Країна неможливих одночасностей. Чому Україна відтворює систему, яку ненавидить

15 серпня 2026 року я побачив фотографію, якої досі не можу забути. Рятувальник у Марганці тримає на руках обгоріле тіло тримісячного хлопчика. Вночі російські ударні дрони влучили в житлову багатоповерхівку. Почалася пожежа. Дитина загинула. Ще одинадцять людей дістали поранення, серед них двоє дітей. Це фото страшно навіть відкривати. Але, мабуть, саме тому від нього не треба відводити очей. Чотири з половиною роки великої війни. Буча. Маріуполь. Загиблі діти. Зруйновані міста. Військові, які віддають здоров’я і життя, щоб у цієї країни взагалі було завтра.

І поруч — Україна неможливих одночасностей. За результатами опитування SOCIS, проведеного 28 липня — 2 серпня 2026 року, високий рівень корупції на державному рівні очолив перелік чинників, які найбільш негативно впливають на ситуацію в країні: його назвали 49,3% респондентів. Постійні атаки російських дронів і ракет на об’єкти інфраструктури опинилися на другому місці — 44,6%. Ми обожнюємо ЗСУ — і ненавидимо ТЦК, тобто структури, які мають комплектувати ці самі ЗСУ. Нам критично бракує людей — і водночас маємо майже 290 тисяч кримінальних проваджень за СЗЧ і дезертирство, зареєстрованих від початку повномасштабного вторгнення до вересня 2025 року. Це не 290 тисяч встановлених дезертирів: провадження і люди — різні масиви. Але масштаб явища такий, що держава 2026 року запустила окремий спрощений механізм повернення із СЗЧ.

Ми хочемо, щоб корупціонерів саджали. Хтось у коментарях вимагає для них мало не розстрілів під час війни. І водночас існує попит на «вирішити питання» з військовим обліком, бронюванням, ВЛК, державною посадою, тендером, судом, довідкою. Ми вимагаємо однакових правил — і шукаємо виняток, щойно правило приходить особисто до нас.

Одна людина. Один день

Уявімо цілком пристойну українську людину. Вночі вона разом із дітьми сидить у коридорі чи спускається в укриття, поки над містом летять російські ракети й «шахеди». Вона ненавидить Росію, донатить ЗСУ і щиро хоче перемоги України.

Удень ця сама людина знаходить знайомого, який допоможе «вирішити питання» з ТЦК, бронюванням, ВЛК або іншим персональним винятком із загального правила. А ввечері відкриває Facebook чи YouTube і дивиться чергову серію нашого нескінченного політичного серіалу: кому оголосили підозру, де знайшли мішки грошей, що там Міндіч, Єрмак або черговий топпосадовець. І щиро обурюється: як можна красти під час війни?

Ба більше, це може бути журналіст, громадський діяч, науковець, інтелектуал — людина, яка ввечері професійно розслідує корупцію нагорі, а вдень користується своїм маленьким неформальним винятком унизу. Вона не обов’язково лицемірить. Можливо, вона справді не бачить суперечності. Єрмак або Міндіч для неї — корупція. Власне «порішати» — складні життєві обставини.

І все це не три різні українці. Це може бути одна людина протягом однієї доби. Як усе це поєднується в одній голові?

«Амбівалентність» — занадто невинне слово

На початку року психологиня Світлана Чуніхіна у статті для ZN.UA «Між бути і здаватися: суперечлива свідомість українців у час катастрофи» показала один із механізмів цієї суперечності. 58,5% опитаних погоджувалися, що тих, хто уникає мобілізації, можна зрозуміти, бо ніхто не хоче помирати. Водночас 39% підтримали судження, що чоловікам соромно ховатися від мобілізації. І між цими відповідями був позитивний зв’язок: протилежні настанови можуть жити в одній людині.

Слово для цього давно існує — амбівалентність. Світлана Чуніхіна не вигадує його, її заслуга в іншому: вона показує, як така суперечлива свідомість працює в українському суспільстві під час катастрофи. Але тут мені хочеться зробити наступний крок. Бо «амбівалентність» звучить майже нейтрально — як цікавий спосіб психіки пережити когнітивний дисонанс. У країні, що воює, наслідки цієї амбівалентності зовсім не нейтральні.

Вони матеріалізуються. У людях, яких немає в підрозділах. У СЗЧ. У куплених винятках. У вкрадених бюджетах. У знищеній довірі. У дедалі більшому примусі, яким держава намагається компенсувати дедалі меншу готовність співпрацювати. У слабшій здатності країни воювати з противником, який має значно більший людський і матеріальний ресурс.

Тому я називаю цей стан токсичною амбівалентністю: людина живе в несумісних моральних позиціях, не бачить їх одночасно і щоразу переходить у ту, яка в конкретний момент обслуговує її приватний інтерес.

«А ми купуємо чи продаємо?»

Є старий анекдот. Людину питають: «Скільки буде два плюс два?». Вона уточнює: «А ми купуємо чи продаємо?». Смішно саме тому, що відповідь залежить не від істини, а від вигоди.

