Федієнко: спочатку правила — потім блокування сайтів, а не навпаки

Що відбувається, коли державний регулятор каже провайдеру: «Заблокуйте сайт», але не може чітко пояснити, за якою процедурою, яким способом і за якими технічними критеріями це має бути зроблено?

Саме це питання сьогодні дедалі більше нагадує не юридичну дискусію, а тест на існування в Україні принципу правової держави.

Народний депутат Олександр Федієнко поставив НКЕК, Національній раді та іншим причетним державним органам дуже просте запитання: де нормативний і технічний документ, який визначає весь механізм блокування вебресурсів?

Не політична декларація.

Не лист.

Не рекомендація.

Не «ми вважаємо, що провайдер повинен».

А конкретний документ, де написано:

як саме фіксується порушення;
які докази є достатніми;
хто і як перевіряє інформацію;
хто приймає рішення;
яким саме технічним способом здійснюється блокування;
що повинен зробити постачальник електронних комунікаційних послуг;
як він має підтвердити виконання;
хто відповідає за помилкове блокування;
що робити, якщо технічне блокування зачепило інші ресурси;
і, головне, за яких конкретно умов провайдера можна притягнути до відповідальності.

І ось тут починається найцікавіше.

За словами Федієнка, з відповідей державних органів фактично випливає, що окремого нормативного або технічного документа, який би комплексно регламентував таку процедуру, немає.

Тоді виникає запитання, яке дуже не хочеться чути чиновникам:

а на якій правовій підставі від провайдера вимагають виконання процедури, технічні та процедурні параметри якої держава сама не визначила?

Закон дає повноваження — але не дає права вигадувати процедуру

Тут треба розділити дві абсолютно різні речі.

Так, українське законодавство передбачає випадки, коли постачальники електронних комунікаційних послуг повинні обмежувати доступ до певних вебресурсів.

Наприклад, для неліцензованих азартних ресурсів закон прямо встановлює механізм: уповноважений орган приймає рішення, передає інформацію НКЕК, а НКЕК інформує постачальників про обов'язок обмежити доступ.

Тобто коли законодавець хоче створити конкретний механізм — він його прописує.

І саме це є принциповим.

Наявність загального обов'язку не означає, що державний орган отримує право самостійно придумати всі деталі його виконання.

Бо завтра чиновник може сказати:

«Ми вирішили, що блокувати треба саме так».

Післязавтра:

«Ми вважаємо, що ви заблокували недостатньо».

А потім:

«Ви не виконали нашу вимогу — отримуйте санкцію».

Це вже не правове регулювання.

Це управління за принципом «ми сказали — ви самі здогадайтеся, як виконати».

Найнебезпечніше починається там, де в державне регулювання заходить «Чисте Небо»

І тут виникає ще одне принципове питання.

Громадські організації та професійні об'єднання можуть виявляти порушення, подавати звернення, проводити власний моніторинг, привертати увагу державних органів до проблеми.

Це нормально.

Але громадська ініціатива не може перетворюватися на де-факто орган регулювання телекомунікаційної галузі.

За офіційною інформацією Національної ради, звернення «Ініціативи Чисте Небо» справді використовуються поряд із власним моніторингом Національної ради для виявлення вебресурсів. Наприклад, у червні 2026 року Нацрада повідомляла, що рішення щодо нових заборонених медіасервісів були ухвалені за результатами звернень цієї організації та власного дослідження.

І ось тут проходить дуже тонка, але принципова межа.

Звернутися до державного органу — право громадської організації.

Прийняти рішення — повноваження державного органу.

Визначити обов'язки провайдера — компетенція держави і законодавства.

А от ситуація, коли приватна структура фактично формує потік вимог, після чого державний регулятор направляє їх провайдерам як підставу для перевірок або вимог, потребує максимальної прозорості.

Хто перевірив інформацію?

Хто несе відповідальність за помилкову скаргу?

Який стандарт доказування?

Чи може провайдер оскаржити висновки?

Хто компенсує збитки, якщо через помилкову ідентифікацію буде заблоковано не той ресурс?

І чому саме ця організація має відігравати настільки помітну роль у процесі, який потенційно впливає на всю телекомунікаційну галузь?

Це абсолютно нормальні питання.

Провайдер — не чарівник

Є ще одна річ, яку чиновники чомусь дуже люблять забувати.

Інтернет не складається з кнопки «заблокувати сайт».

