Мир, який не настав: найабсурдніші переговори в історії — від Мюнхена до Трампа

"Ніколи не було хорошої війни чи поганого миру", — ця фраза Бенджаміна Франкліна пережила свого автора на два з половиною століття і сьогодні звучить майже як універсальна формула: якою б важкою не була угода, вона все одно краща за постріли.

Щоправда, з датою цієї цитати часто плутаються. У листуванні Франкліна така думка з'являється ще 10 червня 1782 року, а майже дослівне формулювання — there never was a good War, or a bad Peace — він повторює у листі британському натуралісту Джозефу Бенксу 27 липня 1783 року. А 11 вересня того ж року, уже після підписання остаточного мирного договору між США та Великою Британією, Франклін знову пише ці слова своєму другові Джозайї Квінсі.

Франкліна легко зрозуміти. Він писав після років війни за незалежність США і розмірковував не тільки про загиблих. Його дратувала сама абсурдність того, скільки грошей держави витрачають на те, щоб руйнувати те, що могли б будувати: дороги, мости, канали, міста. Людство, вважав він, мало б навчитися владнувати суперечки "без перерізання горлянок".

Минуло понад два століття, але з другою частиною його формули все виявилося значно складніше.

Історія знає чимало переговорів, які рятували життя і завершували війни. Але знає й інші — коли сторони місяцями сперечалися навіть про форму столу, поки на фронті гинули люди; коли підписаний "мир" не проживав і кількох років; коли одна сторона використовувала дипломатію для паузи, перегрупування або нових вимог. А іноді за столом переговорів вирішували долю цілої країни, представників якої до цього столу навіть не запросили.

Тож чи справді "поганого миру не буває"? І як відрізнити переговори, здатні завершити війну, від переговорів, які лише відкладають її наступний етап?

"Мир для нашого часу": угода, після якої Гітлер отримав частину чужої країни

Мабуть, найвідоміший приклад того, наскільки небезпечним може бути мир, укладений за будь-яку ціну, — Мюнхенська угода 1938 року.

Наприкінці вересня Адольф Гітлер вимагав від Чехословаччини передати Німеччині Судетську область — прикордонні райони, де проживало багато етнічних німців. У разі відмови Берлін погрожував війною.

Європа великої війни не хотіла. Минуло лише двадцять років після завершення Першої світової, і пам'ять про мільйони загиблих була надто свіжою. Тому 29–30 вересня у Мюнхені за один стіл сіли Гітлер, британський прем'єр Невілл Чемберлен, глава французького уряду Едуар Даладьє та італійський диктатор Беніто Муссоліні.

Представника Чехословаччини — держави, територією якої вони торгувалися, — серед них не було.

Угода була простою. Чехословаччина мала віддати Німеччині Судетську область разом із прикордонними укріпленнями. Натомість Гітлер відмовлявся від подальших територіальних претензій до країни. Німецькі війська мали зайняти передані райони вже з 1 до 10 жовтня.

На папері все виглядало як дипломатична перемога: війни вдалося уникнути.

Повернувшись до Лондона, Чемберлен оголосив британцям про мир. Саме з тією поїздкою назавжди пов'язали його знамениті слова про peace for our time — "мир для нашого часу".

Проблема була лише в тому, що цей мир протримався зовсім недовго.

У березні 1939 року, менш ніж через шість місяців після Мюнхена, нацистська Німеччина порушила свої обіцянки й окупувала чеські землі. А 1 вересня вторгненням до Польщі Гітлер розпочав війну, якої Чемберлен так намагався уникнути.

У результаті Мюнхен став одним із головних історичних символів політики умиротворення агресора: країні віддали частину чужої території, щоб не допустити великої війни, — але велику війну це не зупинило. Лише відклало.

І саме тут формула Франкліна вперше дає тріщину. Якщо "мир" не усуває причину війни, а переконує сильнішого, що погрози працюють, чи залишається він хорошим лише тому, що гармати на кілька місяців замовкли?

Війна тривала, дипломати сперечалися про стіл

Якщо Мюнхен став символом миру, купленого поступками агресору, то переговори щодо війни у В'єтнамі показали іншу крайність дипломатії. Там сторони спочатку місяцями не могли остаточно домовитися навіть про те, як саме сидітимуть за столом переговорів.

Попередні контакти між США і Північним В'єтнамом почалися у Парижі ще 1968 року. Але коли до переговорів мали долучитися Південний В'єтнам і Національний фронт визволення Південного В'єтнаму, виникла проблема, яка сьогодні може здаватися майже анекдотичною: скільки насправді сторін бере участь у переговорах.

Вашингтон і Сайгон наполягали на формулі двох сторін — Північ проти Півдня. Ханой та його союзники фактично вимагали, щоб кожна з чотирьох делегацій мала окремий статус. А форма столу несподівано перетворилася на політичний символ: посадити чотирьох учасників як рівноправні делегації означало б фактично визнати те, проти чого заперечував Південний В'єтнам.

Це не дипломатичний анекдот. В офіційній збірці документів Держдепартаменту США переговори про процедуру описані буквально через суперечки щодо розміру столу, табличок, прапорів і черговості виступів. Остаточно домовитися про формат вдалося лише 16 січня 1969 року. Через два дні чотири делегації нарешті провели перше процедурне засідання.

