Трамп ризикує повторити стратегічну помилку Путіна

У Bloomberg з’явилася стаття відомого американського колумніста Марка Чемпіона (Marc Champion) «Trump Is Copying Putin’s Losing Playbook With Canada» (Трамп копіює програшну стратегію Путіна у відносинах із Канадою). Де він зокрема зазначає: «Іноді складається враження, що адміністрація Трампа черпає свій світогляд та ідеї зовнішньої політики з курсу Кремлівської школи міжнародних відносин, в якій викладає Путін. Підхід адміністрації Трампа до торговельних переговорів з Канадою розглядається як спроба змусити васала сплачувати данину, а не як переговори між партнерами. США намагаються забезпечити свої економічні інтереси та фізичну безпеку в Західній півкулі шляхом примусу, а не через альянси та м’яку силу, що повторює політику, яку проводить Путін. Його вибір перейняти московську тактику – це помилка, яка вже руйнує союзи США та змушує залежних у Північній Америці та Європі зменшувати свою залежність від США щодо ринків та безпеки. Це не виграшна модель».

Наразі колонка Марка Чемпіона у Bloomberg цікава не тільки критикою Дональда Трампа, а й тим, що ставить значно ширше питання: що відбувається з великою державою, коли вона починає сприймати власних союзників не як джерело сили, а як залежних від неї клієнтів, яких можна примусити платити за захист, доступ до ринку чи політичну лояльність?

Чемпіон фактично проводить паралель між нинішньою американською політикою та моделлю, яку Путін роками застосовував щодо пострадянського простору. На його думку, це парадоксальна ситуація: Сполучені Штати, які після Другої світової війни побудували систему союзів саме на принципі добровільного тяжіння інших держав до американської сили, поступово починають користуватися методами, характерними для ревізіоністських держав, – примусом, економічним тиском, демонстрацією сили та вимогою визнати особливу сферу впливу.

Саме тому канадський сюжет має значення, далеко непропорційне обсягам двосторонньої торгівлі чи конкретним тарифним суперечкам. Канада не просто сусід Сполучених Штатів. Це один із найдавніших і найбільш інтегрованих американських союзників, держава, з якою США десятиліттями формували фактично єдиний економічний і безпековий простір.

Якщо Вашингтон демонструє готовність застосовувати до Канади логіку «плати за доступ», «приймай наші умови або зіткнешся з наслідками», то сигнал отримують не лише Оттава, а й Берлін, Лондон, Токіо, Сеул та інші партнери Америки. Питання тоді вже звучить не «чи поступиться Канада Трампу?», а «чи можна й надалі покладатися на Сполучені Штати як на передбачуваного союзника?».

У цьому й полягає головна стратегічна іронія політики Трампа. Президент США виходить із цілком зрозумілої реалістичної передумови: Сполучені Штати мають величезну економічну, військову та фінансову перевагу над більшістю своїх партнерів, а отже можуть використовувати цю асиметрію для отримання вигідніших умов. Але з цієї правильної передумови робиться далеко не очевидний висновок: якщо ми сильніші, то можемо дозволити собі поводитися з партнерами як із залежними державами. Саме тут і виникає стратегічна помилка.

Адже сила держави – це не лише її здатність примусити іншу сторону зробити щось проти її волі. Справжня геополітична сила полягає також у здатності зробити так, щоб інші держави добровільно хотіли перебувати поруч із тобою. Американська система після 1945 року значною мірою будувалася саме на такій комбінації жорсткої та м’якої сили.

Вашингтон мав безпрецедентну військову перевагу, але водночас створював інституції, відкривав ринки, інвестував у відновлення союзників, забезпечував безпеку морських шляхів, формував спільні правила торгівлі та дозволяв партнерам розвиватися. План Маршалла був геніальним саме тому, що його метою було не збіднити Європу і поставити її на коліна, а зробити її багатою, стабільною та економічно пов’язаною зі Сполученими Штатами. І Чемпіон протиставляє цю логіку американської післявоєнної політики російській практиці примусу пострадянських держав.

Путінська модель виходила з іншого припущення: сусідня держава не повинна бути настільки незалежною, щоб мати можливість вільно обирати власні економічні, політичні та безпекові зв’язки.

