Ісландія сказала «ні» ЄС. Чому це важливіше для України, ніж здається

Рішення більшості ісландців сказати «ні» відновленню переговорів про вступ Ісландії до ЄС збурило хвилю негативних емоцій у склянці води нечисленної української євроінтеграційної тусовки та прихильників розширення Євросоюзу всередині Європи. Кажуть про провал нового імпульсу розширення ЄС чи перемогу євроскептиків і євроненависників усередині і ззовні Європи: як путіністів, так і трампістів, як німецької «Альтернативи», сповненої ворожості до ЄС, так і французького Нацфронту з його євроскептицизмом.

От тільки саму дитину (ісландців) із водою виплеснули — повністю забули про суб’єктність їхню та їхньої країни через звичку трактувати все виключно крізь призму війни з Росією та пов’язаних із нею інформаційних впливів у стилі The Weaponisation of Everything. Хоча саме причини ісландців сказати «ні» ЄС без впливу Путіна й Трампа безпосередньо важливі для нас, оскільки пояснюють негативи наших реальних теперішніх і майбутніх проблем у відносинах із Європою.

(Не)передбачуваний референдум: учора було рано, завтра буде пізно

52,84% голосів ісландців проти відновлення переговорів із Євросоюзом — не поразка класичної західної демократії, а її тріумф. Оскільки в цій країні йшлося не про поширений зараз провал соціології, коли виборці кажуть одне, а голосують інакше, чи масову відмову виборців відповідати, а про класичну в ХХ столітті невизначеність виборів: громадянин визначається аж до розчерку в бюлетені, й тому кожне слово, усне та писане, як аргумент може вплинути на його голос в останню мить. Як наслідок, буквально 12,7 тисячі голосів ісландців (із 17,3% тих, хто ще не визначився з голосуванням на момент опитування громадської думки перед референдумом 30 липня) визначили підсумок плебісциту; результати його постійно коливалися від округу до округу зі зростанням кількості підрахованих голосів, а явка на референдумі була найвищою за десятиліття голосувань, починаючи з виборів 2009 року, проведених після кризи 2008-го, яка поховала фінансовий сектор і добробут острівної країни.

Отже, результат референдуму міг бути цілком інакшим, з огляду на здатність ісландських виборців цілковито змінювати свої зовнішньополітичні уподобання. Так, прихильник євроінтеграції Ісландії, дослідник її політики Бальдур Торгальссон іще 2020 року зафіксував той факт, що за відсутності роботи місцевих євроінтеграторів (і самого ЄС) із громадською думкою ісландців ті не лише не збережуть своїх настроїв щодо статус-кво у відносинах із ЄС, а навпаки, стануть євроскептиками. Тому те, що відбулося зараз, є не наслідком інтернет-маніпуляцій тролів Маска чи Путіна, а спільним агітаційним провалом місцевих євроінтеграторів і офіційного Брюсселя, який не мав чого запропонувати пересічним ісландцям.

Голосувати, щоб не голосувати

Юридичних наслідків провал ЄС в Ісландії не матиме. Референдум на острові — консультативний, а не обов’язковий, і політичної ваги йому надає лише здатність простих ісландців організовувати місцеві майдани. Так, 30 березня 1949 року ісландські соціал-демократи штурмували місцевий парламент, аби не дати країні вступити до НАТО, а у 2008–2009 роках ісландці скинули уряд, який привів країну до розвалу банківської системи й не зміг домовитися про борги ісландських банків перед вкладниками з інших країн. Пам’ятаючи про це, чинний уряд вирішив «подмухати на холодне» й не педалювати тему зближення з ЄС понад статус-кво. Тим паче що чинний уряд створений коаліцією «лебедя, щуки й рака» в питанні вступу до ЄС: соціал-демократи — традиційні драйвери зближення острова з Європою, ліберальні реформісти — прихильники членства країни в Євросоюзі за умови, що останній поступиться претензіями на контроль над ісландською рибою, тоді як Народна партія — щонайменше новоявлені євроскептики чи навіть євроненависники, яких, подібно до жорстких брекзитерів у Британії, не влаштовують навіть чинні відносини Ісландії з ЄС — членство у Шенгенській зоні та Європейській економічній зоні і її участь у Третьому європейському енергопакеті. Для цих трьох партій референдум був можливістю перенести конфлікт еліт щодо євроінтеграції всередині уряду на третейського суддю — народ, який і вирішив урешті-решт, що досягнутого рівня євроінтеграції достатньо.

