«Хлопці прийдуть – порядок наведуть». Чому переможця перших повоєнних виборів ще немає в жодному опитуванні?

Рейтинг – це ще не бюлетень. Соціологія без реєстру, вулиця замість процедури...

Щомісяця українські медіа публікують президентські рейтинги, і щомісяця соціальні мережі читають їх як турнірну таблицю. За опитуванням Socis (28 липня – 2 серпня 2026) у першому турі Зеленський отримав би 22,3%, Залужний – 21,4%, Федоров – 13,1%, Буданов – 8,3%. За липневим КМІС найвищий рівень довіри – у Залужного (66%) і Федорова (63%), далі Буданов (61%) і Зеленський (56%).

Справа не у відсотках. Справа в тому, що ці дослідження вимірюють не те, що всі думають. Питання «за кого ви проголосували б» ставлять про людей, які не оголошували про висування, не мають партії, штабу, програми, команди й жодного дня кампанії за спиною. Це не електоральний рейтинг. Це заміряна репутація. Різниця між цими двома величинами і є вся політика.

У 2018 році прізвище Зеленського фігурувало в опитуваннях як екзотична гіпотеза з однознаковим результатом. Він оголосився 31 грудня 2018-го й через чотири місяці взяв 73% у другому турі. Кампанія – це не оприлюднення рейтингу. Це процес, який рейтинг знищує і створює заново.

Другий тур міряють ще гірше. Цифру «Залужний 66,2% проти 33,8%» читають як «Залужний виграє», хоча читається вона інакше: частина суспільства втомилася від чинної влади і готова підтримати будь-яку прийнятну альтернативу. Показово, що в тому ж дослідженні Зеленський виграє у Порошенка. Це портрет не переможця, а рівня антирейтингу.

Додайте технічний бік: у Держреєстрі близько 32,66 млн виборців, ще до 4,5 млн перебувають за кордоном, 1,47 млн не мають виборчої адреси взагалі, а за дослідженням Опори майже третина українців живе не за місцем реєстрації. Плюс окуповані території й сотні тисяч людей у Силах оборони, яких телефонне опитування ловить погано. Похибка «не більше 3%» у такій конструкції є цифрою методологічного оптимізму, а не реальності.

Звідси чесне формулювання: сьогоднішні рейтинги не є фейком у сенсі підробки цифр – вони є фейком у сенсі жанру. Їх подають як прогноз результату, тоді як вони є вимірюванням суспільної втоми. Саме тому вони так хвилюють: люди читають соціологічний зріз як політичну обіцянку.

Чотири умови, без яких голосування руйнує державу

Вибори під час війни бували, і результати діаметрально різні. США провели президентські вибори 1864 року в розпал Громадянської війни й жодного разу за свою історію перегонів не переносили. Британія скасувала вибори 1940-го, але провела їх у липні 1945-го, формально ще перебуваючи у стані війни з Японією. Ізраїль двічі відкладав голосування – у 1948-му і в 1973-му, вже після завершення війни Судного дня.

А тепер Ангола, 1992-й: вибори під егідою ООН, явка понад 91%, спостерігачі визнали процес загалом вільним і чесним. Передбачений законом другий тур не провели, УНІТА відкинула результати й ремобілізувала сили. Менш ніж за місяць почалася «Третя війна»: близько 500 тис. загиблих і ще десять років боїв. Донині багато ангольців асоціюють слово «вибори» з насильством.

Різниця між цими двома групами не в наявності демократії й не в бажанні людей голосувати. Вона у чотирьох умовах: держава контролює територію, де голосує; реєстр виборців працює; сторони конфлікту не є учасниками виборів зі зброєю в руках; і той, хто програє, має куди піти, не піднімаючи зброю. США у 1864-му мали три умови з чотирьох. Ангола не мала жодної.

Де тут Україна. Стаття 19 Закону «Про правовий режим воєнного стану» прямо забороняє проведення виборів президента, Верховної Ради, місцевих рад і референдумів; статті 83 і 108 Конституції продовжують повноваження парламенту і президента. Це не політичне рішення чинної влади, це конституційний механізм. Воєнний стан продовжено вдвадцяте – до 31 жовтня 2026 року, а голова ЦВК Олег Діденко пропонує шестимісячний підготовчий період і лише потім виборчий процес: 90 днів для президентських виборів, 60 – для парламентських. Отже, навіть за найоптимістичнішого сценарію від сталого припинення вогню до дня голосування – щонайменше вісім-дев’ять місяців. Вибори «через сто днів» після підписання угоди – це не політика, а побажання, не забезпечене ані реєстром, ані безпекою, ані законом.

Липень 2026-го: репетиція…

Звільнення Михайла Федорова з Міноборони спричинило протести в Києві та обласних центрах: люди вимагали повернути Федорова, звільнити головнокомандувача Сирського, пояснити кадрові рішення й зберегти курс на реформи. Після п’яти днів протестів президент виконав одну з вимог – замінив Сирського на Драпатого.

