Повернення додому: чому Україні потрібна нова система підтримки ветеранів

Чинний закон щодо ветеранів був закріплений ще в 1993 році, коли незалежна Україна не мала досвіду з війною. Відтоді реальність кардинально змінилася, і, як зазначають у правозахисному центрі для військовослужбовців “Принцип”, частина передбачених пільг більше не відповідає сучасним потребам ветеранів.

Держава намагається реагувати на ці виклики, запроваджуючи нові програми та ініціативи. Проте цього часто виявляється недостатньо.

“Ці заходи створювалися різними міністерствами і командами, тому часто без єдиної логіки. У результаті система стала фрагметованою і не має безшовності, яка є критично важливою для людини”, — поділилася Марія Клюс, експертка Департаменту ветеранської політики в Принципі.

Цю фрагментованість посилює і різний рівень реалізації програм. Частина з них працює на національному рівні, тоді як інші залежать від рішень місцевої влади та її фінансових можливостей. У результаті обсяг і доступність допомоги залежать від регіону: у великих містах ветеранам може бути доступний ширший спектр послуг, тоді як у менших містах і селищах можливості отримати необхідну підтримку часто обмежені.

Попри те, що наявні послуги часто є ефективними, ключовою проблемою залишається їх доступність. За даними дослідження програми реінтеграції IREX проведеного в серпні 2025, близько 30% ветеранів не знають про послуги та пільги, на які вони мають право. Водночас ті, хто цими послугами користується, здебільшого оцінюють їх позитивно.

Громадські організації намагаються частково компенсувати недоліки системи. Зокрема, “Принцип” одним з перших розробив Правовий Навігатор — інструмент, що допомагає військовим, ветеранам та їхнім родинам зорієнтуватися у своїх правах, необхідних документах і доступних послугах. Він містить інформацію про статуси та документи, пільги, житлові й медичні програми, регіональні послуги, а також контакти установ, до яких можна звернутися по допомогу.

Разом із Veteran Hub та Юридичною Сотнею організація також розробила та представила державі нові концепції ветеранської політики. Однією з ключових ідей є запровадження посиленої цільової підтримки в перші три роки після повернення зі служби.

Мета такої зміни, за словами Принципу — “закрити потреби людини щоб вона відновилася і стала самозарадною”.

Разом із тим, ідея переходу від окремих пільг до системної підтримки вже з’являється і на законодавчому рівні. У травні 2026 року народний депутат Максим Заремський зареєстрував законопроєкт №15241 «Про післявоєнну адаптацію ветеранів як систему», який наразі опрацьовується у профільному комітеті Верховної Ради.

Серед запропонованих заходів є забезпечення гарантованого працевлаштування або можливості перепідготовки, доступ до психологічної допомоги на “масштабному” рівні, та підтримка бізнесу ветеранів. Згідно з законопроєктом, ветерани отримають супровід щонайменше протягом п'яти років.

Наразі ж держава шукає способи спростити взаємодію ветеранів із теперішньою системою. Так, було створено інститут фахівців супроводу ветеранів. Ці спеціалісти виконують роль посередників між ветеранами та державними і місцевими органами влади. Багато з них мають власний військовий досвід, що полегшує комунікацію та підвищує рівень довіри.

Вони допомагають ветеранам орієнтуватися у доступних послугах, пояснюють механізми їх отримання, а в разі відсутності необхідної підтримки ініціюють її створення на місцевому рівні. Інформацію про контакти цих спеціалістів можна знайти в Дії.

Паралельно, міністерство у справах ветеранів України працює над полегшенням бюрократичних процесів через переведення деяких послуг у цифровий формат. Зокрема, вже розроблена система цифрового кейс-менеджменту для фахівців супроводу. Вона дозволяє спеціалістам зберігати всю інформацію про потреби ветеранів, отримані послуги та подальші кроки в електронному варіанті, замість паперових документів.

Окремі цього, вже працює платформа Ветеран PRO, яка допомагає ветеранам та їх родинам знайти інформацію про доступні пільги, виплати, реабілітацію, та інше.

Через “Дію” також доступні окремі програми, наприклад допомога на ветеранський спорт, яка спрямована на відновлення фізичного та психологічного здоров'я. Однак система має враховувати і тих, хто не може скористатися такими програмами через поранення, інвалідність або складні життєві обставини. Йдеться, зокрема, про людей, які не відкриватимуть власного бізнесу або не зможуть швидко повернутися на ринок праці.