Референдум — не початок і не кінець. Це кінець початку

Якщо дивитися з української євроінтеграційної дзвіниці, то ісландців зрозуміти неможливо, оскільки в нашій максималістській логіці є лише «так» або «ні»: повноцінне членство в ЄС або його відсутність. Натомість повне виконання Угоди про асоціацію України з ЄС без подальших радикальних кроків нас не задовольняє. В ісландців позиція щодо ЄС інша. Їх як переконаних націоналістів-сувереністів Європа загалом і Євросоюз зокрема самі собою ніколи не цікавили. Тим більше як ідеологічний ціннісний вибір. Протягом усієї історії існування Європейських спільнот, а тепер і ЄС, їх цікавила (й цікавить) винятково бухгалтерія співвідношення вигод і витрат від членства в них за умови збереження за собою «нерозмінного п’ятака» — виключних прав на вилов риби (тріски й оселедця) у своїх територіальних водах і виключній морській економічній зоні без будь-чиєї сторонньої участі. Через це Ісландія ініціювала кілька жорстких гібридних конфліктів поспіль — «тріскових війн» проти Британії та її партнерів — Європейських спільнот у 1950–1970-х роках, і задля збереження контролю над виловом навіть готова була зрадити НАТО та перейти на бік СРСР.

Ісландський калькулятор

Якщо не йдеться про рибу й священну для націоналістів корову — суверенітет загалом, ісландці готові заходити доволі далеко в бухгалтерії ЄС. Так, вони увійшли до зони вільної торгівлі з Європейськими спільнотами — попередниками ЄС, яка зараз є зоною вільної торгівлі між членами ЄС і ЄАВТ (окрім Швейцарії), погодилися на участь у Шенгенській зоні й адаптацію більшості норм європейського права, окрім, знов-таки, норм, які стосуються рибальства та сільського господарства. Тому в багатьох вимірах Ісландія вже є членом ЄС і користується його «чотирма свободами» — руху людей, капіталів, товарів і послуг. Хоч і не має права брати участь в ухваленні ним рішень через Європарламент, Єврокомісію та Раду ЄС і отримувати кошти з його фондів. Ба більше, Ісландія була готова 2008 року наслідувати приклад Чорногорії, Косова та європейських мікродержав (Монако, Сан-Марино, Ватикану, Андорри) й в односторонньому порядку змінити власну крону на євро, передавши цим контроль над своєю монетарною політикою Європейському центробанку — задля збереження стабільності цін і уникнення інфляції у власній країні. І ці поступки Рейк’явіка на користь ЄС не були остаточними: вони передбачали, зокрема, й можливість формального членства в ньому. Для цього, власне, 2009 року Ісландія й подала заявку на вступ до Європейського Союзу з ініціативи тих-таки соціал-демократів та їхніх союзників — партій-єврофілів.

Утім, умовою такого руху Ісландії у будь-якому разі була не лише прагматична бухгалтерія, а й обов’язкове збереження того-таки «нерозмінного п’ятака» — суверенітету насамперед над своїми водами й землями, рибальством і сільським господарством, джерелами гідро- та геотермальної енергії, права не впроваджувати норми ЄС у цих сферах (та інших), як забажає Ісландія.

