Командир роти спецрозвідки «Німець»: Інфільтрацію ворога зупиняємо хитрістю

Нині на фронті не фіксується штурмів українських позицій, значних за кількістю людей і техніки, як це було на початку повномасштабної війни.

Тепер противник робить ставку на інфільтрацію вглиб нашої території малих груп, подекуди навіть поодиноких піхотинців. Протидіють таким ворожим діям українські розвідники. Вони з’ясовувати ворожі плани і наміри, обрізають шляхи проникнення російської піхоти, зупиняють її подальше просування. 

7 вересня в Україні відзначається День воєнної розвідки. Розвідники та зв’язківці – чи не найбільш закриті військові підрозділи. Напередодні свята «Главком» поспілкувався з «Німцем», старшим лейтенантом, командиром роти спеціальної розвідки 150 ОРБ (окремого розвідувального батальйону).

Позивний офіцера пов’язаний із цивільним життям. Він закінчив лінгвістичний університет за фахом перекладач з німецької. «Німцю» – 30, воює із самого початку повномасштабної війни. В інтерв’ю офіцер розповів про свій бойовий шлях, особливості роботи спецрозвідки, альтернативи Starlink і своє бачення перемоги. 

«Нас не хотіли одразу приймати в армію, бо був величезний наплив…»

Як почався ваш шлях у Збройних силах? Де і за яких обставин для вас почалася повномасштабна війна?

Моя цивільна освіта геть не пов’язана із військовою сферою. Навчався на лінгвіста, за освітою перекладач. Після закінчення університету я відслужив «срочку». Після строкової служби вирішив випробувати свої сили в армії ще більше, хоча пов'язувати життя із ЗСУ, будувати кар’єру не планував. Підписав контракт на шість місяців, служив зокрема у зоні проведення операції об’єднаних сил у Часовому Ярі. Після завершення контракту звільнився зі служби, йшов 2021 рік. Я влаштувався на роботу у Львові в українській філії швейцарської компанії, де застосовував свої знання, зокрема і німецької. Таким життям прожив всього дев’ять місяців. 

Потім розпочалася повномасштабна війна. Практично одразу вирішив, що піду служити. Зв’язався зі знайомими, з якими служив, і разом ми приєдналися до ЗСУ. Відверто скажу, нас не хотіли одразу приймати, бо був величезний наплив людей. Зрештою, у Києві вдалося записатися в армію. Пам’ятаю, тоді навіть нам дали вибирати, де хочемо служити: чи в тилу, чи на передовій. Один з варіантів був – розвідка. Як я почув про це, не роздумував довго і одразу обрав цей напрямок. Ми з хлопцями потрапили до розвідувального батальйону, який тоді тільки формувався. 

У розвідників була спеціальна підготовка? У чому вона полягала?

Я би не сказав, що це була якась спеціалізована підготовка. Просто якісна база. Ми займалися з інструкторами. Були інструктори зі США, Нової Зеландії, Австралії, Великобританії, Німеччини. Пам’ятаю, вони приїхали, а перекладача не було. І тут мої навички знадобилися як англійської, так і німецької мови. Тобто я був і слухачем курсу, і перекладачем одночасно.

Один з інструкторів не стримав свого захоплення. Мовляв, круто, що у вас у війську такі розвинені люди, які могли би обрати інший життєвий шлях, але обрали захищати батьківщину. Після завершення навчання ми поїхали воювати на харківський напрямок. Перші завдання були у населеному пункті Циркуни. Це була найближча до Харкова точка, звідки ворог обстрілював обласний центр з артилерії. Наша задача була розвідати цю територію, розмінувати підступи непомітно, щоби дозволити завести в село нашу піхоту.  

У чому ключова особливість розвідки, якою ви займаєтеся, чим ваш напрямок відрізняється від інших розвідок?

Я командир роти спеціальної воєнної розвідки. А починав службу на посаді розвідника-навідника. Поступово дослужився до командира роти. Основна наша задача – здобування певних відомостей, документів противника, аналіз даних. Із документів, телефонів, радіостанції противника наші аналітики отримують багато корисної інформації, яка потім допомагає і нам, і суміжним підрозділам. А це може бути інформація і про плани ворога масштабні, і про конкретні шляхи, якими вони збираються до нас пробиватися навіть по одному.

Яка операція найбільше запам’яталася? 

Певно, операції під час харківського контрнаступу. Ми штурмували Вербівку і Балаклею. Так, саме штурмували разом із десантниками. Бо не завжди вдається тихо пробратися. Інколи, щоби здобути інформацію, взяти полонених, потрібно і до штурмів вдаватися. Це був тільки початок харківської операції, яка виявилася дуже масштабною і допомогла звільнити значну територію від ворога. Допомогло звільнити Харківщину і те, що на окупованій території було чимало завербованих нашими людей, які здали багато ворожих позицій, що полегшувало роботу ЗСУ.

