Іван Плющ – 85. Спогади про особливого політика

Новітня історія України мала багато яскравих постатей. Однією з найяскравіших, безумовно, був Іван Степанович Плющ.

Для більшості українців він залишився головою Верховної Ради, людиною з неповторною манерою говорити і знаменитими фразами, які сьогодні назвали б мемами. Їх цитували, переказували, вони давно почали жити окремим від автора життям.

Але для мене Іван Плющ – зовсім інший.

Я мав щастя знати його особисто і працювати поруч із ним. Тому за зовнішньою простотою, гумором і знаменитою плющівською говіркою бачив надзвичайно серйозного політика і державного діяча. Людину з феноменальною пам’яттю, сильними організаторськими здібностями і рідкісним практичним розумом.

Можливо, багато в чому це було від землі, з якої він вийшов.

Іван Плющ народився 11 вересня 1941 року в Борзні на Чернігівщині, у звичайній селянській родині.

Чернігівщина взагалі дивовижна земля. Вона дала сучасній Україні людей абсолютно різних характерів, біографій і політичних поглядів: Віталія Масола, Леоніда Кучму, Левка Лук’яненка, Івана Плюща. Прем’єрів, президента, дисидента і автора Акта проголошення незалежності, одного з творців українського парламентаризму.

Плющ пройшов шлях, який сьогодні може здаватися майже неймовірним: від бригадира овочівників, агронома, голови колгоспу і директора радгоспу – до керівника Київщини, першого заступника голови Верховної Ради, а потім двічі голови Верховної Ради України.

У цьому, до речі, був один із секретів Плюща. Він прийшов у велику політику не з телевізійних студій. Він знав, як працює господарство, як керувати людьми, що означає відповідати не за красиву фразу, а за конкретний результат.

А потім настав 1991 рік.

Розпадався Радянський Союз. Народжувалася незалежна Україна. І Іван Плющ опинився серед тих людей, яким довелося не обговорювати створення нової держави, а створювати її.

Для мене ж власна зустріч із цією історією почалася трохи пізніше.

У 1992 році, у 28 років, я став референтом Голови Верховної Ради Івана Степановича Плюща.

Сьогодні навіть самому важко в це повірити.

Мабуть, я потрапив у той короткий і буремний період нашої історії, коли соціальні ліфти могли рухатися з неймовірною швидкістю. Стара система вже розсипалася, нова ще тільки формувалася, і молоді люди раптом отримували можливості та відповідальність, до яких у спокійніші часи йшли б десятиліттями.

Але найцікавіше інше.

Тоді я не розумів, що працюю буквально всередині історії.

Для мене це були будні. Приймальня Голови Верховної Ради. Телефонні дзвінки. Документи. Відвідувачі. Зустрічі.

І досі перед очима один майже фотографічний кадр.

У кутку приймальні переминається з ноги на ногу Леонід Данилович Кучма – тоді ще директор «Південмашу». У шкіряному плащі й ще без тієї знаменитої зачіски, якою він згодом старанно прикриватиме лисину.

Для мене він був просто черговим відвідувачем Івана Степановича.

Хто міг тоді подумати, що незабаром цей чоловік стане прем’єр-міністром, а потім на десять років — президентом України?

Інший кадр.

До Плюща приходить велика церковна делегація на чолі з митрополитом Філаретом. Разом із ним –  народний депутат Василь Червоній. Розмова йде про майбутнє української церкви, про її незалежність.

Тоді це знову було просто однією із зустрічей у робочому графіку Голови Верховної Ради.

Сьогодні розумієш: багато речей, які визначали майбутнє України на десятиліття вперед, тоді проходили через цю приймальню.

Іноді думаю, як же мені пощастило бути там.

Але був ще один бік моїх стосунків з Іваном Степановичем, про який я почав замислюватися лише через багато років.

Мені було 28.

Я був приблизно ровесником його сина Вадима.

Незадовго до того Іван Степанович пережив страшну трагедію – його єдиного сина вбили.