По суті це були аналоги унікальних прав, які виборола для себе в ЄС як виняток колишня метрополія Ісландії — Данія: права ніколи не запроваджувати євро й не брати участі у Європейському економічному та валютному союзі, права не брати участі у європейській співпраці з питань внутрішніх справ і юстиції, Спільній безпековій та оборонній політиці, а також права жителів королівства мати одне громадянство, а не два — виключно данське підданство без європейського громадянства. І це те, за що боровся прихильник членства Британії в ЄС Девід Кемерон: залишитись у Союзі, але на кращих умовах, аніж раніше, — не брати участі у спільній монетарній та міграційній політиці, у політичній інтеграції всередині ЄС, не фінансувати мігрантів із ЄС у Британії та мати право захищати фінансовий бізнес Лондона від конкурентів із материка. Яких, утім, ненависники Європи з Консервативної партії та з Партії незалежності Сполученого Королівства знищили, вивівши Британію з ЄС на референдумі 2016 року.

Британія — для Ісландії: і ворог, і зразок

Іронія долі в тому, що коли Ісландія з подачі її єврофілів справді серйозно хотіла вступити до ЄС у 2008–2009 роках на власних умовах, саме Британія як член Євросоюзу намертво зупинила інтеграцію Ісландії з Європою та сформувала ненависть до неї простих ісландців. Офіційний Лондон заявив, що ЄС не надасть ані євро (чи навіть кредиту) допомоги Ісландії, яка потерпала від глобальної фінансової кризи, допоки ісландці не виплатять до останнього цента вклади британців у банках острова, які збанкрутували. Оскільки заставою за британськими вкладами в ісландських банках була страшенно переоцінена до 2008 року ісландська нерухомість, а інших ресурсів для виплати коштів ісландці не мали, вони відмовили Британії в компенсаціях за вкладами. Як наслідок, Британія (з Нідерландами) заблокувала рух Ісландії до ЄС, а звернення Рейк’явіка напряму до європейських інституцій у Брюсселі не мали ефекту, оскільки євроструктури усунулися від цієї проблеми. Після цього ісландці прийшли по кредит до КНР, яка допомогла вирішити їхні фінансові проблеми, але поховала будь-яку перспективу членства острова в Союзі аж до останніх погроз Трампа Гренландії й Ісландії.

Друга іронія долі щодо відносин Ісландії з ЄС також була пов’язана з Британією. Після Брекзиту уряд Ісландії сподівався, що його позиція стосовно ЄС лише посилиться завдяки Британії, як і статус ЄАВТ, до якої колись належала остання. Утім, позиції ненависників Європи в Ісландії Брекзит таки посилив, привівши їх до ідей про вихід Ісландії з Шенгену, ЄАВТ та Європейської економічної зони з ЄС, але позицію острівної держави щодо Європи Брекзит ніяк не посилив.

Тому тепер ісландське суспільство розділене на три нерівні частини: категоричних ненависників Європи — прихильників повного розриву зв’язків із нею у стилі «краще Брекзит без угоди, ніж із поганою угодою», прихильників збереження досягнутої інтеграції Ісландії з ЄС та прихильників членства — знов-таки, на ісландських умовах. Без права європейців на ісландську рибу.

Тому доки європейці не готові на поступки щодо риби, навіть прихильні до них ісландці не рухатимуться вперед у євроінтеграції хоча б і за умови успішного референдуму, оскільки будь-який відсоток зближення острова з ЄС і будь-які закриті розділи переговорів розіб’ються об вимогу адаптації Ісландією європейських норм щодо рибальства та сільського господарства й поступки Брюсселя Рейк’явіку у відповідних розділах переговорів. Зважаючи на те, що ЄС не демонструє жодних поступок своїм прихильникам в Ісландії стосовно цього, очікувати зміни позиції прихильників статус-кво і ненависників Європи на острові щодо ЄС не доводиться. Радше навпаки.

Зміни можливі. Завдяки Трампу

Провал консультативного референдуму й відсутність поступок Європи Ісландії не означають, що ісландські націоналісти — євроскептики та євроненависники — не поступляться самі. Але це залежить не від них, а від сучасної Америки. Якщо США таки здійснять агресію проти Гренландії, а ЄС чинитиме їм ефективний опір, обираючи між анексією своєї країни Америкою Трампа й повною втратою контролю над островом і рибою та збереженням хоч якоїсь частки суверенітету й рибних прав під владою Брюсселя, ісландці оберуть друге. Але наразі це цілком гіпотетичний сценарій.