Заява журналістів як діагноз комунікаціі між владою та медіа

У мене складне відчуття від заяви восьми журналістів провідних українських медіа. 

З одного боку, зазвичай сильні «політичні» заяви медіаспільнота робила вже багато років, ще з часів «Стоп цензурі!», масовими рухами. Тому вони від початку мали і більшу силу, і більший вплив, але водночас передбачали підтримку колег під час підготовки. Зараз у чаті та розсилці Медіаруху ніхто з тих, хто записав цю заяву, ні про що таке колег не повідомив. Пропозиція підписати петицію звернена передусім не до колег, а до громадян.

І це посилює трохи дивну і небезпечну тенденцію протиставляти деякими виданнями себе іншим. Вона вже відчутно проявилася, коли почали писати, що на останньому офреку президента з журналістами були лише лояльні до влади медіа, які не ставили гострих запитань. Це неправда. Добре про це написала Sophia Sereda.

Водночас, запитання, які поставили колеги, справді гострі. Вони мають політичний характер, і навряд чи досягнуть заявленої мети (особливо знаючи характер нашого президента). Тобто навряд чи президент проведе пресконференцію і надасть відповіді на ці запитання. Але, як я написала вище, колеги, скоріш за все, цього і не чекають — заявляють позицію. (Сподіваюся, що це все-таки не просто бажання «показати себе», як уже написав у телеграмі Валерій Калниш). І тут для мене починається тонка грань між журналістикою й активізмом.

З іншого боку, журналістика в певні моменти і має ставити гострі, назрілі запитання від суспільства, відкрито встаючи на його сторону. Коли важливішим стає саме запитання, а не відповідь на нього. Подібні запитання звучали до президентів і раніше. Гія Гонгадзе ставив подібне запитання Леоніду Кучмі. Сергій Лещенко — Віктору Ющенку. Мустафа Найєм — Віктору Януковичу. Марина Баранівська — Петру Порошенку. (Марина тоді працювала в «Детекторі медіа», це не було запитання від редакції, а її власна ініціатива, і я особисто її не схвалила постфактум). І всі ці запитання-заяви в різні часи користувалися підтримкою більшої частини спільноти.

Та є один великий нюанс!

Мирний час і воєнний. Власне, саме тому я і не підтримала особисто колись запитання Марини до Порошенка. Хоча, наприклад, працівники того ж посольства США, аж надто тодішня пані посол США в Україні Марі Йованович, не дадуть збрехати, що непублічно і я, як і інші колеги, інколи гостро критикували дії Петра Порошенка або представників його команди. Іноді і публічно — як, приміром, щодо створення свого часу «Мінстеця» — але це відбувалося з цілком конкретних приводів. Є також із певних саме конкретних приводів і заяви Медіаруху.

Уже за часів великої війни, за іншого президента, за участю членів Медіаруху на зустрічі з послами G7 у січні 2024 року ми різко критикували цензуру в тодішньому Укрінформі, за його керівництва Олексієм Мацукою. І саме тоді я спитала в тодішньої посолки США в Україні Бріджит Брінк, як, на її думку, чи варто це виносити на широку аудиторію? А чи варто спробувати діяти непублічними методами? І Брінк, великий друг України, відповіла, що вона не може радити нам. Але зі свого боку вона б до останнього намагалася б змінити ситуацію непублічно.

Тобто я не вважаю, що війна означає заборону на гостру критику влади. Навпаки: під час війни контроль за владою не стає менш важливим. Але під час війни зростає ціна публічної комунікації — і зростає відповідальність за її можливі наслідки. Чому? Тому що подібна правдива, але жорстка критика під час війни може бути і буде використана і нашим ворогом. А що ще небезпечніше — нашими неприхильниками в країнах-партнерах! І матиме завжди вплив на суспільну думку в цих країнах, яка не лише нестійка, а ще і теж постійно атакується російською пропагандою.

Звичайно, сам по собі аргумент «цим скористається ворог» не може бути підставою для замовчування правди. Ворог скористається нею незалежно від нашого бажання, перекрутивши так, як йому вигідно.