Спробуймо намалювати цей спосіб мислення як одну горизонтальну вісь — X. На одному її кінці X+: що я можу отримати, зберегти, привласнити? На іншому X−: чого я можу уникнути, не віддати, відштовхнути від себе? Це не психологічна теорія, а моя авторська модель — максимально спрощена карта механізму.

Чужий хабар — злочин. Мій — «довелося домовитися». Чужий кум — кумівство. Мій — перевірена людина. Інший має виконувати обов’язок. У мене — особливі обставини. X+ і X− здаються протилежностями, але обертаються навколо одного центру: мене.

Попандопуло з «Весілля в Малинівці», роздаючи чуже майно, раз по раз перевіряв: «Я себе не обділив?». У цій комічній фразі — майже досконала формула тунелю X. Не «що правильно для цілого?», а «чи не залишився я в мінусі?».

Ракова клітина

У масштабі суспільства така логіка нагадує ракову клітину. Вона не прилетіла з Марса — це частина власного організму. Вона живиться його кров’ю, користується його ресурсами, але перестає співвідносити власне відтворення з життям цілого. Її логіка проста: максимум ресурсу — мені.

Саме тому воїн і ракова клітина для мене — два протилежні способи відношення частини до цілого. Воїн здатен сказати: якщо буде потрібно, я віддам здоров’я, час, комфорт, а іноді й життя, щоб жило ціле. Егоїстична клітина діє навпаки: нехай ціле платить, щоб зберегти мене.

Між цими полюсами сьогодні живе українське суспільство. Один громадянин віддає державі роки життя. Інший купує в неї персональний виняток. Один чиновник краде мільйони. Інший бере тисячі за «вирішення питання». Громадянин платить. І кожен може щиро бажати Україні перемоги.

Організм героїчно воює. Але організм хворий.

«Моя прєлєсть»

Мабуть, найточніший образ цієї хвороби дав не підручник психології, а Толкін. Україна пройшла через Бучу, Маріуполь, зруйновані міста, загиблих дітей, сотні тисяч людських трагедій. Ми ніби Фродо, який після страшного шляху нарешті дістався Ородруїну. Ми знаємо, що Перстень нас убиває. Ми ненавидимо його. Вимагаємо його знищити.

А потім Перстень опиняється в моїй руці — і раптом: «Моя прєлєсть». Корупція в Україні парадоксальним чином може бути одночасно дияволом, якого всі проклинають, і маленьким богом, якому поклоняються, коли він виконує особисте бажання.

Вийти з тунелю

Проблему, створену коливанням між X+ і X−, неможливо розв’язати вибором «правильного X». «Корупція — зло» — ще не вихід. «Посадимо всіх корупціонерів» — теж. «Обираймо чесного президента» — теж. Це можуть бути правильні вимоги, але сама свідомість здатна залишатися в тому самому тунелі: сьогодні я ненавиджу чужий виняток, завтра користуюся своїм.

Потрібна друга координата — умовна вісь Y. Я називаю її рефлексивною суб’єктністю: здатністю побачити одночасно не тільки зовнішній світ, а й власні суперечливі мотиви. Не «я не боюся», а «я бачу свій страх». Не «мені нічого не потрібно», а «я бачу свою вигоду». Не «вони корупціонери», а «я бачу той самий принцип винятку і в них, і в собі».

Це схоже на повернення чутливості онімілій кінцівці. До цього вона ніби жила окремим життям. Тепер я знову її відчуваю — і можу нею керувати. Усвідомлена амбівалентність уже починає переставати бути амбівалентністю: суперечливі частини потрапляють у спільне поле свідомості, Тінь стає видимою, людина повертає собі цілісність.

Цікаво, що дуже давня мова йоги описувала структурно схожу проблему через пару rāga і dveṣa. У «Йога-сутрах» Патанджалі 2.7–2.8 це потяг до приємного і відштовхування неприємного. Для нашої моделі паралель майже буквальна: X+ тягнеться до бажаного, X− відштовхує небажане. Свобода починається не тоді, коли людина перестає хотіти чи боятися, а коли бажання і страх перестають непомітно керувати нею.

Агент Сміт живе не тільки на Банковій

Тепер збільшимо масштаб. У «Матриці» агент Сміт міг з’явитися через будь-яку людину, підключену до системи. Для мене це точна метафора: агент Сміт — не окрема категорія поганих людей. Це режим поведінки, який може активуватися в будь-кому, коли приватний інтерес збігається з потребою системи захистити виняток, бо «сон розуму породжує чудовиськ».

Ми вже бачили, як така система захищає себе. Дослідження ZMINA звело в один масив 29 випадків тиску на антикорупційних діячів у 2025–2026 роках: кримінальні провадження, обшуки, тиск на близьких та інші повторювані практики. У серпні НАБУ повідомило, що в межах операції «Форрест Гамп» розслідує схему, за якою, за версією слідства, 150 млн грн легалізували для внесення застави за ексміністра енергетики Германа Галущенка. Остаточні висновки тут, звісно, робитиме суд.

