Пастка для путіна чи "зрада": чим насправді були Мінські угоди та що вони дали Україні

Мінські угоди роками залишалися однією з найгостріших тем української політики. Для одних вони стали уособленням "капітуляції", для інших – дипломатичним маневром, який урятував країну від повного розгрому у 2014–2015 роках. Сьогодні, коли лунають нові заклики до мирних переговорів, важливо розібратися без емоцій і міфів: чим був "Мінськ" насправді, як він змінив українську армію та чому спроби замінити його новими домовленостями ледь не призвели до легалізації сепаратистів.

Порожні скарбниці та ковдри замість "Джавелінів"

Щоб зрозуміти логіку підписання Мінських угод, варто згадати стан України у 2014 році. Розкрадена Януковичем державна скарбниця, дезорганізовані спецслужби та знищена армія, де реально боєздатними в Сухопутних військах були лише близько 6 тисяч бійців.

Водночас росія розгортала гібридну агресію на Донбасі, супроводжуючи її масштабною дезінформацією. кремль переконував світ у "громадянській війні", розповідав про "воєнторги", де нібито можна купити танк, і лякав західні держави ескалацією.

Захід не поспішав допомагати. Навіть після анексії Криму США та країни ЄС обмежувалися санкціями та нелетальною допомогою. Виступаючи в Конгресі США у вересні 2014 року, президент Петро Порошенко прямо заявив про недостатність такої підтримки:

"Їм потрібно більше військового обладнання – летального і нелетального. Дуже потрібно. Зрозумійте мене правильно, ковдри, прилади нічного бачення також важливі, але з ковдрою не виграєш війни. Більше того, не можна втримати мир із ковдрою".

Після збиття малайзійського боїнга MH17 у липні 2014 року санкційний тиск на рф посилився, однак російська артилерія вже відкрито била по позиціях ЗСУ безпосередньо з території росії. Україні конче був потрібен час – щоб зупинити просування ворога, перегрупувати сили та вибудувати нову армію.

Дипломатична пастка для кремля: хто і що насправді підписав

Старт дипломатичному процесу було дано 6 червня 2014 року в Нормандії, де вперше зустрілися лідери України, Німеччини, Франції та Росії. Далі відбулося підписання "Мінська-1" восени 2014-го та після важких 17-годинних переговорів у лютому 2015 року – "Мінська-2".

Головний дипломатичний нюанс полягав у статусі підписантів. Під Мінським протоколом від України підписався другий президент Леонід Кучма (як офіційний представник), від ОБСЄ – Гайді Тальявіні, ватажки сепаратистів Захарченко та Плотницький – як приватні особи без зазначення посадових статусів. Головне – свій підпис поставив офіційний посол рф в Україні Михайло Зурабов.

Як зазначає народна депутатка та учасниця Мінського процесу Ірина Геращенко, саме цей підпис зафіксував суб'єктність росії:

"Коли росія казала, що ми там якісь "посередники", ми відповідали: та ні, ви учасник! Ось ваш підпис, ваш офіційний представник Зурабов поставив тут підпис. Це означає, що ви є агресор і відповідач. Скільки разів путін повторював: "Мене затягли в пастку, мене Порошенко, Меркель і Олланд обдурили".

Над текстами угод працювала група українських дипломатів, серед яких були Вадим Пристайко, Костянтин Єлісєєв, Павло Клімкін, Валерій Чалий. Як підкреслював пізніше дипломат Вадим Пристайко:

"В Мінських угодах немає нічого, що б обмежувало наш з вами суверенітет. Там немає нічого, що б визначало кордони, відмінні від наших конституційних кордонів. Там немає нічого, що б обмежувало нашу армію, нашу військову промисловість чи блоки, де ми хочемо бути. Нічогісінько".

Натомість обмеження для росії були суттєвими: продовження міжнародних санкцій прив'язали саме до виконання Мінських угод. Повний вивід російських військ, роззброєння незаконних формувань, повернення контролю над кордоном і лише після цього – вибори за українським законодавством під наглядом ОБСЄ.

План полягав у тому, щоб відвести загрозу великої війни та виграти час для розбудови оборонного потенціалу.

