Українська Одіссея: що для поранених військових означає повернутися додому

Світом прогриміла чергова робота Крістофера Нолана — «Одіссея», зібравши зірковий акторський склад, кілометри плівки IMAX, масштабні пейзажі та мільйони у бокс-офісі. Та за видовищністю цієї історії залишається дуже людське питання — що означає повернутися додому після довгої дороги з війни?

Фільм заснований на однойменній поемі Гомера про десятирічні мандри Одіссея після його перемоги над Троєю. Це історія не лише про пережите на війні, а й про випробування, які герой долає заради повернення до дружини, сина та свого дому на Ітаці.

Для наших військових і ветеранів шлях додому також може бути довгим і складним. Після поранення вони часто проходять через лікарні, операції, протезування та реабілітацію. Іноді повернутися доводиться не до того життя, яке було раніше, а до нового, яке ще належить побудувати. А може бути й так: фізично — повернувся, а думки, сни, відчуття — все ще там…

Ми запитали військових і ветеранів, які проходять реабілітацію в київському центрі мережі RECOVERY, що для них означає справді повернутися додому та що допомагає долати цей шлях.

Владислав — із Чернігівщини. Служить із березня 2022 року, згодом командував екіпажем ударних FPV-дронів. Під час чергування на Сумському напрямку зазнав важкого поранення — втратив ліву ногу, праве око та частину пальців правої руки, отримав контузії й опіки.

«Повернутися додому — це для мене обійняти дружину, маму, взяти доцю на руки й піти гуляти. Піти з ними всіма гуляти, виконуючи звичайні цивільні дії. Щоправда, мені ще належить згадати, що таке цивільні дії», — каже Владислав.

Він досі підтримує зв’язок із побратимами, хоча поступово віддаляється від оперативної обстановки: «Я їм сказав, що мені вся інформація не потрібна: ви мені просто кажіть, як ви».

«Я на позиції каву не пив, лише чай, бо можу пити тільки хорошу каву, а з кавового автомата мені не подобається, — згадує чоловік. — Хочеться сходити по добру каву зі своєю сім’єю, пригостити товаришів, побратимів, поспілкуватися з ними. Це для мене очікуване перше відчуття повернення додому».

За цією буденною деталлю ховається більше, ніж просто смак напою. Це образ життя, до якого хочеться повернутися, — неспішного, домашнього, свого. Після пережитого Владиславу потрібно адаптуватися до життя поза військом і навчитися приймати себе у зміненому тілі. «Повернення додому — це повністю прийняти себе таким, який ти є», — каже він.

Роман — з Житомирщини. Воює з 2015 року, спочатку — в піхоті, потім — мінометником. Під час оборони Маріуполя після поранення його евакуювали до лікарні, але він утік зі шпиталю і рвонув назад — до оточених побратимів, які вже просто на позиції знімали йому шви. Пізніше, під час іншого бойового завдання, зазнав тяжкого поранення, внаслідок якого втратив ногу та руку.

Про дім Роман говорить так, ніби це слово з чужої мови: «Я не знаю, що таке дім. Із 2015-го ми постійно бігали: поля, лісосмуги, полігони… До повномасштабного вторгнення ще пункт постійної дислокації був. І назад: поля — змагання — поля — полігони».

За роки служби дім для нього став радше короткою зупинкою між завданнями. Під час однієї з 14-денних відпусток він одружився з жінкою, яка також служила разом із ним. Пізніше вона разом із його побратимами потрапила в полон і повернулася в Україну лише за дев’ять місяців.

Тепер повернення до цивільного життя саме собою стає для Романа новим, чи не найважчим завданням: «Я не знаю, що таке гражданка, я її боюсь, якщо чесно. Я не знаю, як там поводитись та як там жити».

Рухатися йому допомагає думка про повернення до своєї справи й своїх людей: «Щонайменше в мене є бажання повернутися назад. І батальйон мене назад бере, на цю ж посаду». Його дружина теж хоче повернутися до служби, але після пережитого Роман не готовий, щоб вона знову ризикувала собою. Водночас саме вона залишається його головною опорою у відновленні: «Дружина завжди мене підтримувала. Психувала, плакала, але завжди підтримувала».

