Держава вирішила знищити Національний університет культури? Схоже, план виконується…

Можливо, ми просто неправильно зрозуміли завдання.
Можливо, завдання держави сьогодні — не зберегти Національний університет культури. А знищити його.
Тоді все, що відбувається останні місяці, раптом набуває логіки.

І якщо таке завдання справді існує, треба визнати: виконується воно досить успішно.
Почалося все не раптово.

Михайло Поплавський не зник одного ранку з кабінету ректора і не залишив Міністерству записку: «Вибачте, я пішов».
Закінчувався його контракт. Про те, коли він закінчиться, було відомо заздалегідь.
Не за день. Не за тиждень.

Держава знала, що в одному з її національних університетів завершується ціла управлінська епоха і потрібно забезпечити нормальний перехід до нового керівництва. Тобто це була не аварія. Це була планова ситуація.

І саме тому те, що відбулося далі, особливо цікаве.
Можна було завчасно підготувати процедуру.
Можна було забезпечити прозорий перехід.
Можна було створити умови, за яких університетська спільнота отримала б можливість обрати нового керівника і нарешті відповісти на головне питання: яким має бути Національний університет культури після Поплавського?
Для цього був час.
Замість цього університет отримав виконувача обов'язків — Ігоря Комарніцького.
Тимчасово.
Принаймні так це називалося.
Далі починається дивна математика української держави.
Термін тимчасового керівництва минає.
Виборів немає.
Конкурсу, який мав би привести університет до повноцінного керівника, університетська спільнота не бачить.
Натомість тимчасове керівництво продовжується.
За інформацією представників університетської спільноти, попередній строк повноважень Ігоря Комарніцького завершувався 5 серпня 2026 року. Після цього його перебування на посаді було продовжене.
І ось тут виникає перше питання, на яке Міністерству освіти і науки варто було б відповісти.
Як держава, яка заздалегідь знала дату завершення контракту попереднього керівника, примудрилася опинитися в ситуації, коли через багато місяців університет усе ще живе з приставкою «в.о.»?
Це управлінська неспроможність?
Недбалість?
Чиясь дуже зручна тимчасовість?
Чи існує інша логіка, про яку університетській спільноті просто забули розповісти?
Ми не знаємо.
Але результат бачимо.
Університет не отримав обраного керівника.
Зате отримав обшуки.
Правоохоронці проводили масштабні слідчі дії у Національному університеті культури в межах розслідування можливих зловживань із бюджетним фінансуванням.
У публічному просторі в контексті цього розслідування фігурує близько 760 млн грн бюджетного фінансування.
І тут одразу треба зробити важливе уточнення.
Ми не стверджуємо, що хтось «украв 760 мільйонів».
Це різні речі.
Розмір можливих збитків має встановити слідство. Винуватість конкретної людини може встановити лише суд.
Але сам факт того, що правоохоронні органи вважають ситуацію достатньо серйозною для кримінального розслідування та обшуків у державному університеті, вже не можна списати на внутрішні університетські інтриги.
І тут українська реальність, як завжди, вирішила, що одного поверху абсурду замало.
За повідомленнями медіа, останні слідчі дії щодо Ігоря Комарніцького пов'язували вже з іншим кримінальним провадженням — із кваліфікацією за статтею 149 Кримінального кодексу України.
Торгівля людьми.
Ні, це не друкарська помилка.
Не порушення трудового законодавства.
Не перевищення повноважень.
Не господарська суперечка навколо державних грошей.
Торгівля людьми.
Ще раз: ми не називаємо Ігоря Комарніцького винним.
Ми не знаємо, чим завершиться це розслідування. І не збираємося виконувати роботу слідчого, прокурора чи судді.
Але є речі, для розуміння яких не потрібен диплом юриста.
Ребята, ви там взагалі що робите?!
Є національний університет.
Є тисячі студентів.
Є виконувач обов'язків, якого університетська спільнота не обирала.
Виборів повноцінного керівника немає.
Навколо університету триває кримінальне розслідування можливих зловживань із бюджетними коштами.
Проводяться обшуки.
