Скидав ворогів у кислоту й стріляв з автомата: чому Бетмену заборонили вбивати

5 вересня Майклу Кітону виповнюється 75 років. Сьогодні його Бетмен із фільмів Тіма Бертона вважається культовим, а повернення актора до ролі через десятиліття стало грою на ностальгії цілого покоління. Але наприкінці 1980-х усе виглядало зовсім інакше: коли стало відомо, що саме Кітон зіграє Темного лицаря, частина фанатів була обурена. Комедійний актор, якого щойно бачили в "Бітлджусі", здавався їм чи не найгіршим можливим вибором для похмурого героя, і проти кастингу навіть збирали підписи.

Іронія в тому, що суперечки про те, яким "має бути" Бетмен, тривають майже від самого моменту його появи. За десятиліття він устиг бути готичним месником, веселим героєм у яскравому костюмі, похмурим детективом, майже невразливим бійцем і травмованим самітником.

Але найбільше сучасного глядача, мабуть, здивував би найперший Бетмен.

Ми звикли до героя, для якого існує майже священне правило: не вбивати. Саме через нього Брюс Вейн раз за разом залишає живими навіть тих, хто вже забрав десятки чи сотні життів. Джокер може втекти, повернутися і знову влаштувати різанину, але Бетмен принципово не повинен ставати катом.

У 1939 році такого правила не існувало.

Перший Темний лицар був значно жорстокішим: він користувався вогнепальною зброєю, не надто переймався долею злочинців і часом власноруч відправляв їх на смерть. Уже у своєму дебютному випуску Detective Comics #27 Бетмен скинув противника в резервуар із кислотою, а невдовзі відкрив вогонь по ворогах із озброєння свого літака.

Тож шлях від озброєного нічного месника до героя, який відмовляється вбити навіть Джокера, був далеко не очевидним.

Фокус розбирався, яким був Бетмен на самому початку, кого він убивав, чому редактори заборонили йому користуватися зброєю і як правило, що спершу було лише редакційним рішенням, перетворилося на головний моральний закон Темного лицаря.

Бетмен, який убивав: яким був Темний лицар у 1939 році

Коли Бетмен уперше з'явився на сторінках Detective Comics #27 у березні 1939 року, він ще мало нагадував героя з тим суворим моральним кодексом, до якого звикли сучасні читачі та глядачі. Навіть його історію походження — убивство Томаса і Марти Вейнів, яке визначило все подальше життя Брюса, — автори розповіли не одразу, а лише за пів року, у Detective Comics #33. У перших випусках образ Бетмена фактично створювали просто на ходу. Про це пише й сама DC, називаючи раннього героя значно безжальнішим і ближчим до похмурого героя нуарних історій, ніж до сучасного супергероя.

Перша історія про Бетмена називалася The Case of the Chemical Syndicate ("Справа хімічного синдикату"). Її написав Білл Фінгер, намалював Боб Кейн, а сам комікс надійшов у продаж 30 березня 1939 року. Брюс Вейн там поставав перед читачем як заможний світський чоловік, який нібито не має нічого спільного зі злочинністю, а вночі перетворювався на загадкового Бетмена.

І вже в цій першій шестисторінковій історії Бетмен фактично вбиває людину.

Під час фінальної сутички він б'ється з бізнесменом Альфредом Страйкером, який виявляється винуватцем убивств. Бетмен ударом відправляє його через огорожу прямо в резервуар із кислотою. Рятувати противника він не намагається, а його реакція на смерть Страйкера звучить зовсім не так, як можна було б очікувати від сучасного Брюса Вейна: герой лише зауважує, що це був "належний кінець для таких, як він". Саме цей епізод DC наводить як один із найяскравіших доказів того, наскільки іншим був Бетмен на початку своєї історії.

І це не було випадковістю першого випуску.

Протягом першого року існування персонажа його автори ще не встановили чіткої межі між тим, наскільки жорстоким може бути Бетмен і що саме йому дозволено робити зі злочинцями. За характеристикою самої DC, у ранніх історіях він убивав ворогів далеко не так рідко, як можна було б подумати сьогодні, і не мав особливих заперечень проти використання вогнепальної зброї.