Технічно існують DNS, IP-адреси, IPv4 та IPv6, CDN, балансування навантаження, Anycast, проксі, кешування, DoH/DoT, різні способи маршрутизації та безліч інших технологій.

Заблокувати конкретний ресурс так, щоб гарантовано не зачепити сторонні сервіси, — це не те саме, що вписати доменне ім'я у список.

І саме тому технічні правила мають бути визначені державою заздалегідь, а не вигадуватися провайдерами під час чергової перевірки.

Бо провайдер опиняється в абсурдній ситуації.

З одного боку:

«Ви зобов'язані заблокувати».

З іншого:

«А як саме — розбирайтеся самі».

А якщо результат чиновнику не сподобається?

Штраф.

Це вже не регулювання. Це правова лотерея.

А що буде, якщо помиляться?

Уявімо просту ситуацію.

До державного органу надходить скарга від третьої сторони.

Сайт потрапляє у поле зору регулятора.

Провайдер отримує вимогу.

Виконує її.

А потім з'ясовується, що домен, IP-адреса або технічний ресурс були визначені неправильно.

Хто відповідає?

Чи є процедура оперативного розблокування?

Хто компенсує збитки власнику ресурсу?

Хто компенсує втрати провайдеру?

Хто відповідає перед мільйонами абонентів, якщо через неправильний спосіб блокування стають недоступними сторонні сервіси?

На ці питання повинні відповідати не провайдери. На них повинна відповідати держава ще до запуску механізму блокування.

НКЕК не може бути «ручним приводом» між скаргою та провайдером

НКЕК має діяти не як каральний механізм, який отримує сигнал від когось іззовні й одразу трансформує його у претензію до бізнесу.

Регулятор повинен бути регулятором.

Тобто діяти відповідно до закону, встановлених процедур, компетенції та зрозумілих правил.

Причому це стосується не лише НКЕК.

Національна рада повинна діяти в межах своїх повноважень.

НКЕК — у межах своїх.

Інші державні органи — у межах своїх.

А громадські організації — у межах статусу громадських організацій.

Ніхто з них не може підміняти закон листом, вимогою, трактуванням або «домовленістю».

Федієнко поставив питання, яке треба поставити всій державі

Найсильніше у цій історії навіть не питання про конкретний сайт.

І не питання про конкретну громадську організацію.

Питання значно ширше:

чи має право держава вимагати від бізнесу виконання технічно складної дії, якщо сама держава не встановила чіткої процедури її виконання?

Якщо відповідь «так» — тоді треба чесно сказати:

де закінчується закон і починається чиновницьке трактування?

Якщо відповідь «ні» — тоді логічний наступний крок очевидний:

спочатку затвердити правила, методику, технічні вимоги та процедуру контролю — і лише після цього вимагати виконання.

Саме так працює нормальна держава.

Не:

«Ось вам вимога. А як її виконувати — придумайте самі».

А:

«Ось закон. Ось процедура. Ось технічний стандарт. Ось критерії доказів. Ось порядок перевірки. Ось порядок оскарження. Ось відповідальність кожної сторони».

І тільки після цього — вимога до бізнесу.

Бо сьогодні блокують сайт. А завтра можуть заблокувати здоровий глузд

Найнебезпечніше в цій історії навіть не саме блокування.

Найнебезпечніший прецедент — коли державний регулятор поступово привчає бізнес до думки, що достатньо отримати лист або вимогу, а юридичне обґрунтування та технічні правила можна залишити «на потім».

Сьогодні це сайт.

Завтра — інший ресурс.

Післязавтра — інша категорія контенту.

А потім виявиться, що в країні вже сформувалася система, де доступ до інформації фактично можна обмежувати адміністративним рішенням, а бізнесу залишається лише вгадувати, як саме чиновник хоче, щоб він це зробив.

Ось цього допустити не можна.

Боротьба з російською пропагандою, піратством чи незаконним контентом може бути абсолютно законною і необхідною.

Але боротьба за законність не може здійснюватися незаконними або юридично невизначеними методами.

Інакше виходить парадокс:

держава захищає правове поле — методами, які самі потребують правового пояснення.

Тому питання Федієнка абсолютно доречне:

НКЕК, покажіть правила.

Не лист.

Не вимогу.

Не посилання на чиєсь звернення.

Не «ми так трактуємо закон».

Покажіть нормативну та технічну процедуру, яка дозволяє вимагати від провайдера конкретної дії і карати його за невиконання.