Москва намагалася утримувати сусідів у своїй орбіті через енергетику, торгівлю, транспортні комунікації, політичний вплив, підтримку сепаратистських рухів, а зрештою і через військову силу. Проблема цієї моделі полягає в тому, що примус може створити залежність, але майже ніколи не створює лояльності. Навпаки, він формує страх, образу і головне –  мотивацію шукати альтернативу.

Саме це, на думку Чемпіона, і сталося з Росією. Москва отримала можливість тиснути на сусідів, але втратила значну частину того природного впливу, який мала після розпаду СССР. Історичне минуле, економічні зв’язки, культурна близькість і домінуюча роль Росії в регіоні могли стати фундаментом для привабливої регіональної системи. Замість цього Кремль дедалі частіше перетворював їх на інструменти контролю.

Проте держава, яка відчуває себе залежною від одного центру сили, рано чи пізно починає шукати страховку. Вона диверсифікує торгівлю, енергетику, фінансові потоки, оборонні закупівлі та дипломатичні зв’язки. Причому для цього їй зовсім не потрібно ставати ворогом колишнього покровителя. Достатньо перестати залежати від нього критично.

Саме цей процес сьогодні можна спостерігати у відносинах Канади зі Сполученими Штатами. Прем’єр-міністр Марк Карні дедалі активніше говорить про необхідність диверсифікації канадських ринків, ланцюжків постачання та безпекових відносин. Після погіршення відносин із Вашингтоном Оттава активізувала зв’язки з Європою, а Карні має виступити перед Європейським парламентом у вересні. Канада також прагне істотно збільшити частку свого експорту, яка припадає на неамериканські ринки.

На перший погляд, для Сполучених Штатів це може здаватися незначною проблемою. Америка настільки сильніша за Канаду у фінансовому плані, що економічна диспропорція очевидна. Але саме тут працює принцип, який великі держави часто недооцінюють: для великої держави навіть невелике зменшення залежності союзників може мати значно більший стратегічний ефект, ніж здається на початку.

Якщо Канада поступово створює альтернативні ринки, Європа збільшує власну оборонну автономію, Японія переосмислює безпекові ризики, а інші партнери починають страхуватися від американської непередбачуваності, Сполучені Штати не втрачають свою силу одномоментно. Вони втрачають статус незамінного партнера.

Американська могутність протягом десятиліть базувалася не тільки на тому, що США сильніші за своїх союзників. Вона базувалася на тому, що американська присутність була вигіднішою за альтернативи. Вашингтон забезпечував безпеку, але союзники отримували можливість торгувати, інвестувати, розвиватися і брати участь у системі, правила якої значною мірою формувалися самими Сполученими Штатами.

У результаті американська система була не імперією класичного типу, де центр утримує периферію виключно силою, а значно складнішою конструкцією, в якій інші держави мали власний інтерес у збереженні американського порядку.

Тому твердження, що союзники «нічого не дали» Америці в обмін на американську безпеку, є стратегічно неповним. Сполучені Штати отримували від союзників доступ до ринків, інвестиції, військову підтримку, політичну координацію, можливість проектувати силу через систему баз і партнерств та значно ширший міжнародний вплив. Інакше кажучи, такий союз – це не благодійність сильнішого щодо слабшого. Це інвестиція у взаємозалежність, яка створює додаткову силу для обох сторін.

Саме тому тарифна війна з Канадою має потенційно значно ширші наслідки, ніж її безпосередній економічний результат. Вона змінює психологію союзництва. Якщо держава що десятиліттями вважала американський ринок своїм найбезпечнішим економічним середовищем, а американський військовий потенціал фундаментом власної безпеки, раптом стикається з думкою, що саме ця залежність може бути використана Вашингтоном як інструмент політичного шантажу, раціональна реакція полягає у зменшенні залежності.

Тому нинішня поведінка Канади може виявитися для США набагато важливішим уроком, ніж здається. Оттава не має можливості просто «відокремитися» від американської економіки. Географію неможливо скасувати. Проте вона може зробити залежність менш критичною. Саме це і відбувається.

Власне тут ми підходимо до фундаментальної відмінності між американським і російським підходами до міжнародної системи. Росія Путіна розглядала безпеку як ситуацію, в якій сусід не повинен мати можливості стати сильнішим без дозволу Москви. Звідси випливає логіка «сфер впливу»: безпека Росії нібито потребує обмеження стратегічного вибору інших держав.