Показово й те, як швидко навколо нього почав формуватися знайомий сьогодні арсенал. Уже в Detective Comics #29 у липні 1939 року з'явився знаменитий пояс із пристроями, у Detective Comics #31 — бетаранг та перший транспорт із символікою кажана, Bat-Gyro, а в 1940 році його змінив Batplane. Але цей ранній Бетмен використовував свої винаходи зовсім не лише для того, щоб ловити злочинців живими.

Найвідоміший приклад з'явився вже у Batman #1 навесні 1940 року — першому номері окремої серії, де читачам також представили Джокера та Жінку-кішку. В одній з історій Бетмен сідає за озброєння Batplane і відкриває вогонь із кулемета по створіннях, перетворених професором Г'юго Стренджем на гігантських монстрів.

Причому автори не намагалися зробити вигляд, що герой випадково не залишив противникам шансів. Перед атакою Бетмен прямо визнає, що збирається забрати життя, і пояснює це необхідністю. DC називає саме цей сюжет поворотним моментом: після нього редактор Вітні Еллсворт постановив, що Бетмен більше не повинен убивати або користуватися вогнепальною зброєю.

Тобто знамените правило, без якого сьогодні складно уявити Темного лицаря, з'явилося вже після самого Бетмена.

І це принципова деталь. Спочатку перед читачем був не супергерой, який через убивство своїх батьків дійшов висновку, що людське життя недоторканне. Це був похмурий нічний месник із детективних і кримінальних історій кінця 1930-х, здатний дозволити злочинцю загинути або сам застосувати смертельну силу, якщо вважав це необхідним.

Лише потім хтось вирішив провести для нього межу, яку Бетмену відтепер буде заборонено переступати.

Як Бетмена почали "приручати"

Заборона на вбивства стала лише початком великої трансформації Бетмена. Майже одночасно автори зробили ще один крок, який назавжди змінив не лише тон коміксів, а й самого Брюса Вейна: дали йому напарника.

У квітні 1940 року в Detective Comics #38 з'явився Робін — Дік Грейсон, юний цирковий акробат, чиї батьки загинули просто в нього на очах. Брюс Вейн упізнав у хлопцеві власну трагедію і взяв його під опіку. Але для видавців Робін був потрібен не лише як новий герой. Його поява дозволила зробити історії про Бетмена менш похмурими й набагато ближчими до молодої аудиторії. DC зазначає, що дебют Робіна став величезним успіхом і допоміг перетворити Бетмена із самотнього месника на героя, поруч із яким з'явилися гумор, діалоги та майже сімейна динаміка.

До цього Бетмен переважно діяв один. Він був мовчазним, відстороненим і значно більше нагадував героя кримінальних та pulp-історій, ніж персонажа, якого мали полюбити діти. З появою Робіна ця модель почала змінюватися. У Брюса з'явився той, кого він мав навчати, захищати і за кого ніс відповідальність.

Це вплинуло навіть на те, як самого Бетмена почали показувати на сторінках. Історії стали легшими, у них побільшало жартів і пригод, а Темний лицар дедалі рідше виглядав як моторошна фігура, що виходить із тіні лише для того, щоб налякати злочинців. DC прямо описує 1940-ві як період, коли навколо Бетмена почала формуватися ціла "родина" персонажів, а сам герой став значно менш похмурим, ніж у своїх перших історіях.

Поступово змінювався і світ навколо нього. Реалістичних гангстерів, убивць і корумпованих бізнесменів дедалі частіше змінювали божевільні вчені, прибульці, подорожі в часі, неймовірні технології та дивні перетворення самого Бетмена. У різні роки читачі могли побачити його гігантом, немовлям або навіть істотою з іншої планети. Від нуарної атмосфери 1939 року герой відходив усе далі.

Після Другої світової війни цей процес лише прискорився. У 1950-х американські комікси опинилися під сильним суспільним тиском. Їх звинувачували в тому, що вони нібито провокують агресію та моральне падіння дітей. Одним із головних критиків індустрії став психіатр Фредрік Вертем, який у книжці Seduction of the Innocent ("Спокушення невинних") 1954 року стверджував, що комікси негативно впливають на молодь. Скандал дійшов до слухань у Сенаті США, після чого видавці створили систему саморегуляції Comics Code Authority, яка суттєво обмежувала насильство, злочини, жахи та інші "небезпечні" теми.