«Starlink, він раніше працював краще, ніж зараз, був стабільнішим…»

Аби провести ефективну операцію, має бути якісна координація і комунікація як в середині підрозділу, так і з іншими підрозділами. Є поширена думка, що ключовий засіб для безперервного зв’язку на фронті тепер – Starlink. Чи це не перебільшена роль цієї системи? 

Зв’язок – це база. Без того, щоби упевнитися у нормальному зв’язку, група узагалі не виходить на виконання завдання. Дійсно, Starlink відіграє важливу роль на фронті, але ми намагаємося знайти для нього аналоги, і ці аналоги є. Я не можу про них говорити, але повірте, чимало з них абсолютно нові для цієї війни. Нині їх тестуємо, і мова не тільки про супутникові засоби, а й про портативні радіостанції. А щодо Starlink, він раніше працював краще, ніж зараз, був стабільнішим. Останнім часом забагато перебоїв, що дуже впливає на якість виконання завдань. 

Голосовий контакт дуже важливий і для того, щоби не було friendly fire («дружнього вогню»), наприклад. А перерваний зв’язок якраз може до цього призвести. А оскільки ми виконуємо завдання на величезній ділянці, співпрацюючи з різними бригадами, зв’язок для нас – ключовий фундамент для успішного виконання завдань. Без зв’язківців і їхньої роботи не чекай успіхів на передовій. Ретранслятори розташовуються досить близько до лінії фронту, ворог про них знає, намагається знищити, пошкодити. Відповідно, зв’язківці мають забезпечувати невідкладний ремонт, або заміну устаткування. І все це в польових умовах за будь-якої погоди 24/7. А працювати зв’язківцям дедалі складніше, бо небезпечна зона збільшується, бо ворожі fpv-дрони набагато далі долітають, ніж на початку повномасштабної війни. 

Назвіть найбільш позитивні зміни в армії за час повномасштабної війни і найбільші проблеми, які не вирішуються роками? 

Якщо вести лік з 2022 року, то ключова зміна – розвиток, впровадження технологій. З негативного – «совок», який ще не вивітрився. Він мене дратував, коли я був солдатом, дратує і нині. Я маю на увазі, що деякі високопосадовці в армії досі працюють по книжках 60-70-х років минулого століття. Вони не бачать чи не хочуть бачити, як змінюється армія, не хочуть приймати, що війна геть не така, як описували колись у книжках. Ми зараз говоримо про те, що війна сильно змінилася навіть у порівнянні з її початком – що вже казати про написане в книжках пів століття тому.

Зараз абсолютно немає або зведене до мінімуму використання важкої броньованої техніки. Немає наступів одночасно тисяч чи десятків тисяч людей. З боку ворога відбуваються інфільтрації буквально по одній людині. Здавалося б, дрібниця, але якщо ворогу вдається заходити і накопичуватися, для нас це проблема. Навіть якщо вони як воїни не дуже підготовлені, все одно це ворожі вуха і очі. Так, інфільтрації їм подекуди вдаються, хоч і страшенно великою ціною. Успіхи противника пов’язані насамперед з браком у нас піхоти, яка би щільніше закривала фронт.

Наше завдання як спецрозвідки якраз і полягає в тому, щоби виявляти і знищувати інфільтрованих в глиб нашої території окупантів. Ми їх шукаємо, вираховуємо маршрути, якими вони заходять, виставляємо по цих маршрутах засідки. Тобто на конкретних ділянках унеможливлюємо подальше проникнення. 

Наскільки вдається зупиняти інфільтрації, адже ворог не шкодує людей, все одно просувається і не відмовляється від цієї тактики?

Вдається! Діємо хитрістю. Виманюємо противника, знищуємо, або беремо в полон. А в них у телефонах є плани переміщень, карти маршрутів. Таким чином змушуємо їх змінювати плани.

На початку повномасштабної війни полонені росіяни розповідали, що вони не знали, що їдуть на війну, відверто вмикали дурня. Пояснення нинішніх полонених якось відрізняються від того, що було чотири роки тому?

Не дуже все змінилося, методична майже та сама. Нині полонені окупанти розповідають легенди про те, що пішли вбивати, бо їх змусили, інакше в тюрму сядуть за крадіжки якісь, тому і підписують контракти. Тобто переважна більшість нинішніх полонених – контрактники, причому абсолютно різного віку. Є полонені і 18-річний, і 21-річний. Вочевидь, вони обирають війну замість тюрми. 

Пригадую, 30 червня в якомусь році повномасштабної війни ми знищили окупанта. А в його документах стоїть дата підписання контракту – 19 червня Тобто з моменту початку служби до загибелі він прожив 11 днів. Цей термін з усім, і з підготовкою, якимсь тренуванням, і добиранням до позицій, що часто десятки кілометрів пішки. Ось така ціна їхніх життів. Полонені, яких ми допитуємо, кажуть про великий страх. Вони більше бояться повернутися назад, ніж загинути від нашого вогню, чи потрапити до нас в полон. Вони не можуть розвернутися на півдорозі, бо за ними летить їхній же дрон. А вони пробираються по своїх трупах, лякаються тій картині, яка перед очима відкривається, але розвернутися не можуть, бо якщо підуть назад, їхній дрон їх уб’є. А в полон бояться потрапляти, бо їм розповідають, що ми їх будемо різати, катувати. 

