Культурна оглядачка The Guardian Шарлотта Гі́ґґінс вирішила вивчити українську. І до чого тут труси

Ми звикли, що із початком великої війни увага іноземних журналістів прикута до України. Ось і Шарлотта Гіггінс не виключення, вона головна культурна оглядачка The Guardian. Журналістка уже настільки міцно поєдналась із нашою культурою, що навіть почала вчити українську.

У своїх матеріалах для The Guardian Гіггінс пише про митців, які працюють у прифронтових містах, музейників, що рятують культурну спадщину, письменників, які воюють, а також про те, як мистецтво допомагає говорити про травму, втрати, провину та страх. І все це на величезну авдиторію. Тільки у Британії The Guardian щомісяця читають більше 30 мільйонів людей. А цього року вона ще й написала книгу «Уроки української» про мистецтво, життя та опір в Україні під час війни.

І про все це вона розповіла в епізоді подкасту Today in Focus під назвою «War of words: my language lessons in Ukraine», який вийшов 1 вересня. Разом із ведучою Гелен Підд і власною викладачкою української Олею Макар вона понад півгодини говорить про мову, війну і мистецтво – і прослухав я його на одному диханні: легко і з гумором. Особливо був приємний моєму вуху британський акцент.

І перше про що розповідає Шарлота Гіггінс – це вивчення української. Вона порівнює себе з малою дитиною, яка все розуміє, а сказати не може.

«Я уявляю, що може відчувати дворічна дитина, знаєте, коли вона маленька, коли її розуміння явно перевищує її лінгвістичні можливості, і вона дуже дратується та влаштовує істерику. Ось що я відчуваю.», – каже вона.

Але коли співрозмовник тебе розуміє, каже Шаролотта, це та сама «дивна магія»: вимовляєш непевну граматичну конструкцію, а людина просто відповідає, ніби нічого особливого не сталося. Але я поділяю дивування пані Гіггінс, у мене так сталося із англійською за кордоном, я теж, як мала дитина: хеллоу, гудбай. Однак, коли люди розуміли мене, відповідали, а я розумів у відповідь – це ніби маленька радість. А українці, як каже Шарлота Гіггінс, здебільшого підтримують спроби говорити українською, а не висміюють їх.

«Це ніби якийсь дивний шарм, коли ти, нерішуче заходиш у кафе чи магазин і дістаєш з глибини своєї душі цю складну головоломку з її абсурдно заплутаною граматикою, щоб попросити те, про що тобі потрібно. А людина просто киває головою, ніби нічого важливого не відбувається.»

Але найщемливіший момент, на мою скромну думку, це коли Гіггінс розповіла, що носить браслет із літерою «Ї» – літерою, яка унікальна для української абетки. Саме на цьому і наголошує Гіггінс, що літера навіть може стати символом протесту.

«У перші місяці облоги Маріуполя – зараз це було б надто небезпечно – люди малювали її графіті на стінах, її можна було побачити на футболках. І, знаєте, це дуже тонкий знак того, що мова, про яку ми тут говоримо, – це українська. Тобто протилежність літери «Z», яку ми бачили на російських танках.»

За опис наступного епізоду ви мене вже одразу пробачте. Але Гіггінс розповіла історію, як в Україні їхала в авто з двома колежанками, намагаючись знайти їм «хлопців» – жартома. Показавши колегам фото симпатичного молодика з вусами, вона почула фразу, яку негайно попросила пояснити. І от як ви думєте, чому навчили культурну оглядачку The Guardian? Правильно: виразу «вусики – пропуск у трусики». Дякую, у мене все.

Добре, добре, я сам використовую фразеологізми і це ж все таки притаманно нашій розмовній мові. Але я, аби не здаватися старим, завжди додаю: «як каже моя мама» і якийсь крилатий вираз. Тому звертайтеся, даю вам першу фразу: «Хто в*рався? Невістка. Біжить, а вона лежить». Пані Шарлотто, записуйте, вираз універсальний.

Добре, повертаємося до серйозного. Гіггінс багато говорить про українську літературу – і пояснює, чому на початку повномасштабної війни поезія стала для авторів природнішою формою, ніж проза. Роман вимагає стабільності: часу вибудувати сюжет, персонажів, послідовність подій. А на початку великої війни цієї стабільності просто не було.

«А на початку великої війни часу не було. А також, здавалося, що будь-яка наративна структура розвалилася. Я маю на увазі, уявіть, що завтра наші будинки та робочі місця розбомблять. Це б ніби викорінило ідею про те, що у вас є майбутнє, і, можливо, ідею про те, що у вас є минуле. Це зробило б ваш світ повністю безглуздим. І певним чином, поезія – це форма, яка найкраще здатна зібрати ці втрачені фрагменти сенсу та перетворити їх на щось, що виражає певне почуття щодо тут і зараз.»

Але давайте так, Шарлотта Гіггінс розповідає про нашу культуру із захватом. Вона приїхала, побачила, написала. Аби краще розуміти – почала вчити мову. Я не почув в її розповіді проблемних моментів, хоча за роки повномасштабної війни їх було чимало. Сподіваюся пані Гіггінс буде читати «Антоніну», завдяки нам вона дізнається і про шаклячі експреси і скандали і інтриги та звичайно любов Антоніни до леопьорда.