Для Бетмена це означало ще один крок убік від його похмурого минулого. До середини 1960-х від того моторошного нічного месника, яким він з'явився наприкінці 1930-х, залишалося дедалі менше.

Найяскравішим втіленням цієї трансформації став телесеріал Batman, який вийшов у США в 1966 році з Адамом Вестом у головній ролі. Замість похмурих вулиць Готема — яскраві декорації, навмисно перебільшені злодії, гумор і знамениті написи на екрані під час бійок — "BAM!", "POW!", "ZAP!". Серіал став культурним феноменом і на роки закріпив у масовій культурі зовсім іншого Бетмена — веселого, барвистого й майже пародійного.

Для цілого покоління глядачів саме таким він і був.

І в цьому один із найбільших парадоксів історії персонажа: Бетмена створювали як моторошного нічного месника, вже за рік почали пом'якшувати, а через чверть століття він перетворився на героя, який жартував, танцював і перемагав злочинців під коміксні "BAM!" та "POW!".

Здавалося, від Бетмена 1939 року вже майже нічого не залишилося.

Як Бетмен знову став Темним лицарем

Наприкінці 1960-х яскравий і майже пародійний образ Бетмена почав вичерпувати себе. Телесеріал з Адамом Вестом завершився у 1968 році, а в коміксах герой усе ще залишався значно ближчим до барвистих пригод попереднього десятиліття, ніж до похмурого месника з перших випусків.

Змінювати це взялися сценарист Денні О'Ніл і художник Ніл Адамс.

Їхня спільна робота над Бетменом почалася у 1970 році з Detective Comics #395. DC називає цей період одним із ключових в історії героя: О'Ніл і Адамс відмовилися від надмірної комедійності та знову зробили Бетмена нічною фігурою, яка полює на злочинців у темному Готемі.

Сам Бетмен знову почав діяти переважно сам. Дік Грейсон залишив маєток Вейнів і вирушив до коледжу, а Брюс переніс свою базу з Бетпечери до пентхауса Wayne Foundation у центрі Готема. Історії повернулися до вуличної злочинності, корупції, розслідувань і більш приземлених загроз. За визначенням DC, Бетмен дедалі більше ставав саме тією версією Темного лицаря, яку ми впізнаємо сьогодні.

Разом із ним змінилися й противники.

У 1971 році в Batman #232 з'явився Ра'с аль Гул — міжнародний злочинець, який дуже швидко перетворився на одного з найнебезпечніших ворогів Бетмена. А у 1973 році О'Ніл та Адамс взялися за Джокера.

За попередні десятиліття той встиг значною мірою перетворитися з убивці на ексцентричного злочинця-жартівника. Але в Batman #251, у знаменитій історії The Joker’s Five-Way Revenge ("П’ятиходова помста Джокера"), йому повернули його смертельно небезпечну природу. Джокер знову став не кумедним противником із хитромудрими витівками, а непередбачуваним убивцею. DC прямо називає цей випуск поверненням персонажа до його жорстокого коріння.

Таким чином Бетмена повернули майже туди, звідки він починав у 1939 році: ніч, страх, злочинність, психологічно небезпечні вороги.

Але була одна принципова різниця. Сам Бетмен уже не міг повернутися до свого первісного правила гри.

Він знову міг бути похмурим, жорстким і навіть страшним. Йому знову дозволяли залякувати злочинців і працювати на межі закону. Але правило, яке колись запровадили редактори, нікуди не зникло: Бетмен не повинен був убивати.

Саме на цьому фундаменті у 1980-х почалася наступна — і, мабуть, найважливіша — трансформація героя.

У 1986 році Френк Міллер випустив чотирисерійну історію The Dark Knight Returns ("Повернення Темного лицаря"). У ній Брюс Вейн уже постарів і десять років не був Бетменом. Готем за цей час загруз у злочинності, і герой вирішує знову одягнути костюм. Але повертається вже не молодий детектив, а злий, виснажений і надзвичайно жорсткий чоловік, який майже не терпить компромісів.

Цей Бетмен виявився настільки впливовим, що змінив сприйняття персонажа далеко за межами одного коміксу.