Я свідомо не оцінюю тут, хто мав рацію по суті. Я звертаю увагу на механіку: вулиця протягом тижня змінила головнокомандувача армії, яке воює. Це прецедент величезної ваги, і саме тому він потребує холодної рефлексії, а не аплодисментів.

Перенесіть цю механіку з кадрових питань на питання глави держави, і ви отримаєте не оновлення влади, а розрив держави посеред війни. Криза легітимності під час активних бойових дій вимірюється не місяцями, а роками. Це озброєні й травмовані люди на вулицях з різними уявленнями про справедливість. Це вікно для прориву фронту в момент, коли Генштаб зайнятий Києвом, а не Донбасом. І це майже гарантована фіксація втрати окупованих територій на міжнародному рівні, бо ніхто не веде переговорів про кордони з країною, яка не має визнаного суб’єкта переговорів.

Арифметика 10 на 90…

Тепер теза, яку одразу маркую як авторську оцінку, а не соціологічну цифру: сьогоднішній розподіл рейтингів між публічними постатями війни – це боротьба приблизно за десяту частину майбутнього повоєнного поля. Решта, близько 90%, належить людині, якої в цих рейтингах ще немає.

Після закінчення війни суспільство захоче припинити на неї дивитися. Це не цинізм і не невдячність, це нормальна поведінка виснаженої нації. Кожна біографія, у якій є фронт, Міноборони, ГУР чи оборонні закупівлі, тягтиме за собою питання «а де ти був, коли…» і «а скільки коштувало те рішення». Ці питання справедливі, але вони про минуле, а виборці голосують за майбутнє: за повернення, житло, роботу, школу для дитини, компенсації. Цього порядку денного не міряє жоден нинішній рейтинг, бо його ще не існує в публічному просторі.

Найточніший історичний доказ – Британія 1945-го. Черчилль виграв найбільшу війну в історії своєї країни й мав дуже високий особистий рейтинг схвалення, а лейбористи лідирували в опитуваннях про намір голосувати ще з 1943 року. Ніхто цьому розриву не вірив. Еттлі взяв 393 мандати проти 197: Черчилль легко переобрався у власному окрузі, а його партію рознесли. Особиста довіра до воєнного лідера і готовність довірити йому мир – це дві різні величини.

Нова постать не з’явиться під час війни – вона й не може з’явитися. Людина без воєнної біографії сьогодні не має чим говорити з суспільством, яке живе фронтовими зведеннями. Її час настає тоді, коли головним питанням країни стає не «як вистояти», а «як жити далі».

Кому потрібні вибори саме зараз?

У повоєнній Україні Росія втрачає доступ до українського виборця остаточно. Людину, яка голосує за відбудову власного будинку, за компенсацію, за повернення дитини зі Львова чи Варшави, неможливо переконати, що «влада нелегітимна»: вона голосуватиме за конкретні речі, а не проти конкретних людей.

Отже, єдине вікно – зараз. Поки електорат розділений воєнною рамкою, реєстр зламаний, мільйони людей поза країною, а кожну публічну постать можна атакувати за воєнне минуле. Тому інструментом є не кандидат, а розхитування: не «хто замість», а хто просто «геть». Постійне «фронт валиться», «вас зраджують», «влада не має мандата». Замовником цієї роботи не обов’язково є Москва в кожному конкретному епізоді, але бенефіціаром вона є завжди.

Парадокс, який варто засвоїти всім: Росія б’ється за воєнні вибори саме тому, що боїться повоєнних.

Замість висновку

Розділити три різні розмови – про майбутні вибори, про кадрову політику в Силах оборони і про рейтинги. Сьогодні їх злили в одну, і тому будь-яка соціологія читається як агітація, а будь-яке звільнення генерала – як політичний хід.

Змінити спосіб подачі соціології. Коректний заголовок – не «хто переможе», а «рівень довіри до публічних постатей», і кожен реліз має супроводжуватися розділом про обмеження вибірки: скільки виборців за кордоном, скільки без виборчої адреси, як враховано військових. Це не цензура, це професійна гігієна під час війни.

Тримати легалізм як єдину рамку. Президент може змінитися лише через законні вибори після скасування воєнного стану, з відновленим реєстром і забезпеченим голосуванням для військових, ВПО і людей за кордоном. Ціна будь-якої іншої розмови вимірюється кілометрами фронту.

Найбільший ризик наступних дванадцяти місяців – не вибори: юридично й технічно вони неможливі щонайменше до другої половини 2027-го. Найбільший ризик – спроба замінити їх вулицею. Липень показав, що така механіка в Україні працює швидко. Саме тому про неї треба говорити зараз – поки вона стосується міністрів, а не глави держави.

Рейтинг – це фотографія хмари. Бюлетень – це підпис під майбутнім. Між ними лежить кампанія, якої ще не було, реєстр, якого ще немає, і мир, якого ще треба досягти. Саме в такому порядку.

Продовження теми слідує…