Сербія - не російська губернія, і Лавров не має права визначати її майбутнє

3 вересня у Владивостоці, на Східному економічному форумі, Сергій Лавров заявив, що «деякі країни, наші сербські друзі, наші вірменські колеги, за інерцією продовжують говорити, що хочуть вступити до Європейського Союзу», і додав, що переконаний: це «бажання дуже скоро мине». У цій фразі немає ані дружби, ані поваги до Сербії. У ній проявляється старий кремлівський рефлекс — розглядати держави, які Москва вважає близькими до себе, як простір, де вона має особливе право тлумачити їхні інтереси, оцінювати серйозність їхніх рішень і оголошувати, коли вони від них відмовляться. Лавров коментував не окреме рішення сербського уряду, а звів увесь стратегічний курс Сербії до тимчасової слабкості. Таке ставлення заслуговує на відповідь без дипломатичних прикрас. Сергій Лавров не має жодного права визначати, чого Сербія повинна хотіти, як довго їй дозволено цього хотіти і яке її місце. Такого права не має і Владімір Путін, як не має його й держава, яка продемонструвала власне розуміння суверенітету танками на території іншої міжнародно визнаної країни.

Сербія — не російська губернія, не політична здобич Москви і не територія, щодо якої Кремль має будь-яке історичне, моральне чи політичне право. Ніхто в Москві не отримував мандата вважати Сербію частиною власної сфери впливу, розглядати її зовнішньополітичний вибір як тимчасову помилку або визначати межі дозволеної їй самостійності. Сербія не зобов’язана Росії своїм майбутнім, своєю політикою, своїми союзами чи правом самостійно вирішувати, до чого вона належить. Будь-яка спроба Кремля поводитися із Сербією як із країною, незалежність якої закінчується там, де починаються російські інтереси, — це не дружба, а імперська зухвалість.

Якщо Сербія хоче вести переговори про членство в Європейському Союзі — це рішення Сербії. Якщо одного дня вона захоче відмовитися від цього курсу, це також має бути рішення Сербії. Російський міністр не може заздалегідь заявляти, що прагнення суверенної держави незабаром «мине», наче Сербія переживає тимчасову фазу, від якої Москва її вилікує. Це не мова рівноправних відносин, а політичної опіки, на яку Сербія нікому не надавала повноважень.

Ще гірше, що таку опіку намагається встановити сучасна Росія — держава-агресор, яка напала на Україну, окупувала частину її території та намагалася силою змінити міжнародно визнані кордони. Російські збройні сили та російська влада вчинили в Україні воєнні злочини. Незалежна міжнародна комісія ООН задокументувала умисні вбивства, напади на цивільне населення, незаконні затримання, катування, зґвалтування, а також незаконне переміщення та депортацію дітей. ООН також задокументувала систематичні та широко поширені катування українських військовополонених і цивільних затриманих, які перебувають під російським контролем, а також страти полонених українських військовослужбовців. Упродовж 2026 року російські атаки продовжували завдавати ударів по українських містах та енергетичній інфраструктурі, а у липні кількість загиблих цивільних осіб досягла найвищого місячного показника з травня 2022 року. Це не другорядний контекст заяви Лаврова щодо Сербії, а політика держави, яку він представляє і агресію якої роками захищає перед світом.

Україна вже пройшла через те, що Лавров тепер намагається зробити із Сербією словами. Москва роками стверджувала, що краще за самих українців знає, де місце України, до яких союзів їй дозволено наближатися і наскільки реальною може бути її незалежність, якщо напрямок її розвитку не відповідає російським інтересам. Коли політичний тиск не забезпечив покори, Кремль перейшов до сили. Російська армія вторглася в Україну, окупувала території, руйнувала міста та намагалася шляхом анексії перетворити воєнну здобич на російську землю. На окупованих територіях російська влада нав’язувала російське громадянство, російські закони та російську систему освіти, тоді як люди, яких вважали нелояльними, зазнавали тиску, затримань, катувань, депортацій і примусового переміщення. Це крайня форма політики, яка починається з переконання, що сусідня або «дружня» держава не має повного права робити вибір всупереч волі Москви.

Найогидніша частина російської окупаційної політики стосується українських дітей. Російська влада переміщувала дітей із територій України, окупованих Росією, до Російської Федерації та в межах окупованих територій, у багатьох випадках відриваючи їх від родин і громад, з яких вони походять. Міжнародний кримінальний суд через воєнний злочин незаконної депортації та переміщення українських дітей видав ордери на арешт Владіміра Путіна та Марії Львової-Бєлової, російської уповноваженої з прав дитини. Путін тому є президентом держави, яка веде агресивну війну, і людиною, щодо якої існує міжнародний ордер на арешт через злочини, пов’язані з дітьми з окупованої території іншої країни. Коли після цього його міністр заявляє Сербії, що її бажання обирати власний європейський шлях незабаром мине, проблема полягає не в недоречному тоні одного дипломата, а в політичному менталітеті режиму, який намагався відібрати в України те саме право, яке сьогодні принижує у випадку Сербії.