Питання в іншому: чи є суспільна користь від конкретного способу і моменту публічної критики більшою за можливі негативні наслідки?

Тож про що свідчить, на мій погляд, нинішній крок колег зараз? Про дедалі помітнішу розбіжність у журналістській спільноті щодо ролі медіа під час війни з зовнішнім ворогом. Власне, це засвідчила і дискусія, яку не так давно проводив «ДМ» у форматі чатем хауз. Хто хоче, може прочитати певні тези з неї, лінк залишу в коментарях.

На мій погляд, також певні медіа встали на шлях саме політичного активізму, можливо, на боці певних політичних сил в країні, що формуються. Щодо підтримки ними або їх політичними силами — це припущення, і це може бути з їхнього боку як свідома позиція, так і несвідома.

Я не виключаю, що певну роль тут можуть грати також західні партнери або бажання сподобатися їм. І якщо раніше для мене особисто це було б знаком правильності дій, то зараз, коли в нас настільки непрості партнери, перш за все в США, вже соу-соу.

Але тут є й інша, можливо, значно важливіша сторона цієї історії. Вона свідчить про провальну тактику комунікації президента та його близького оточення з медіа і журналістами.

Не можна не проводити пресконференцій півтора року.

Не можна ігнорувати гострі запитання. Не можна роками не кликати на оффреки певні медіа.

Про це я казала на нещодавньому круглому столі Національного безпекового форуму. Тобто значна частина запитань, які журналісти поставили, є наслідком саме провальної комунікаційної політики влади.

Як не можна і вдавати, що начебто президент не мав, до відкриття гучних справ, жодного уявлення про корупцію в його найближчому оточенні. «Царь хороший — бояре плохие» — це точно не про Україну, де суспільство завжди покладає, і небезпідставно, персональну відповідальність на лідера.

Та й цього просто не може бути, навіть якщо ставити під сумнів автентичність плівок чи то щодо Міндічгейту, чи то щодо «Форест Гампу» (але автентичність, до речі, ніхто не заперечив).

Не уряди, мабуть, треба змінювати. І навіть не лише всю команду 5-6 ефективних менеджерів. А, перш за все, підходи до підбору людей у всі власні вертикалі, цінності самого лідера, відмову від ставки лише на своїх, атмосферу боязні підлеглих говорити лідеру гірку правду, сприйняття суспільства як пастви, а не партнера тощо.

У запитаннях журналістів ми не почули нічого нового — про це кажуть прості люди, опозиційні політики або блогери. Писала і я нещодавно про те, що відповіді на всі запитання до влади насправді має давати лише одна людина в країні — президент. Бо це він і перш за все він несе пряму відповідальність за ту систему влади, яку сам і сформував.

В одному з чатів колеги досить скептично поставилися до можливого впливу цієї заяви. Я ж не виключаю, що цей «прорив гнійника» саме в силу авторитетності й незалежності тих видань, представники яких його артикулювали, може мати відчутні наслідки. Подивимося.

Але найкраще, на мій погляд, що могли б зробити кризові менеджери президента — це вмовити його таки провести пресконференцію, куди запросити і всіх авторів звернення, давши можливість поставити їм усі запитання наживо! І дати на них вичерпні та чесні відповіді.

Комунікація ж — це не про засіб замовчати проблему. Це про вміння проблему визнати та визначити засоби та план її подолання. Не засунувши потім ці плани в довгий ящик.

Не розсосеться.

Не ця заява, так інші заяви, дії — процес поступової втрати довіри до президента в країні запущений. І що найбільш прикро — не лише опонентами і ворожою пропагандою. А і значною мірою ним самим.

І цей процес особисто я вважаю небезпечним під час війни. Він робить Україну, як не крути, слабшою. Тому вибір для президента, власне, залишається вже один: або без «своїх», але з суспільством. Або... Навіть не хочеться продовжувати.

Джерело: фейсбук-сторінка Наталія Лигачова