Коли Хрещатик заговорив польською: як Київ приймав біженців на початку XX століття

Останнім часом із Польщі ледь не щодня приходять новини про конфлікти між місцевими жителями та українськими біженцями. Не будемо розбиратися, хто має рацію, і поспішати з докорами в негостинності. Просто згадаємо: трохи більше століття тому Київ опинився у схожій ситуації - лише ролі були інші. 1915 року сюди ринули десятки тисяч польських біженців, які рятувалися від Першої світової війни. Вони шукали житло, роботу, школи для дітей та допомогу. Разом із ними до Києва прийшли польська мова, газети, театри та ціла інфраструктура взаємодопомоги. Про перших волонтерів, «Польський Подол», власні театри, школи та газети - у матеріалі Коротко про.

Перші дні війни: слон на Хрещатику та зайва копійка на трамвай

Перша світова війна увірвалася у життя Києва не канонадою вибухів, а гулом паровозних гудків. На залізничні станції міста прибували ешелони з пораненими, евакуйованими та біженцями. В основному із західних губерній Російської імперії, у тому числі Царства Польського, а також із Галичини, що входила тоді до складу Австро-Угорщини. Місто, яке більше двох століть (з часів Північної війни 1706 року, коли тут тільки готувалися воювати зі шведами, до чого так і не дійшло) не знало бойових дій і жило неквапливим купецьким життям, зіткнулося з війною віч-на-віч влітку 1914 року.

Першу реакцію суспільства можна назвати сумішшю шоку, патріотичного піднесення та небувалої народної мобілізації. Міська влада діяла оперативно: Дума спішно ухвалила рішення про безкоштовний проїзд для поранених та евакуйованих, а також запровадила цільові військові збори. Усіх платників податків зобов'язали віддавати додаткові 5% на потреби фронту та біженців, а кожен пасажир київського трамвая до стандартного 5-копійчаного квитка доплачував 1 копійку на допомогу постраждалим.

Газети наповнювалися оголошеннями: «Прийму на квартиру сім'ю біженців безкоштовно» (газета «Південна Копійка», серпень 1914 р.), «Потрібний теплий одяг для діток з Галичини» (газета «Рада», вересень 1914 р.).

Допомагали щиро й усі, хто міг. Яскравим прикладом була акція 4 грудня 1914 року артистів київських театрів та цирку Крутікова. Нарядившись у сценічні костюми, вони заполонили Хрещатик та прилеглі вулиці, щоб зібрати кошти для евакуйованих. «Усюди серед натовпу миготіли бояри, боярині, запорожці, польські пани у конфедератках, кумедні клоуни, наїзники тощо. З цирку був улюбленець київських дітлахів – добродушний слон Жолі… З ним поряд поважно йшов верблюд Чижик» (газета «Києвлянин», №336 від 5 грудня 1914 р.).

Були у киян і свої «банки», лише без банківських застосунків і QR-кодів. Гроші на допомогу фронту, пораненим та біженцям збирали, проводячи «кружечні збори». Добровольці ходили вулицями з опечатаними жерстяними кружками, збирали пожертвування у ресторанах, театрах та магазинах. Збори часто присвячували конкретним категоріям. Наприклад, у Києві регулярно проводили збори «Київ – галичанам». По суті, це були тодішні міські донати: кожен міг кинути в кухоль стільки, скільки дозволяв гаманець.

Хвиля 1915 року: Київ – «гібрид аристократичного салону та циганського табору»

Але якщо перший осінній потік 1914 року був лише «розминкою», то справжні випробування накрили Київ улітку та восени 1915 року під час "Великого відступу". Фронт валився, і на Схід рушили мільйони людей.

У польській історіографії цей масовий результат 1915 отримав назву Bieżeństwo (біженство). Поляки, що хлинули до Києва у 1915 році, були вкрай неоднорідною масою. Одна річ - варшавські інженери, адвокати, лікарі та чиновники евакуйованих установ, які відносно швидко знаходили житло в центрі та залишалися з роботою і постійними доходами. Зовсім інше - селянські сім'ї з-під Любліна, Седльця чи Радома, яких солдати російської армії примусово виганяли з будинків у рамках тактики випаленої землі.

Вони прибували цілими селами, з дітьми, старими та вузлами, часто не розуміючи, куди і на скільки їх везуть. Саме ці люди заповнювали вокзали, нічліжки та переповнені бараки на околицях і залежали від комітетських їдалень та роздачі одягу.

Польський письменник Міхал Криспін Павліковський, який прибув тоді до Києва, писав про разючі контрасти Хрещатика:

«У кондитерській " Семадені " на Хрещатику було не проштовхнутися. У диму сигар сиділи варшавські адвокати, банкіри та графині у паризьких капелюшках. А всього за кілька кроків від них, просто на тротуарі, сиділа на вузлах польська селянська родина з-під Любліна і ділила черству пайку хліба з комітетської їдальні. Київ у ті дні здавався дивовижним гібридом аристократичного салону та циганського табору».