Медіа повідомляють про слідчі дії в межах ще одного кримінального провадження з настільки екзотичною для академічного середовища кваліфікацією, що її навіть дивно писати поруч зі словами «національний університет».
І саме в цей момент тимчасове керівництво починає вирішувати довгострокове майбутнє інших людей.
Професорів.
Завідувачів кафедр.
Заслужених діячів мистецтв.
Заслужених артистів.
Викладачів.
Тобто якщо метою було створити в Національному університеті культури атмосферу, в якій ніхто не розуміє, хто керує, скільки керуватиме, коли будуть вибори, кого завтра звільнять і коли знову прийдуть правоохоронці, — вітаємо.
Мета майже досягнута.
Залишилося вимкнути світло.
Хоча з цим Росія періодично допомагає.
І ось тут абсурд перестає бути смішним.
Тому що в Україні війна.
Київ атакують ракетами і дронами.
Студенти прокидаються від вибухів, спускаються в укриття, а вранці їдуть на заняття.
Викладачі після безсонних ночей приходять читати лекції.
Держава каже цим людям:
залишайтеся в Україні.
Вчіться.
Працюйте.
Викладайте.
Будуйте країну.
Тримайте країну.
Правильно каже.
А що в цей час сама держава робить з університетом, у якому вони мають усе це робити?
Одна її інституція проводить слідчі дії.
Інша зберігає тимчасову систему управління.
Третя має забезпечувати законність розслідування.
А тимчасове керівництво в цей час ухвалює кадрові рішення щодо людей, на яких тримається сам університет.
План точно полягає в тому, щоб університет вижив?
Бо збоку це виглядає рівно навпаки.
У розпорядженні редакції є підписане 1 вересня звернення трьох завідувачів кафедр Національного університету культури до Центрального комітету Профспілки працівників освіти і науки України.
Надія Брояко.
Микола Крипчук.
Ірина Іващенко.
Професори. Кандидати мистецтвознавства. Заслужені діячі мистецтв України. Відмінники освіти. Люди, які багато років очолювали кафедри і працювали зі студентами.
Вони заявляють про дії щодо дострокового припинення їхніх повноважень і трудових відносин та стверджують, що укладені з ними п'ятирічні контракти ще не завершилися.
У зверненні вони просять перевірити накази, контракти, рішення Вченої ради та встановити конкретні правові підстави кадрових рішень.
Тобто конструкція виходить майже ідеальна:
Керівник — тимчасовий.
Слідство — триває.
Виборів — немає.
Контракти професорів, за їхніми словами, — чинні.
А звільнення — справжні.
У цьому є якась особлива адміністративна поезія.
Причому трьома завідувачами кафедр історія не обмежується.
За інформацією представників університетської спільноти, кадрові рішення зачіпають й інших викладачів — професорів, заслужених артистів, заслужених діячів мистецтв, людей, які багато років працювали зі студентами.
І тут є дуже простий спосіб припинити всі розмови про «репресії», «зачистку» і боротьбу з нелояльними.
Покажіть документи.
Якщо це реорганізація — покажіть критерії.
Якщо це оптимізація — покажіть розрахунки.
Якщо викладач не відповідає посаді — покажіть підстави.
Якщо порушено контракт — покажіть порушення.
Не треба пресконференції.
Не треба красивого відео.
Не треба TikTok.
Покажіть документ.
І питання зникне.
Проблема лише в тому, що самі автори звернення до профспілки просять перевірити іншу версію.
Вони ставлять питання, чи не використовуються кадрові рішення для усунення незалежних членів колективу, людей із власною професійною позицією та потенційних альтернатив перед майбутнім обранням керівника університету.
Це версія.
Не встановлений факт.
Але перевірити її нескладно.
Опублікуйте критерії кадрових рішень.
І вона або підтвердиться, або розсиплеться.
А потім у цій історії з'являється людина, після якої сарказм хочеться відкласти.
Микола Крипчук.
Професор. Кандидат мистецтвознавства. Режисер. Завідувач кафедри. Майстер курсу.
І внутрішньо переміщена особа з Луганська.
Людина вже одного разу втратила дім через російську агресію.
Приїхала до Києва.
Продовжила працювати.
Вчила студентів.
Очолювала кафедру.
Його студенти зараз входять у випускний рік.
І напередодні нового навчального року їхній майстер опиняється в центрі кадрового конфлікту.
Росія забрала в людини дім.
Україна дала можливість почати спочатку.
