Ні, це ПНВ — прилад нічного бачення. Він вловлює будь-яке світло і підсилює його. Якщо надворі темно, він навіть світло зірок вловлює, підсилює їх, і через нього видно, як вас у студії.

Це ви вийшли вночі, так, чи під ранок?

Ми виходили, ще було темно, щоб добратися до точки евакуації. Це десь у районі 2 кілометрів нам треба було пройти з нашого підвалу.

Ми дійшли, виходимо на зв'язок: ми вже на місці. – Добре, чекайте.

Ми зайшли, сховалися в сарайчику біля хати. Чуємо по радіозв'язку: водій ББМ каже, що вони розвертаються, у них мінус колесо, а ми мокрі сидимо, мороз мінус 20. Командир виходить на зв'язок на ПУ, каже: ми будемо йти пішки. До нас звертається: йдемо. Та я кажу: то йдемо. Нема сенсу вертатися назад.

Нам довелося іти 12 кілометрів, але вів я. Там перепади висот були по 15 метрів. Нам доводилось круто підніматися вгору, перебігати по 700 метрів.

Наступного разу, як я заїхав — вже третє моє бойове завдання — ми заїхали в той самий населений пункт, і я побачив, що з ним зробили КАБи. Це просто жах. Ми перепочивали в одній хаті на першому виході, коли вже йшли додому. Я побачив ту хату на третьому виході — хати нема. А я кажу: "А ми тут сиділи".

І в тому населеному пункті, я не знаю, що вони чекають. Люди ще є, живуть. Не знаю, що вони чекають. Може, нема куди, але і садять городи. Цибулька, міняли тушонку на цибульку. Люди покидали свої домівки, в яких жили, а вони нас прийшли звільняти.

Мрії після війни і ставлення до майбутнього

Хочу ще запитати і про позитивну історію, яка вам запам'яталася за час служби.

З позитивного — це відношення одне до одного з побратимами. Це саме цінне, що є. Як мій побратим каже: тепер ми один в одного психолог, не жінка. Жінка не була там, вона не знає, що до чого.

Єдиний, до кого ти можеш звернутись, — це до побратима. Подзвонити і сказати: мені погано, давай побачимось, виговоримось один одному. Так воно і є. Ми вже один без одного не можемо. Братерство. Є повна довіра. "Артан" гуртує…

Якось моя племінниця написала лист до командування: "Відпустіть дядю на моє день народження. Я хочу, щоб вся сім'я була в зборі".

І я зробив сюрприз — мене відпустили у відпустку на три дні. Я із запізненням приїхав, але зробив сюрприз. Вона була дуже рада, дуже очікувала. А як я приїжджав у відпустку вже після сектора, вона казала: "Дядя, як приїде у відпустку, я буду жити весь час у бабусі, щоб з ним бути".

Чи є щось, про що ви особисто мрієте?

Щоб закінчилась війна, як мінімум, щоб у мирного населення перестало літати над головою. Це як мінімум.

Закінчення війни не швидке, можуть припинитися обстріли й усе таке, але роботи в нас не поменшає. Роботи в нас ще буде, і навіть коли буде стоп-війна.

У нас є така фраза: "стоп-війна, мені треба сходити в туалет", "стоп-війна, мені треба перекурити". Це чисто по-артанівськи.

Що буде далі після перемоги?

У нашої сім’ї є рибне господарство, яким зараз займається вся родина. Все туди вкладається. І я до війни там брав участь. Просто ловив би рибку, відкрив би якийсь бізнес.

У мене є дуже багато планів на подальше. Плани мають бути — це стимул для того, щоб вижити.

Чи є якась порада, яку б ви хотіли дати українцям, особливо, можливо, цивільним чоловікам?

Чоловікам хотів би дати пораду: не бійтеся. Якщо вас мобілізували, значить, ви потрібні країні. Ми зараз свої, нас хтось має міняти, так як ми міняли з 2014-го і по 2022-й. Нічого не змінилось.

Ресурс бійця невеликий, хребет – не залізний, психіка – не вічна, а по голові гепає постійно. Контузії маленькі — це теж контузії. Нема людей на війні, військових без контузій взагалі. Контузію можна отримати від банального пострілу з автомата, якщо ти без навушників, тобі настріляє по голові. Барабанні перетинки, шолом, шия, коліна — усе страждає.

Держава дає, забезпечує. Я в підрозділ попав по відбору з БЗВП, не через рекрутинг. Хтось буде після інтерв'ю казати: "Та його там наговорили, що він там розказував, що все тут так красиво"... Повірте, все тут в "Артані" красиво. Тут ставлення до людей шикарне. Вони бережуть бойову одиницю, тому що бойову одиницю не так важливо, як ті кошти, час і зусилля, які вкладені в підготовку.

Я на БЗВП був. Таких, як беруть, таких, як, скажемо так, бусифікують, ловлять на вулиці, — це просто жах. Тому потрібно чоловікам готуватися в плані фізично. Звичайно. Може, і жінкам тоді. А що жінка? Це не жіноча справа. Жінка не пронесе 50 кілограмів. Жінка може бути медиком на 100%, але не в штурмових діях. Якщо вона важить 50 кілограмів і на собі 50, вона не витягне просто.

На дронах тренуйтеся. Війна рухається, прогрес іде до того, щоб мінімізувати людський фактор. Без нього ніяк: те, що дрони захопили позицію, — але цю позицію треба утримати. Для того щоб отримати позицію, туди має хтось зайти. Без людини ніяк.

…[що робити] готуватись, готуватись, допомагати донатами. Якщо ти не в війську, то маєш допомагати. Я не кажу за тих, хто заброньований — вони платять податки. Але чи вони доходять? Це вже інше питання. Я більш ніж впевнений, що в кожного є людина, яка служить. У теперішній час у того, хто служить у будь-якому підрозділі, відкрита банка. Якщо ви не довіряєте волонтерам, є напряму банка на підрозділ, потрібно допомагати.

Машини ламаються, спорядження. Якщо взяти так, як хлопці-побратими виходили на 46 днів, вони повернулися — у них уже нема спорядження. Ми постійно купляємо, ми постійно... Ви просто не уявляєте. Це як у жінок шопінг. У нас без військторгу не можемо обійтись.

Які є потреби, на що завжди потрібно збирати кошти?

Ремонт автомобілів, спорядження. Кошти потрібні постійно. Після виїзду з сектору трохи потратилося на ремонт усіх автомобілів. Приїхали — нам держава не ремонтує. Ми самі на ту саму баночку скидаємось, отримуємо грошове забезпечення і віддали. Це в наших інтересах, тому так.

Це інтерв'ю було скорочено та виправлено для кращого розуміння аудиторією.