Війна з пам’яттю

Ключове завдання музею — створити громадський простір для збирання, зберігання та демонстрації мистецьких, історичних і наукових цінностей, де люди можуть навчатися, отримувати задоволення й замислюватися.

Для Росії, особливо на тимчасово окупованих територіях (ТОТ), завдання протилежне: створити простір, який контролює мислення і спрямовує пам’ять та уявлення людини в напрямку, вигідному Москві. Пріоритетна аудиторія — діти та молодь, хоча залучають і дорослих, зокрема в’язнів.

Кінцева мета всієї політики — переформатувати українську ідентичність так, щоб цілі покоління сприймали Росію як батьківщину, а Україну — як ворога. Там, де це не вдається, спрацьовує план-мінімум: посіяти сумнів, що окуповані території взагалі колись були українськими.

Механізм нищення відпрацювали ще 2014-го

Послідовність присвоєння української спадщини щоразу однакова: військова присутність → «референдум» → закон про включення території до складу РФ → закон, що оголошує місцеву культурну спадщину російською власністю. Схему вперше випробували 2014-го в Криму, а 2022-го майже без змін повторили на Донеччині, Луганщині, Херсонщині та Запоріжжі.

Це не випадковість: механізм закріпили на стратегічному рівні — у Стратегії національної безпеки РФ і Стратегії державної культурної політики, які спеціально оновили під «вимоги» ТОТ. Спрощено їхній зміст зводиться до одного — усе вороже російському має бути викорінено.

Такі дії грубо порушують міжнародне гуманітарне право — зокрема Гаазьку конвенцію про захист культурних цінностей (1954) та Другий протокол до неї — і становлять воєнний злочин за статтею 8(2)(b)(ix) і потенційно злочин проти людяності за статтею 7(1)(h) Римського статуту МКС.

У схему привласнення та музейної пропаганди залучені не лише чиновники, а й російські науковці, діячі культури, церковники та військові (чинні й ветерани). Систематичності цьому надала програма «Земський працівник культури»: 2025 року на ТОТ уже приїхав 71 російський культпрацівник, на 2026-й планують іще 103.

Що відбувається з українськими музеями на ТОТ?

Спершу привласнення. Усі музеї перереєстровують згідно з російським законодавством, працівники проходять «перевірки лояльності» до нової влади, а колекції музеїв включають до російських реєстрів. Якщо колекції містили якісь «незручні або неправильні» написи, експонати чи щось подібне, їх ховають, переписують чи загалом викидають на смітник. На їхнє місце привозять «правильні» цінності. Так, у квітні 2026 року в Бердянському художньому музеї відкрили виставку «Велике російське слово», у межах якої до фондів музею передали 64 картини російських художників. Це — механізм заміщення в чистому вигляді, де російське подають як «питомо місцеве».

Якщо подивитися на російські новоділи в музеях, то всю ідеологічну роботу останніх на ТОТ можна звести до трьох цільових наративів:

1. Окуповані території є «споконвічно російськими».

Мета — виправдати окупацію. Так, Херсонес подають як «колиску православ’я та російської державності». Десятки музеїв на ТОТ щороку відзначають «Кримську весну» та «возз’єднання» з Росією.

До цього додають й іншу лінію: інтеграція окупованих територій у російську «сім’ю народів». Так, у Луганському краєзнавчому музеї провели урок, присвячений Дагестану, де почесними гостями стали російські військові.

2. Перемога у Другій світовій — «винятково російський спадок», а боротьба проти нацизму досі триває.

У російській традиції святкування 9 травня інтерпретують як «ліцензію» РФ — як правонаступниці СРСР — «звільняти» від нацизму інші країни. Отже, і вторгнення в Україну — це продовження боротьби з («укро»)нацизмом.

Від 2022 року цей міф відпрацьовують виставками про злочини «київського неонацистського режиму» й експозиціями про російську армію — від Олександра Невського до «героїв СВО».

Найвідвертіше цей наратив виглядає в Токмаку Запорізької області, де краєзнавчий музей поповнив експозицію збитим бойовим дроном та уламком боєприпасу Switchblade. Тобто чинна російська війна потрапляє у вітрину ще до закінчення: її одразу музеєфікують як «славну сторінку» боротьби проти нацизму, продовження історії «дідів».

3. Росія захищає традиційні цінності.

РФ протиставляє себе «занепалому Заходу». У цьому дискурсі війну переозначують духовною місією: солдатів благословляють, техніку освячують.

Цей наратив зрощує культуру із силовими структурами: окупаційні культурні інституції співпрацюють із російською військовою комендатурою та проводять спільні заходи для особового складу.

Контроль над молоддю подають під виглядом турботи: так, у Старобільському краєзнавчому музеї в Луганській області провели «профілактичний» захід про «кримінальну та адміністративну відповідальність неповнолітніх»: формально проти «екстремізму й тероризму», фактично ж як інструмент залякування та витіснення інакодумства.

Стратегія протидії

Російська тактика конструювання альтернативної історії груба й антинаукова, але ефективна щодо малоосвіченої аудиторії. Україна не може діяти симетрично — потрібні інші стратегії.

Сфера права. Знищення української культури — це знищення України як такої. Хоча юридично культурний геноцид досі не визнали через брак політичної волі міжнародної спільноти, Україна може й має наповнити це поняття власним змістом і фактами. Перший напівкрок уже зробили: ВРУ нині розглядає законопроєкт про зміни до ККУ, які визначатимуть руйнування культури та насильницьку асиміляцію злочином геноциду.

Документування. Кожну виставку, лекцію, «урок мужності» треба фіксувати. Бюрократичного сліду майже немає, тож основним джерелом доказів стає моніторинг відкритих джерел.

Міжнародний тиск. Від міжнародної спільноти потрібне визнання нищення музеїв частиною російської стратегії, а не випадковими втратами війни; від музейного світу — реєстр викраденої спадщини та перевірка походження колекцій; від донорів — реальна підтримка українських фахівців.

Просвітництво. Найважливіше — сформувати базовий історичний і культурний наратив, стійкий до російської агресії: навчальні курси, підручники, науково-популярну літературу, шкільні програми. Перший крок уже є — деколонізаційний гід для музеїв.

Ця робота вимагає й об’єднання українського громадянського суспільства. Зокрема «Товариство Рафаеля Лемкіна», DOFA Fund, лабораторія моніторингу української спадщини HeMo за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну» документують російські злочини проти української культури та добиваються покарання Росії за геноцид, формою вчинення якого є нищення культури.

Варто пам’ятати: музеї не є нейтральними сховищами пам’яті. Нищенням українських музеїв росіяни стирають українську ідентичність. У нових просторах окупацію подано як «повернення». Тобто Росія перетворила культуру на зброю.

Найвразливіше місце будь-якої нації — не її влада чи кордони, а система цінностей. Доки у свідомості народу живе власна система смислів, він невразливий для агресії. Саме тому Росія цілить не в музейні стіни, а в те, що ці стіни мали б захищати, — у нашу здатність самим вирішувати, ким ми є. Тож про переможця у війні можна судити з того, чий музей оповідає історію.