А внизу тієї самої піраміди ДБР у липні повідомило про схему, де за 2,5 тис. дол. військовозобов’язаним допомагали прибрати статус порушника з «Оберегу», пройти процедури без ризику мобілізації й отримати час для бронювання. Є чиновник. Є посередник. Але є і клієнт, який купує персональний вихід із загального правила.

Якщо зараз читач уже перебирає знайомих, які чудово підходять під цей опис, варто зупинитися. Я пишу не тільки «про них». Я пишу про найнеприємніше — чесно подивитися в дзеркало. Бо Y починається саме там, де ми перестаємо бачити Тінь виключно в іншому.

«Я себе не обділив» у масштабі держави

Те, що відбувається всередині однієї людини, повторюється на рівні суспільства. Мільйони маленьких «я себе не обділив» створюють культуру приватного винятку. Культура створює правила соціального відбору. А нагорі той самий принцип отримує доступ до бюджетів, кадрових призначень, силових структур і державних підприємств.

Корумпована влада — це «я себе не обділив», помножене на державний ресурс. Це не означає, що громадянин, який дав хабар за довідку, юридично чи морально дорівнює посадовцю, який краде мільйони. Що більша влада, то більша відповідальність. Але алгоритм може бути тим самим: загальне правило правильне, доки воно не стає на шляху моєї вигоди.

Звідси й політичний кругообіг. Стара влада стає X−: корупціонери, брехуни, негідники. З’являється новий рятівник — X+: він прийде і всіх посадить. Через кілька років колишній X+ перетворюється на новий X−, а суспільство шукає наступного рятівника. Ми міняємо людей, не помічаючи механізму, який знову їх виробляє.

Суспільство приватних винятків породжує владу винятків системних.

А що далі?

Нещодавно я дивився розмову чотирьох розумних українських журналістів про нинішню кризу влади. Вони добре бачили діагноз: монополізація, корупція, лояльність замість професійності, слабкість інституцій, необхідність диверсифікувати владу. І розмова знову й знову впиралася в найважче питання: а що далі після правильно поставленого діагнозу?

Я пропоную не «теорію всього», а модель, яку варто випробувати на міцність. Антикорупційні органи, незалежні суди, журналістські розслідування, прозорі процедури та невідворотність покарання — необхідні інституційні інструменти. Так само потрібна ретельно виписана, суспільно обговорена й ухвалена державна антикорупційна стратегія. Вони дають змогу виявляти корупцію, карати за неї та обмежувати можливості системи пожирати суспільний ресурс. Але жодна державна стратегія не спрацює, якщо суспільство сприйматиме боротьбу з корупцією як роботу, яку хтось має виконати замість нього. Проблема починається тоді, коли державну стратегію відокремлюють від особистої поведінки: від інституцій вимагають однакових правил, залишаючи за собою право на виняток. Можна блискуче викривати одного агента Сміта за іншим — і роками не ставити запитання, чому Матриця продовжує їх виробляти.

Стратегічне питання лежить на іншій осі. Для чого взагалі існують НАБУ, суд, держава, армія, журналістика? Не заради самих себе і навіть не заради абстрактної «боротьби з корупцією». Вони підпорядковані вищому благу — життю, свободі, справедливості й здатності суспільства зберігати себе як ціле. І саме тут починається Y — здатність людини співвідносити власний страх, бажання і вигоду з благом цілого. Інституція може змусити мене не брати чужого через страх покарання. Суб’єктність дозволяє мені зрозуміти, чому я не повинен його брати навіть тоді, коли ніхто не бачить.

Особлива відповідальність тут лежить на інтелектуальній пасіонарній меншості — журналістах, науковцях, військових, підприємцях, митцях, людях, здатних піднятися над нескінченним коливанням X+ і X− та побачити систему як ціле. Не тому, що вони «кращі за народ». А тому, що здатність бачити причинні зв’язки створює відповідальність за те, щоб їх пояснювати, шукати стратегічне бачення і формувати мову, якою суспільство зможе осмислити саме себе. Якщо ми вже бачимо не лише черговий симптом, а механізм хвороби, недостатньо все життя блискуче описувати нові тіла.

Наступний президент не прилетить із Марса

Україні потрібні розслідування. Потрібні НАБУ і САП. Потрібні суди, конкуренція, зміна людей і посадки тих, чию вину доведе суд. Можна змінити Кабмін, керівника офісу президента, президента. І все це в певний момент може бути необхідним.

Проте наступний президент не прилетить із Марса. Наступні міністри, генерали, прокурори, судді й депутати знову вийдуть із цього самого суспільства.

Тому головне питання української демократії сьогодні — не тільки «кого треба прибрати?» і навіть не «кого ми оберемо наступного разу?». Питання значно неприємніше.

Яке суспільство народить наступну українську владу?