А потім українська бюрократична машина трохи подумала і сказала:
«Знаєте, мабуть, вам було недостатньо пригод».
Смішно?
Вже ні.
Тому що люди — не витратний матеріал.
Особливо люди, які вже заплатили за цю війну власним домом.
І студенти теж не витратний матеріал.
Якщо майстер веде курс кілька років і цей курс виходить на диплом, то рішення щодо викладача — це вже не тільки трудове питання.
Це рішення щодо студентів.
Хто завершуватиме їхню підготовку?
Хто нестиме академічну відповідальність?
Хто пояснить їм, чому кадрова війна дорослих людей раптом стала частиною їхньої освіти?
Якщо для припинення контракту Крипчука є законні підстави — покажіть їх.
Якщо є підстави звільняти інших професорів — покажіть їх.
Це все.
Бо університет може змінюватися.
І повинен.
Можна закривати неефективні структури.
Можна об'єднувати кафедри.
Можна змінювати управлінську модель.
Можна вимагати результату.
Можна звільняти людей, якщо для цього є законні підстави.
Але є межа між реформою і зачисткою.
Ця межа називається процедурою.
І тепер повернімося до держави.
Є Міністерство освіти і науки.
Є органи досудового розслідування.
Є прокуратура, яка здійснює процесуальне керівництво у відповідних кримінальних провадженнях.
Є Національний університет культури.
І складається враження, що всі вони живуть у різних державах.
Правоохоронці щось розслідують.
Міністерство продовжує тимчасове управління.
Адміністрація проводить кадрові рішення.
Професори пишуть у профспілку.
Студенти читають новини.
Усі зайняті.
Ніхто не відповідає на головне питання.
Якщо розслідуються можливі зловживання в державному університеті, чи встановлено коло осіб, діяльність яких перевіряється?
Який їхній процесуальний статус?
Чи оцінюються ризики для документів та інших можливих доказів, якщо люди, діяльність яких перевіряється слідством, продовжують мати управлінський доступ до установи?
Тому що ситуація виглядає дивно.
Одна державна інституція шукає документи.
Інша залишає управлінський доступ до них людям, діяльність яких перевіряє слідство.
Це не твердження про приховування доказів.
Це питання про ризик.
Навіщо держава власноруч його створює?
Є питання і до прокуратури.
Обшук — це не результат.
Це слідча дія.
Результат — встановлені факти, процесуальні рішення і, якщо доказів достатньо, відповідальність конкретних людей.
Університет не може місяцями існувати в режимі, коли приходять люди в бронежилетах, проводять обшуки, вилучають документи, йдуть — а тисячі людей всередині мають удавати, що це звичайний академічний вівторок.
Слідство повинно робити свою роботу.
Але держава одночасно повинна зробити все, щоб університет міг робити свою.
І тут ми повертаємося до початку.
Можливо, ми справді неправильно зрозуміли завдання.
Можливо, Національний університет культури все-таки вирішили зберегти.
Тоді дуже хотілося б побачити ознаки цього рішення.
Бо поки ми бачимо інше.
Заздалегідь відомо про завершення контракту попереднього керівника — нормального переходу немає.
Тимчасове керівництво — затягується.
Вибори — не відбуваються.
Навколо університету — кримінальні розслідування.
Університет — обшукують.
Навколо тимчасового керівника виникають нові питання.
А професорів і викладачів — прибирають.
При цьому країна воює.
Київ бомблять.
Людей закликають не їхати.
Викладачів просять працювати.
Студентів — вчитися.
Інституції — триматися.
Тому питання до Міністерства освіти і науки сьогодні вже навіть не в тому, коли будуть вибори.
Питання простіше.
Ви Національний університет культури збираєтеся рятувати чи ліквідовувати?
Якщо рятувати — час починати.
Оголосіть прозору процедуру обрання керівника.
Дайте правову оцінку продовженню тимчасового управління.
Перевірте кадрові рішення.
Захистіть студентів від наслідків адміністративної війни.
Отримайте від правоохоронних органів інформацію, яку Міністерство має право і повинно отримати.
І нарешті поясніть університетській спільноті, що відбувається з її університетом.
А якщо завдання все-таки інше — нічого не змінюйте.
Продовжуйте робити те, що робите.
У вас непогано виходить.
Ліквідатори, хрінові.