Я тоді про це, звичайно, знав. Але в 28 років смерть, вік, батьківство і людські втрати сприймаються зовсім інакше, ніж через тридцять років.

І лише тепер іноді думаю: можливо, в його ставленні до мене було щось більше, ніж просто ставлення керівника до молодого референта.

Я цього не знаю. І вже ніколи не зможу запитати.

Але він був зі мною вимогливим. Іноді дуже вимогливим. Міг жорстко запитати за роботу, не любив недбалості й поверхневості. А водночас міг поговорити зовсім по-батьківськи. Дати пораду. Підтримати. Порадитися сам.

Тоді я сприймав це як належне. Тепер – зовсім інакше.

У житті Івана Степановича після страшної втрати сталася ще одна історія, яку ми тоді, молоді працівники секретаріату, сприймали значно легковажніше.

Він познайомився з молодою медсестрою Світланою.

Звичайно, секретаріат усе знав. А якщо чогось не знав – обов’язково домислював. Ми обговорювали: у шефа нове захоплення.

Ніхто тоді не міг уявити, що це «захоплення» стане його новою сім’єю. Що народиться донька – Домініка. І що після трагедії, яка, здавалося, могла назавжди зламати людину, Іван Степанович ще раз почне життя.

Минуть роки, і він сам познайомить мене зі своєю дружиною та донькою.

Але до цього була ще одна розмова, яка багато в чому визначила вже мою долю. Коли мене запросили працювати до Міністерства економіки, я пішов радитися до Плюща. Не тільки як до керівника. Вже як до старшого товариша.

Він розповів мені, що це за робота, яка там відповідальність, дав характеристику моєму попереднику. Як завжди, кількома простими фразами пояснив більше, ніж інші могли пояснювати годинами.

І, можна сказати, благословив мене йти.

Я прийшов молодим хлопцем у дуже серйозну, авторитетну і досить консервативну структуру – колишній Держплан УРСР, який став Міністерством економіки незалежної України.

У чиновницькому середовищі тоді існувала своя система координат. Коли приходила нова людина, насамперед намагалися з’ясувати не її освіту і навіть не здібності.

Головним було питання:

– А він чий?

Я прийшов від Плюща.

І дуже швидко коридорами міністерства пішла інформація, що я – племінник Івана Степановича.

Так приблизно три роки я і прожив «племінником Плюща». Розчаровувати людей і пояснювати, що жодних родинних зв’язків між нами немає, я особливо не поспішав. А сьогодні думаю: можливо, вони помилялися не так уже й сильно.

Племінником Плюща я не був. Але його вихованцем – безумовно. Він був одним із тих людей, які формували мій характер, моє розуміння державної служби, ставлення до відповідальності, до людей, до слова. І, можливо, значно більше, ніж я тоді усвідомлював, визначив мою подальшу долю.

Востаннє ми зустрілися вже через багато років у Криму, незадовго до смерті Івана Степановича. Він був таким самим, яким я його пам’ятав. Усміхненим. Доброзичливим. Гостинним.

– Привіт, Міша!

Познайомив мене зі Світланою, з Домінікою. Пригощав виноградом. Він взагалі любив пригощати – у цьому залишалося щось дуже природне, сільське, чернігівське. Не чиновницьке.

Ми поговорили.

Нічого історичного. Ніяких великих політичних одкровень.

І, мабуть, саме тому сьогодні ця зустріч згадується мені особливо тепло.

Коли ми говоримо про людей масштабу Івана Плюща, дуже легко перетворити їх на пам’ятники. Перерахувати посади, нагороди, дати. Згадати знамениті вислови.

А мені не хочеться пам’ятати його пам’ятником. 11 вересня Івану Степановичу Плющу виповнилося б 85 років. І коли я сьогодні думаю про нього, то бачу не президію Верховної Ради.

Бачу усміхненого Івана Степановича, який простягає мені гроно винограду:

– Привіт, Міша!

Мабуть, так люди і залишаються з нами.