Водночас підтримка ветеранів не обмежується доступом до послуг. Важливим є і середовище, в яке вони повертаються, зокрема, ставлення суспільства до їхнього досвіду.

Тому реінтеграція ветеранів не є одностороннім процесом. Зміни мають відбуватися і в суспільстві. За даними IREX, 28% українців мають упереджене ставлення до ветеранів. Попри те, що більшість асоціює їх із такими рисами, як мужність, відповідальність і патріотизм, частина опитаних описує ветеранів як психічно нестабільних або соціально ізольованих.

Таке сприйняття часто зводить ветеранів виключно до їхнього військового досвіду. Водночас, як наголошують у мережі відкритих просторів та психосоціальної підтримки для військових, ветеранів, ветеранок та їх родин Veteran Hub, не існує єдиного сценарію повернення до цивільного життя. 

На нього впливає не лише досвід служби, а й те, якою була людина до війни: її професія, соціальні зв’язки, родинний стан, роль у війську, досвід конкретного підрозділу та наявність підтримки для її родини. Окремою траєкторією є повернення після поранення чи інвалідності, коли до питань працевлаштування та психологічного відновлення додаються медична, юридична та доглядова підтримка.

У IREX також підкреслюють, що при працевлаштуванні важливо враховувати професійні навички ветеранів. За їхніми словами, траплялися випадки, коли компанії наймали ветеранів задля отримання пільг, а не через їхню кваліфікацію.

“Кожен ветеран це статус набутий на додачу до попередньої ідентичності людини,” наголосила Юлія Ткачук, директорка IREX в Україні. “Будь-який ветеран, він теж є фахівцем. Ветеран — це не професія, а в кожного є професія”. 

Перехід до цивільного життя не завжди виявляється простим навіть для тих, хто, здавалося б, має достатньо зв'язків із цивільним середовищем. Костянтин Татарків, ветеран та радник з питань ветеранів IREX, вперше залишив військову службу ще до повномасштабного вторгнення. Тоді він очікував, що адаптація буде відносно легкою, адже його військова посада передбачала постійне спілкування з цивільними.

Проте після звільнення Татарків зіткнувся з іншою проблемою — не був упевнений, наскільки його військові навички потрібні на цивільному ринку праці. Певний час він шукав роботу за спеціальністю, якою займався до служби. Зрештою, через професійні знайомства він потрапив у сферу реінтеграції ветеранів, де працює вже близько восьми років.

Власний досвід Татарківа був дещо незвичним. Він не стикався зі стигматизацією під час пошуку роботи, оскільки майже одразу почав працювати у сфері реінтеграції, де його військовий досвід був радше перевагою. Однак подальша робота з ветеранами показала йому іншу проблему: роботодавці не завжди розуміють, як оцінювати військові навички та яка підтримка може знадобитися ветерану після працевлаштування.

Особливо складною ця ситуація може бути для малих громад та підприємств. За словами Татарківа, великі компанії мають більше ресурсів для адаптації робочого середовища та створення необхідної підтримки для ветеранів. У малого бізнесу таких ресурсів може не бути, попри те, що саме він часто є найближчим роботодавцем для ветерана у невеликій громаді.

З огляду на очікуване зростання кількості ветеранів, експерти з Принципу наголошують на потребі системних змін. Йдеться про перехід від розрізнених пільг до цілісної політики, орієнтованої на реальні потреби людини після повернення зі служби.

Такий підхід передбачає довготривалий супровід, включаючи відновлення здоров’я та соціальних зв’язків, повернення до освіти, професійну реалізацію та економічну самостійність. 

За словами Принципу, “[адаптація] – це багатосторонній процес, у якому і держава, і громада активно створюють умови для повернення людини до цивільного життя, а не лише є пасивними незмінними спостерігачами.”

Татарків поділився, що не підтримує розділення суспільства на цивільне та військове населення. “Ми не говоримо про реінтеграцію ветеранів. Ми говоримо про підтягування суспільства до певного рівня, коли [військові та цивільні] розуміють один одного.” 

Таким чином, за словами Татаркіна, не буде потреба реінтеграції. “З розумінням того, що ми всі знаходимося в війні і нам треба захищати цю країну, у нас не буде питання реінтеграції ветеранів.”

Як зауважують у IREX, такі зміни мають ширший ефект: потреби ветеранів часто підсвічують системні проблеми — від бюрократії до інклюзивності. Вирішення цих викликів може зробити країну комфортнішою не лише для ветеранів, а й для всіх громадян.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.