Фільм «Дисидент»: незвична, але надто нерівна спроба розповісти про український Опір кінця 1960-х

Діється у серпні 1968-го: хрущовську «відлигу» остаточно згорнуто, радянські танки вдерлися до Чехословаччини.

Головний герой — колишній боєць Української повстанської армії на імʼя Олег (Олександр Прищепа), який після багаторічної відсидки в таборах повернувся до України. З такою біографією ані йому, ані його дружині Вілені (Вікторія Ромашко) не знайти гідну роботу. А втім, своїх принципів герой Прищепи не зраджує, що значно ускладнює життя і йому, і Вілені. Стаючи все радикальнішим, Олег зважується на відчайдушний акт протесту.

Фільм ділиться на чотири частини, подібно до роману чи повісті: «Дружина», «Друг», «Віра», «Вогонь». Способи взаємодії з режимом або його несприйняття в кожного свої. Вілена просто намагається вижити і бути при цьому бодай трохи щасливою. Її сусід по комуналці дядько Яшко (Віктор Шестаков) ловить західні «голоси» по радіоприймачу, але бурчить на сучасних дисидентів. Інша сусідка, юна Даша (Дарʼя Сердюк), слухає рок і сама складає пісні англійською, а ще листується з ровесницею в Празі. Вищеназваний «друг» — письменник Тарас (Дмитро Ярошенко) — виступає з промовами за розвиток української мови та намагається витягти з Олега спогади про УПА, бо насправді є стукачем КҐБ.

Автори фільму повсякчас підкреслюють, що сценарій заснований на реальних подіях. Є навіть пролог, де Андрій Алфьоров нагадує про «відлигу», про вихід вʼязнів зі сталінських таборів (серед них і ветеранів УПА), підкреслює, що це фільм-спогад його тітки і що його самого колись охрестив священник підпільної УГКЦ. Є так само епілог із констатацією факту, що вирішальний етап боротьби за Незалежність почався 24.02.22.

Змагання за автентичність тяжіє над фільмом як свого роду імператив — але не завжди вдалий. Наприклад, Гуренко й Алфьоров активно використовують архівні зйомки Києва кінця 1960-х, проте хроніка слабко корелюється з ігровими епізодами, знятими з ефектом «софт-фокусу» — коли чітко увиразнений лише центр кадру, у той час як краї розмиті. Як саме такий прийом має охарактеризувати життя героїв — не дуже ясно.

В інтерʼєрах бракує тогочасної захаращеності, коли шкода викидати будь-які речі, й водночас радянської обдертості — навіть у комуналці. Добра половина персонажів говорить російською; потім це продубльовано поверху в студії вже українською, одним актором. Незрозумілий хід. Хотіли спочатку показати так, як було тоді — коли рідною мовою послуговувалася зникома меншість, — а потім передумали? Чи одразу планували зіткнення питомих українських голосів з «офіційним» перекладом? Вийшло в будь-якому разі незграбно.

Меломанка Даша на прохання Олега бере в руки гітару, щоб заспівати свою пісню. Здавалося б — от зараз явити епоху, це ж кінець 1960-х, хіпі, пісні «Бітлз», розквіт контркультури, за «залізну завісу» це просочувалося! А дзуськи. Виступу на прокуреній кухні ми так і не побачимо. Натомість за кадром лунає якась маловиразна, тужлива композиція з не дуже розбірливим вокалом.

Видно, що співрежисери намагалися якнайдалі відійти від пафосу, на який слабує весь наш жанр історичної драми. В них дисидентське коло неідеальне, є в ньому подружня невірність, чвари; Олег із його категоричністю, зокрема, просто руйнує власну сімʼю. Та все одно, характери поступаються дискурсам. Без побутової і психологічної повнокровності, без мережі точних деталей, які окреслюють епоху і людей у ній, ніяка оповідь про минуле не матиме потрібної правди.

Убивча Олегова рішучість, мʼякий Дашин бунт, дискусії поміркованих дисидентів, підпільне священництво, самовиправдання Тараса, диявольські хитрощі КҐБ-істів: насправді це міг би бути прекрасний есей про ті різні голоси, що жили в нашій масовій свідомості, почасти звучать у ній і зараз. Але довкола цього привабливого конструкта забагато зайвої плоті.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).