Пів мільйонний Київ лише за кілька місяців прийняв, за різними оцінками, до 150 тисяч людей, серед яких більшість – біженці з польських територій.

Місто змінилося візуально та акустично: на київських вулицях, бульварах та у трамваях польська мова тепер звучала анітрохи не рідше, ніж українська та російська мови.

Газета «Києвлянин» у серпні 1915 року описувала те, що відбувається, так: «Місто задихається. Вулиці від вокзалу до Подолу являють собою безперервну низку возів, вузлів, дітей, що плачуть, і знесилених стариків».

На цьому тлі поляки вирізнялися не лише своєю масовістю, а й самоорганізацією. За лічені місяці Київ перетворився на неформальну «столицю польської евакуації». Нижнє місто, особливо Поділ, кияни стали відкрито називати «Польським Подолом».

«Наша мета - дати польському скитальцю не просто тарілку супу, а й відчуття, що він серед своїх. Кожен, хто переступає поріг комітетської їдальні на Хрещатику чи Подолі, має чути рідну мову та бачити підтримку брата» - писали у звіті Центрального цивільного комітету 1915 р.

Не лише хліб та дах над головою: костьоли, театри та газети

Ключовими центрами польського життя у Києві стали католицькі храми. Костел Святого Олександра в центрі міста та костел Святого Миколая на Великій Васильківській були не лише місцями богослужінь: навколо них концентрувалася значна частина польського суспільного та благодійного життя. В умовах масового відступу 1915 року до них зверталися люди, які намагалися знайти земляків, родичів і допомогу.

Тут вели облік прибулих, розподіляли талони на безкоштовне харчування, видавали одяг та надавали першу медичну допомогу. А всі стіни були обклеєні записками: «Шукаю сестру Марію з-під Радома», «Хто бачив малого Станіслава, прохання повідомити ксьондза» (З матеріалів газети Dziennik Kijowski, вересень 1915 р.).

Паралельно київські поляки примудрялися не просто виживати, а й зберігати культуру. У місті масово виходила газета Dziennik Kijowski («Київський щоденник»), відкривалися евакуйовані польські гімназії, а в приміщенні театру «Соловців» давав аншлагові спектаклі евакуйований Польський театр під керівництвом Юліуша Остерви.

Редакція газети Dziennik Kijowski на своїх сторінках закликала земляків підтримувати культурне життя всупереч війні: «Театр і книга сьогодні - це не розвага, а наша духовна фортеця. Поки в Києві звучить польська промова зі сцени, ми не зламані та не втрачені».

Спільне лихо: як київські меценати та польські комітети рятували сиріт

Однією із найважчих сторін будь-якої війни завжди залишається проблема дітей. Під час поспішної евакуації 1915 року багато хто втрачав батьків на вокзалах, у дорозі або при розлученні сімей. Газети того часу регулярно друкували короткі оголошення про знайдених дітей: «На вокзалі знайдено хлопчика 4-х років, називає себе Ясиком, фамілії не знає».

Сестра милосердя Софія Завішевська, яка працювала в одному з дитячих розподільників, записувала у щоденнику:

“Вчора привезли партію дітей. Багато хто мовчить цілодобово, не реагує на їжу, стискаючи в кулачках якісь ганчірочки або сухі скоринки. Тільки коли з ними починаєш говорити польською чи співати колискову, вони починають плакати - і це перший знак, що дитина повертається до життя».

Польський громадський діяч та мемуарист Мечислав Яловецький так описував атмосферу в одному з таких притулків (найімовірніше, йдеться про особняк Терещенка, частково переданий під притулок):

«У величних залах, де ще нещодавно приймали гостей, тепер дзвеніли дитячі голоси польською мовою. Сестри милосердя намагалися відволікти малюків: вивчали з ними вірші, малювали та співали. Найважчою роботою був вечірній обхід, коли діти у темряві пошепки звали своїх матерів».

У притулках дітей забезпечували їжею, одягом та доглядом. А ще зберігали рідне середовище: з малюками розмовляли рідною мовою, навчали їх грамоті та по можливості розшукували евакуйованих родичів.

Кінець «Польського Подолу»

Польська сторінка в історії київського біженства закінчилася так само швидко, як і почалася. Вже з 1917 року сам Київ поринув у хаос революцій, вуличних боїв та безперервної зміни влади. Для більшості польських біженців місто з тихої гавані перетворилося на нову пастку. Хтось кинувся на Захід - у створену 1918 року незалежну ІІ Річ Посполиту, хтось біг далі до Європи, рятуючись від більшовиків, хтось же втягнувся у київські «штормові будні». Але в історії міста залишився короткий, але драматичний епізод - час, коли Київ на кілька років став величезним притулком для людей, які втратили свою оселю.