Як Мінські угоди змінили перебіг війни

Упродовж років лунали заяви, що "Мінськ" нібито знищив інвестиційний клімат та надав Росії можливість підготуватися до повномасштабного вторгнення. Однак статистика говорить про інше.

За даними Моніторингової місії ООН з прав людини (OHCHR), перші 10 місяців російської агресії (квітень 2014-лютий 2015) зумовили майже 82% усіх цивільних жертв за перші 5 років війни. Після підписання "Мінська-2" інтенсивність боїв та кількість загиблих серед цивільного населення різко впали.

Твердження про те, що Мінські угоди нібито зупинили економічний розвиток, спростовують економічні показники. За даними аналітиків, після падіння у 2014 році обсяги прямих іноземних та внутрішніх інвестицій в українську економіку стабільно зростали, а у 2019 році перевищили рівень довоєнного 2013 року.

Одночасно з цим, за даними Стокгольмського інституту дослідження проблем миру (SIPRI), воєнні витрати росії після 2015 року не зростали, а скорочувалися чи залишалися на одному рівні аж до напередодні повномасштабного вторгнення 2022 року.

Що Україна "купила" за 8 років: трансформація ЗСУ у цифрах

Головним здобутком виграного часу стала кардинальна перебудова Збройних Сил України.

Від "просто прекратить стрелять" до ризиків легалізації бойовиків

У 2019 році після зміни влади в Україні відбулася спроба перезапустити переговорний процес. Нова команда просувала тезу про можливість швидко домовитися з кремлем.

Погодження так званої "формули Штайнмаєра" у російському трактуванні викликало хвилю занепокоєння. Якщо українська сторона наполягала на проведенні виборів в ОРДЛО лише після виведення російських військ та відновлення контролю над кордоном, то кремль вимагав проведення виборів під контролем своїх проксі-сил.

Справжній скандал вибухнув у березні 2020 року, коли в Мінську було зроблено спробу створити Консультативну раду за участю представників так званих "ЛДНР". Як зазначали журналісти-розслідувачі, тодішній керівник Офісу Президента Андрій Єрмак опинився під одним документом із представниками сепаратистів – Наталією Ніконоровою та Дмитром Дейнегою (останній перебував у розшуку СБУ).

Це викликало масові протести у Києві. Суспільство побачило загрозу того, що Україна самостійно зніме з росії статус агресора, перетворивши її на "посередника". Під тиском громадськості та петицій від цієї ідеї влада змушена була відмовитися.

Стамбульський зашморг і уроки історії

Справжні цілі росії стали зрозумілі у 2022 році під час переговорів у Білорусі та Стамбулі. Опубліковані згодом виданням The New York Times проєкти угод демонструють, чого насправді вимагав кремль:

• Повна нейтральність та відмова від НАТО.
• Скорочення Збройних Сил України до беззахисного мінімуму.
• Відмова від сучасної західної зброї.
• Право вето для росії на надання Україні гарантій безпеки.

Це була вимоглива військово-політична капітуляція, яку зупинили не дипломатичні поступки, а стійкість Збройних Сил України під час оборони Києва та півночі країни.

Оцінюючи Мінські угоди, колишній Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний зазначив, що у 2014 році це було єдино правильне вимушене рішення для держави, яка не була готова до великої війни. "Мінськ" не був ідеальним документом, але він дав Україні головне – 8 років для того, щоб підготуватися, вистояти й зберегти українську суверенність.

Мінські угоди можна критикувати, проте вони дозволили країні, як феніксу з попелу, не просто відродитися, а й зміцнитися. Та після них так і не з'явилося простого рецепта завершити війну на наших умовах. Не з'явився він і в Зеленського. Бо проблема не в Мінську – росія все одно не відмовиться від мети знищити Україну.

Мир за будь-яку ціну може стати лише паузою перед новою війною. А відповідальність президента – залишити після себе сильнішу державу, боєздатну армію та надійних союзників поруч, а ворога – слабшим. Бо майбутнє країни куди важливіше за бажання одного політика увійти в історію переможцем.

О. Рибінська

Читайте також попередній великий матеріал проєкту "НЕ ВЕДІТЬСЯ" про те, чому дипломатія претензій шкідлива для ЗСУ: "Партнери мусять": як заспокоєння про "шашлики" перетворилися на вимоги до Заходу та чим це загрожує Україні.