Лавров не є другорядною фігурою цього режиму, і немає жодних підстав представляти його як професійного дипломата, який лише виконує чужу політику. Він очолює російську дипломатію з 2004 року і є одним із найтриваліших за часом перебування при владі представників путінської системи. Він був міністром, коли Росія воювала проти Грузії, анексувала Крим, руйнувала український суверенітет на Донбасі, а у 2022 році розпочала вторгнення на всю територію України. Його робота протягом цих років полягала в тому, щоб адаптувати до політичної та дипломатичної мови те, що російська армія робила на полі бою, представляти агресію як оборону, окупацію — як історичне виправлення, а право інших народів на власний вибір — як загрозу безпеці Росії. Лавров чудово знає, що означають Статут ООН, міжнародно визнані кордони та заборона агресії. Саме тому його відповідальність не є меншою. Він говорить не через незнання, а вже багато років свідомо представляє та захищає політику, яка принесла Європі війну, окупацію та воєнні злочини.

Європейський парламент ще у 2022 році назвав Росію державою — спонсором тероризму та державою, що використовує засоби тероризму, посилаючись на навмисні напади та злочини проти українського цивільного населення, знищення цивільної інфраструктури та інші тяжкі порушення міжнародного та гуманітарного права, які становлять воєнні злочини. Називати сучасну Росію державою-ізгоєм — це не спроба посилити риторику, а опис влади, яка знехтувала основними правилами міжнародного порядку, захисту якого водночас вимагає для себе. Кремль вимагає недоторканності російських кордонів, водночас змінюючи силою українські; посилається на суверенітет, коли хоче перешкодити втручанню інших у російські справи, але відкидає суверенітет сусідів, коли їхня політика перестає відповідати інтересам Москви. Цей подвійний стандарт залишив по собі загиблих цивільних, зруйновані міста та окуповану територію, тому Лавров не має абсолютно жодної моральної чи політичної легітимності визначати для будь-якої європейської держави межі її вибору.

Саме тому його слова «наші сербські друзі» звучать водночас абсурдно й цинічно — так само, як виглядає сучасна Росія. Сербія є бажаним другом для Кремля доти, доки відмовляється від санкцій проти Росії, залишає простір для російського політичного впливу і доки її членство в Європейському Союзі видається достатньо далеким, щоб Москва могла розглядати його як незавершену та недосяжну справу. Коли Сербія підтверджує, що членство в ЄС є її стратегічною метою, або підтримує територіальну цілісність України, її рішення в Москві пояснюють тиском Заходу, нерозумінням власних інтересів або, як зараз, «інерцією», яка швидко мине. Це не має нічого спільного з рівноправною дружбою, а радше свідчить про очікування політичної слухняності.

Сербія є кандидатом на вступ до Європейського Союзу з 2012 року та веде переговори про вступ із 2014 року. Цей процес триває надто довго і обтяжений помилками Белграда, повільними реформами та нерішучістю самого Європейського Союзу, але все це є предметом діалогу між Сербією та Європейським Союзом. Лавров у цьому діалозі не має жодних повноважень. Сербія може змінити свою політику, темпи переговорів і навіть кінцеву мету, але зробити це вона може лише за власним рішенням. Російського вето на європейське майбутнє Сербії не існує, незалежно від того, наскільки Кремль хотів би, щоб воно існувало.

Найбільшою образою у заяві Лаврова є не його зневага до Європейського Союзу, а переконання, що Сербія й досі належить до кола країн, яким Москва може пояснювати, чого вони насправді хочуть. Кремль ніколи не отримував мандата від громадян Сербії визначати стратегічний напрям розвитку країни, а російська допомога в окремих міжнародних питаннях не є договором, за яким Сербія передала частину свого суверенітету. Росія не має право встановлювального документа на сербську зовнішню політику і не має історичної ліцензії скасовувати сербські рішення, коли вони їй не подобаються. Якщо Москва розуміє дружбу як право вимагати від Сербії слухняності, то проблема полягає не у відсутності сербської дружби до Росії, а у відмові Росії сприймати Сербію як повністю самостійну державу.

Росія Путіна сьогодні не має ані політичного, ані морального авторитету читати Сербії лекції про її майбутнє. Межа, яку Кремль має прийняти, є дуже простою. Російська влада закінчується на кордонах Російської Федерації, а все, що знаходиться за ними, належить іншим державам та іншим народам, включно з правом Сербії самостійно вирішувати, чи стане вона одного дня членом Європейського Союзу. Сербія не повинна нікому доводити свою європейську орієнтацію, щоб заявити: Москва не вирішуватиме її долю. Достатньо поводитися як суверенна держава і відповісти Сергію Лаврову на його прогноз так, як того заслуговує людина, яка виступає від імені держави-ізгоя, що вже написала кров’ю України власне право визначати майбутнє інших: Не лізьте до Сербії!