Сама DC сьогодні називає The Dark Knight Returns твором, який перевизначив не лише Бетмена, а й супергеройські комікси загалом. Похмурий, травмований, одержимий своєю місією Брюс Вейн Міллера став одним із головних орієнтирів для наступних авторів.

А наступного року Міллер разом із художником Девідом Маццуккеллі написав Batman: Year One — історію про перший рік Брюса Вейна в ролі Бетмена. Разом із The Dark Knight Returns, а трохи пізніше — The Killing Joke Алана Мура, ці історії закріпили новий образ героя: похмурого, психологічно складного, морально неоднозначного — але такого, який усе одно не дозволяє собі переступити межу вбивства. Саме ці роботи допомогли сформувати сучасне бачення Бетмена.

І саме такого Бетмена наприкінці десятиліття забрав собі Голлівуд.

У 1989 році на екрани вийшов Batman Тіма Бертона з Майклом Кітоном. Після десятиліть асоціацій із яскравим телесеріалом Адама Веста глядач отримав готичний Готем, похмурого Брюса Вейна і героя, який знову мав викликати страх.

Парадокс у тому, що коло ніби замкнулося.

Через пів століття Бетмен знову став темним нічним месником, дуже схожим за духом на героя 1939 року.

Але найжорстокішу частину того першого Бетмена йому вже повернути не могли.

Чому Бетмен не вбиває Джокера

Саме Джокер найкраще показує, наскільки далеко Бетмен відійшов від героя 1939 року.

За десятиліття цей злочинець став для нього не просто головним ворогом, а постійною перевіркою власного морального кодексу. Джокер убиває, тікає, повертається і знову вбиває. Бетмен чудово розуміє, що черговий арешт не гарантує, що все закінчиться назавжди. І все одно не переступає межу.

У сучасних коміксах це пояснюють уже не редакційною забороною, а психологією самого Брюса Вейна. Для нього відмова від убивства стала способом не перетворитися на тих, із ким він бореться. Якщо він сам вирішуватиме, хто заслуговує на смерть, то перестане бути людиною, яка передає злочинців правосуддю, і стане катом.

Один із найвідоміших варіантів цього пояснення з'явився у Batman: Under the Red Hood ("Бетмен: Під червоним ковпаком"). Там Джейсон Тодд прямо ставить Брюсу питання, яке десятиліттями ставили й читачі: чому Джокер досі живий після всього, що зробив. Відповідь Бетмена зводиться до того, що справа не в жалості до Джокера. Брюс боїться іншого: якщо він дозволить собі зробити це один раз, то вже не зможе бути впевнений, де зупиниться.

Подібна логіка проходить і через інші версії персонажа. DC називає принцип відмови від убивства однією з визначальних рис сучасного Бетмена: він може використовувати страх, силу й насильство, але смерть має залишатися тією межею, яку він не переходить.

І саме Джокер робить цю позицію найбільш суперечливою.

Бо тут виникає очевидне запитання: якщо Бетмен знає, що Джокер знову втече і знову вбиватиме, чи не робить його принцип майбутні смерті неминучими?

Ця дилема особливо гостро звучить у Batman: The Killing Joke ("Убивчий жарт") Алана Мура. Історія побудована навколо думки, що Бетмен і Джокер роками рухаються одним і тим самим колом і що одного дня ця боротьба може завершитися лише смертю одного з них. Сам Брюс там намагається знайти інший вихід і пропонує Джокеру допомогу, бо розуміє: якщо все триватиме так само, їхнє протистояння просто закінчиться трагедією.

У цьому й полягає головний парадокс Бетмена.

Його правило "не вбивати" одночасно є доказом того, що він не став таким, як його вороги, і причиною, через яку найбільш небезпечні з них отримують шанс повернутися.

Але для самого Брюса ця межа важливіша за просте питання ефективності.

Він став Бетменом через убивство своїх батьків. І якщо відповіддю на цю травму для нього стане право самому вирішувати, хто має жити, а хто померти, то вся його боротьба втратить сенс.

У цьому сенсі історія персонажа зробила повне коло.

У 1939 році Бетмен міг скинути злочинця в кислоту і назвати це заслуженим кінцем. Сьогодні він відмовляється вбити навіть Джокера.

І саме правило, якого у першого Бетмена взагалі не існувало, зрештою стало однією з головних причин, чому він досі залишається Бетменом.