Чи якісніше нині підготовлений ворог? Раніше був «Вагнер», там справді було багато професіоналів-найманців, фінансували їх краще за інших. Зараз є подібні, російські підрозділи, з якими стикалися?

З вагнерівцями я стикався, бо брав участь в обороні Бахмута. Щоби про них не казали, вони були якісно підготовлені. Так, були серед них і зеки, яких кидали першими як гарматне м’ясо. Але за ними йшли професійно підготовлені штурмовики. І працювали вони досить таки добре. Зараз вже нічого подібного в росіян немає. Зрідка трапляються нам гарно підготовлені бійці, раніше було більше професіоналів у ворожій піхоті. Але навіть не дуже навчені – це для нас проблема, бо це ж очі і вуха ворога, які спостерігають і наводять на нас ворожу артилерію, наприклад, чи fpv-дрони. 

Ви уже тривалий час у війську. Якщо на початку служби для себе не бачили військової кар’єри, зараз ситуація змінилася? 

Чесно кажучи, у вільний час про це багато міркую. Ніколи не планував і не думав, що в мене буде військова кар'єра. Коли я ще був солдатом, у мене був командир – капітан Іван Ходарченко (позивний «Душман»), який був для мене прикладом. На жаль, він загинув, потрапив у ворожу засідку. Він мені завжди казав, щоби я йшов вчитися на офіцера. Побачив у мені таланти – що я можу це, хоч тоді я не хотів рости по військовій лінії. Але з часом змінив думку і погодився з командиром. Я завжди стараюся відповідально ставитися до роботи, за яку беруся. Був командиром групи, потім став заступником командира роти, потім ротним. Я багато займаюся також самонавчанням, дістаю літературу з розвідки, читаю. Бо щоби бути розвідником, потрібно постійно розвиватися, тим паче зараз, в час стрімкого технологічного розвитку, за яким потрібно встигати.  

Чи ближчим я став до думки, щоби по завершенні війни будувати військову кар’єру? Хочеться думати, що ні, але чим довше я тут, на війні, тим складніше мені буде повернутися назад до цивільного життя. Знання, володіння іноземними мовами, які для мене були основною роботою, без практики погіршуються. А потреби регулярно застосовувати знання мов немає. Щоби повернути той рівень володіння мовами, який я мав, також потрібен час. 

«Розвідка – це величезне і ментальне, і фізичне навантаження, обирати цей шлях потрібно свідомо»

Які поради можете дати молодим людям, які розмірковують про приєднання до війська і обирають фах? Якими якостями насамперед має володіти професійний розвідник? 

Перш за все, має бути бажання розвиватися. Лінивим тут нема чого робити. Важливо бути надійним побратимом чи посестрою. В розвідувальній групі кожен і кожна має свою визначену роль і важливо бути впевненим, що тебе не залишать на самоті в разі складної ситуації, тебе витягнуть, прикриють. Важливо розвивати у собі здатність аналізувати інформацію, зберігати холодну голову у стресових ситуаціях, тримати себе в руках. Самоконтроль – надзвичайно важливий навик. Бо, коли починається паніка, страх, перестаєш думати. З цього моменту потрібно працювати інстинктами, які також потрібно розвивати. Розвідка – це величезне і ментальне, і фізичне навантаження, обирати цей шлях потрібно свідомо. Бо робота розвідника виснажлива. Звичайно, бувають думки про те, що все це вже дістало. Але потім перемикаєшся і говориш собі, що іншого шляху як знищення ворогів немає. Є міф – якщо потрапив в розвідку, то це вірна смерть. Це не так. Важливо розуміти свої уміння і навички, у нас чимало вакансій, і якщо не хочеш бути на «нулі», «двіжувати», можеш приносити користь і на посадах, не пов’язаних зі штурмами, наприклад.

Що для вас буде перемогою у цій війні?

Можна було б сказати, що завершення війни було б перемогою. Але я б це як перемогу не сприйняв. Це складне питання. Дуже багатьох людей, з ким я починав воювати, уже немає серед нас. Ми платимо надзвичайно велику ціну в цій війні. Хотілося б відвоювання втрачених наших територій. Але я реаліст, не вірю у те, що в осяжному майбутньому ми повернемо усе до кордонів 1991 року. Але якомога більше територій повернути хотілося би. Перемога буде, якщо буде завершення війни на прийнятних для нас умовах, щоби окупант не зміг почати проти нас нову війну.

Михайло Глуховський, «Главком»