Проблема полягає в тому, що кожне таке обмеження стимулює сусіда ще більше прагнути зовнішніх гарантій. НАТО стає потрібнішим саме тому, що Росія вимагає від сусідів нейтралітету; західні ринки стають привабливішими саме тому, що Москва використовує економічну залежність як зброю. У результаті чого політика, покликана розширити сферу впливу Росії, сприяє її звуженню.

Якщо Вашингтон починає діяти за тією самою «логікою», він ризикує потрапити у дзеркальну пастку. Вимога більшої залежності союзників може породити їхнє прагнення до більшої автономії. Тиск заради контролю може породити коаліції проти контролю. Використання економічної переваги для отримання політичних поступок може змусити партнерів інвестувати саме в те, чого США хотіли б уникнути, – у створення альтернатив американським ринкам, фінансовій системі та безпековій інфраструктурі.

У цьому сенсі Канада є лише першим, але дуже показовим випадком. Європейці вже отримали урок: тепер навіть формальний союз із Вашингтоном не гарантує, що американська економічна і військова перевага не буде використана як політичний важіль.

В наслідок цього, перед європейськими столицями постає питання, яке ще кілька років тому здавалося майже абстрактним: наскільки сильно вони можуть покладатися на Сполучені Штати, якщо американська адміністрація сама ставить під сумнів традиційну природу трансатлантичного партнерства?

І тут виникає парадокс. Якщо Вашингтон хоче, щоб Європа більше витрачала на оборону, це саме по собі може відповідати американським інтересам. Якщо Вашингтон хоче, щоб союзники брали більшу відповідальність за власну безпеку, це теж може бути раціональною політикою. Але якщо одночасно з цим Вашингтон переконує союзників, що американські гарантії можуть бути політично умовними, економічно платними та стратегічно непередбачуваними, він отримує не сильніших союзників, які більше вкладають у спільну систему, а союзників, які дедалі більше будують систему без нього.

Це принципова різниця. Сильна Америка може вимагати від союзників більшого. Але сильна Америка не повинна змушувати союзників сумніватися, чи залишиться вона союзником завтра.

Тут йдеться про зіткнення двох концепцій американської могутності. Перша – традиційна для післявоєнної історії США: Америка сильна тому, що навколо неї існує мережа держав, які добровільно пов’язують із нею свої інтереси. Друга – транзакційна: Америка сильна тому, що має більше важелів, ніж інші, і повинна максимально конвертувати цю перевагу в конкретні поступки.

Перша модель створює систему. Друга – угоди. Але міжнародна система набагато складніша за серію двосторонніх угод. У ній значення має не лише те, скільки Вашингтон отримав сьогодні від Оттави, Брюсселя чи Токіо. Значення має те, які очікування сформувалися у цих столиць щодо поведінки США завтра.

Якщо очікування стають негативними, держава починає страхуватися. І саме страхування партнерів може стати найбільшою стратегічною ціною політики Трампа.

Російський досвід тут дуже повчальний. Москва могла вимагати від пострадянських країн лояльності, але що сильнішим ставав російський примус, то менше довіри залишалося до Росії як до центру регіональної системи.

Країни почали шукати альтернативні транспортні коридори, енергетичні маршрути, торговельні зв’язки, військові партнерства та дипломатичні гарантії. Врешті Росія опинилася в ситуації, коли її спроби зберегти сферу впливу породили саме ті зовнішні союзи та альтернативні структури, яких вона найбільше побоювалася. Це і є «програшна модель».

Її програшність полягає не в тому, що примус ніколи не працює. Навпаки, примус іноді працює дуже добре. Велика держава може змусити меншу державу поступитися. Проблема починається після поступки. Якщо переможена сторона починає думати не про те, як співпрацювати з сильнішим, а про те, як наступного разу не опинитися в такій залежності, перемога перетворюється на стратегічний програш.

Тому справжній тест американської політики полягає не в тому, чи зможе Трамп змусити Канаду піти на окремі поступки. Можливо, зможе. Питання в іншому: чи буде Канада через п’ять або десять років більш інтегрованою з Америкою, ніж нині, чи менш залежною від неї? Якщо відповіддю стане друге, Вашингтон може формально вигравати окремі переговори й водночас програвати стратегічне суперництво за вплив.