Юрій — з Києва. Командував групою, яка працювала з великими розвідувальними безпілотниками. Під Добропіллям на Донеччині внаслідок атаки FPV-дрона зазнав тяжкого поранення ноги й розпочав тривалий шлях лікування, протезування та реабілітації.

Дні в палаті зливаються в один, каже він, і саме це виснажує найбільше: «Коли довго сидиш у палаті, це трохи тисне на голову. А по-справжньому повернутися додому — це закінчити реабілітацію, виїхати з усіх лікарень, повернутися до рідних і почати жити, будувати своє майбутнє. Оце для мене означає повернутися додому».

Рухатися далі йому допомагають плани, які залишилися нездійсненими ще до поранення. І саме вони, а не спогади, спонукають його рухатись уперед: «Мені дає сили те, що є ще багато різних цілей, яких не встиг досягти, коли був «цілим», зі своєю рідною ногою. Є ще якісь цілі, бажання, ти чогось хочеш. Щонайменше побачити світ, кудись з’їздити, побудувати сім’ю. Оце моє».

Валентин — із Донеччини. Військову спеціалізацію здобув іще під час навчання в технічному виші. З початком повномасштабної війни повернувся до цього фаху та командував взводом самохідних зенітних установок. Під час виїзду на бойову позицію Валентин зазнав тяжкого поранення, після якого йому ампутували руку й ногу.

Питання, куди саме повертатися, для нього поки не має відповіді, бо немає пункту призначення: «Я з Покровська, тому дому в мене зараз немає, бо вже немає Покровська. Тож іще не замислювався над цим: куди повертатись і як воно буде».

І все ж потроху, обережно, мрії приходять на зміну спогадам. Замість втраченої вулиці в Покровську у Валентина з’являється власне, ще не прив’язане до жодної адреси уявлення про дім: «Маленький будиночок, маленький садочок, квіточки, дерева». Про майбутнє він говорить обережно, але твердо: «Життя триває, й попереду ще достатньо. Тому потрібно навчатися. Сили дає мені вірна дружина — моя кохана».

Морально йому допомагають і фахівці реабілітаційного центру — лікарі, фізичні та ерготерапевти, які щодня підбирають потрібні процедури й вправи: «Люди в центрі вірити в себе навчили. Хоч як тяжко, але треба. Треба через «не можу». Так досягаються якісь висоти, здійснюються бажання».

Дмитро — з Сумщини. Служив мінометником. Коли заходив на позицію, наступив на міну. Евакуація тривала майже дві доби. Через тяжкість поранення й турнікетний синдром ногу довелось ампутувати вище, ніж планували спочатку.

Для Дмитра повернення додому поки не має чітких обрисів — він досі не знає, яку саме дорогу обере: «Це важке питання. Я часто над ним зависаю: повертатися додому чи що робити далі, куди їхати? Повернутися — це, мабуть, усе починати по-новому. А може, й не додому, а назад, на службу. Я планував повернутися додому вже після закінчення війни».

Поки відповіді немає, він тримається за щоденну дисципліну — єдине, що залежить тільки від нього самого: «Щоденна робота над собою. Інакше ніяк. Якщо просто лежати й дивитись у стелю, то віра точно втрачається. А ще хочеться якнайшвидше стати на протез, стати на ноги, почуватися впевненіше».

Українські військові бачили створінь, страшніших за циклопа, чаклунку та велетнів, — російську жорстокість, важкі поранення, фантомний біль, втрату побратимів і життя, яке назавжди змінилося.

В «Одіссеї» шлях додому завершується поверненням героя на Ітаку. У декого із цих чоловіків більше немає дому, до якого можна повернутися фізично. Покровська, яким він був для Валентина, вже не існує. Але дім для них — це не завжди точка на карті. Це кава, випита разом із родиною. Посада, яка досі чекає в батальйоні. Мета, якої ще не встиг досягти. Дружина, яка психує, плаче — й завжди підтримує.

І, можливо, саме тому їхня одіссея важча за гомерівську. Одіссей знав, куди пливе. А в них попереду — ще не накреслена мапа. Але щодня, крок за кроком, тренування за тренуванням вони її прокладають.

Шлях відновлення не завершується в реабілітаційному залі. Мережа центрів RECOVERY допомагає пройти один із найважливіших його етапів: повернути рух, самостійність і можливість знову жити активним життям.