аме тому історичний досвід США тут особливо важливий. Америка після Другої світової війни була достатньо сильною, щоб домінувати, але обрала іншу модель: вона створила систему, в якій домінування маскувалося взаємною вигодою настільки успішно, що багато держав самі стали зацікавленими у продовженні американського лідерства. У цьому й полягала справжня геніальність американської геополітики.

Путін, навпаки, намагався перетворити залежність сусідів на гарантію «російської безпеки». У результаті залежність виявилася нестабільною, а сусіди почали шукати свободи маневру. Якщо Трамп повторює цю логіку щодо Канади та інших союзників, то він ризикує не посилити американську сферу впливу, а прискорити її трансформацію.

І тут є ще одна важлива обставина. У XXI столітті економічна сила держав дедалі менше визначається лише її територією. Ланцюжки  постачання можна перебудовувати. Ринки можна диверсифікувати. Енергетичні маршрути можна змінювати. Капітал може переміщуватися. Військові технології можуть закуповуватися у різних постачальників. Навіть політичні союзи можуть бути частково замінені мережами партнерств.

Таким чином, сучасний світ набагато менш придатний для класичної політики «сфери впливу», ніж світ XIX або навіть XX століття. Велика держава може контролювати сусіда – але їй дедалі важче контролювати його вибір альтернатив.

Саме тому найсильніша стратегія США сьогодні – не змушувати Канаду, Європу чи азійських союзників бути залежними від Америки, а зробити американське партнерство настільки вигідним, надійним і передбачуваним, щоб вони самі не хотіли від нього відмовлятися.

Це і є різниця між імперською логікою та логікою лідерства. Адже імперське мислення зосереджене на тому, як не дати іншим піти. Тоді як мислення лідера сфокусоване на тому, як зробити так, щоб вони самі хотіли залишитися. Американська сила історично будувалася переважно на другому принципі.

Якщо ж Сполучені Штати перейдуть до першого, вони можуть дуже швидко виявити, що світ став іншим. Союзники не обов’язково повстануть. Вони просто почнуть шукати альтернативні партнерства. Не обов’язково оголошуватимуть про розрив. Вони просто укладатимуть нові угоди. Не обов’язково переходитимуть на бік Китаю, Росії чи Європи. Вони просто перестануть вважати орієнтацію на Вашингтон єдиним можливим шляхом розвитку. І саме це може виявитися найбільшою геополітичною ціною політики Дональда Трампа.

Тому тезу Марка Чемпіона варто сприймати не буквально –  мовляв, Трамп просто «копіює Путіна». Між американською та російською державними моделями існують фундаментальні відмінності, і проводити знак рівності між ними було б неправильно.

Значно точніше говорити про схожість стратегічної логіки: переконання, що безпека великої держави потребує не просто союзників, а контролю над стратегічним вибором слабших партнерів; що економічна залежність є природним інструментом політичного примусу; що сусіди мають демонструвати вдячність за захист; і що сила сама по собі створює право диктувати умови.

Саме ця логіка в російському випадку виявилася саморуйнівною. І якщо Вашингтон справді почне будувати відносини із союзниками за тією самою схемою, він ризикує повторити всі російські провали.

У цьому і полягає головний парадокс сучасної американської політики: Сполучені Штати настільки сильні, що можуть дозволити собі втрачати союзників – але настільки ж сильні саме завдяки тому, що десятиліттями не дозволяли собі їх втрачати.

Канада тому є не периферійним епізодом американської торговельної політики, а своєрідним стратегічним дзеркалом. Вона показує Вашингтону, що відбувається, коли партнер перестає сприймати американську силу як гарантію і починає сприймати її як потенційний ризик.

У міжнародній політиці найнебезпечніша помилка великої держави полягає не в тому, що вона переоцінює силу противника. Значно небезпечніше – переоцінити власну здатність примусити союзника і недооцінити його здатність змінити власну поведінку.

Саме тому канадська криза може виявитися для Сполучених Штатів не історією про те, наскільки сильно Америка здатна натиснути на свого сусіда, а історією про те, наскільки далеко союзники готові відійти від Америки, якщо Вашингтон сам переконає їх, що залежність від нього стала небезпечною.

І якщо це станеться, Москва справді матиме привід для задоволення – не тому, що Трамп зробить Америку схожою на Росію, а тому, що Вашингтон власними руками може почати руйнувати ту систему союзів, яку Москва десятиліттями безуспішно намагалася зруйнувати або послабити.