Компроміс вийшов майже дипломатично сюрреалістичним: учасники сіли за круглий стіл, а з двох його боків поставили два прямокутні столи для секретарів. Така конструкція дозволяла сторонам не відповідати прямо на питання, скільки ж учасників конфлікту вони визнають окремими політичними суб'єктами.

А за межами паризьких залів у цей час ішла справжня війна.

І навіть після того, як проблему столу нарешті вирішили, швидкого миру не сталося. Переговори розтягнулися на роки. Окремий масив документів американського Держдепу охоплює 68 зустрічей у 27 раундах між Генрі Кіссінджером та представниками Північного В'єтнаму з серпня 1969-го до грудня 1973 року.

Парижські мирні угоди зрештою підписали 27 січня 1973 року. Вони передбачали припинення вогню та виведення американських військ із В'єтнаму. На папері одна з найдовших і найболючіших війн для США завершувалася.

Однак мир знову виявився значно складнішим за підпис під документом.

Ще до укладення угоди президент Південного В'єтнаму Нгуєн Ван Тхієу категорично заперечував проти її ключових положень, зокрема проти того, що північнов'єтнамські сили могли залишитися на Півдні. Вашингтон тиснув на союзника, домагаючись його згоди. Паралельно, коли переговори з Ханоєм знову зайшли у глухий кут, президент Річард Ніксон у грудні 1972 року наказав провести масштабні бомбардування Північного В'єтнаму B-52 — так звані "різдвяні бомбардування". Уже в січні сторони повернулися за стіл і підписали домовленість.

Але вона не принесла стабільного миру. Це прямо визнає і офіційна історія американської дипломатії: угоди не змогли забезпечити ані стійкого припинення вогню, ані політичного врегулювання конфлікту.

Менш ніж за два з половиною роки, у квітні 1975-го, війна фактично завершилася вже не переговорами: війська Північного В'єтнаму взяли Сайгон, а Південний В'єтнам припинив існування.

У цьому й полягає парадокс паризьких переговорів. Майже п'ять років дипломати домовлялися про представництво, столи, припинення вогню, виведення військ і політичне майбутнє країни. Вони таки підписали документ із словом "мир" у назві. Але сам мир виявився значно коротшим за переговори про нього.

Два роки говорили про мир — і весь цей час воювали

Корейська війна дала ще один парадоксальний приклад переговорів, які тривали майже стільки ж, скільки й сама війна.

Бойові дії почалися у червні 1950 року, коли Північна Корея вторглася до Південної. Уже приблизно за рік фронт фактично стабілізувався, і 10 липня 1951 року сторони сіли за стіл переговорів. Спочатку вони проходили у Кесоні, пізніше — у Пханмунджомі.

Здавалося б, якщо фронт майже зупинився і обидві сторони вже готові говорити про перемир'я, до завершення війни залишалося зовсім трохи.

Насправді переговори тривали два роки і 17 днів. За даними Національного архіву США, лише офіційних пленарних зустрічей відбулося 158. Перемир'я стало одним із найдовше узгоджуваних в історії.

І весь цей час люди продовжували гинути.

На останньому етапі війни фронт майже не рухався, однак бої не припинялися. У документах американського Держдепартаменту прямо зазначено, що протягом приблизно 19 місяців військова ситуація залишалася фактично патовою, але втрати тривали паралельно з переговорами у Пханмунджомі.

Це створювало дивну логіку війни: дипломати намагалися зафіксувати майбутню лінію розмежування, а військові тим часом намагалися зробити так, щоб ця лінія проходила для них якомога вигідніше.

Спершу сторони довго сперечалися саме про те, де має пролягати демаркаційна лінія і яка територія залишиться під чиїм контролем. Тому кожна висота чи кілька кілометрів фронту мали значення вже не лише військове, а й переговорне.

Але найбільше переговори загальмувало інше питання — що робити з військовополоненими, які не хотіли повертатися додому.

Комуністична сторона наполягала на поверненні всіх полонених. США та командування ООН відстоювали принцип добровільної репатріації: людину не повинні були силоміць повертати до Північної Кореї чи Китаю, якщо вона цього не хотіла.

Проблема була далеко не теоретичною. Значна частина захоплених у полон китайських та північнокорейських військових заявляла, що не хоче повертатися. Саме суперечка щодо їхньої долі затягнула переговори ще приблизно на два роки.

Для Пекіна і Пхеньяна добровільна відмова тисяч своїх солдатів повертатися додому була ще й політичною проблемою. Для Вашингтона насильницьке повернення людей режимам, від яких вони відмовлялися, також було неприйнятним.

У якийсь момент переговори фактично зайшли у глухий кут. У 1952 році у Пханмунджомі навіть оголосили тривалу перерву, а питання військовополонених залишалося головною перепоною для угоди.

Коли компроміс уже почав вимальовуватися, з'явилася нова проблема — цього разу з боку союзника США.

Президент Південної Кореї Лі Син Ман взагалі не хотів перемир'я, яке залишало Корею розділеною. Він прагнув продовження війни до об'єднання півострова під владою Сеула.

У червні 1953 року Лі Син Ман пішов на крок, який ледь не зірвав майже готову угоду: південнокорейська влада звільнила тисячі північнокорейських військовополонених, які не бажали репатріації. В американських дипломатичних документах опір президента Південної Кореї в цей момент прямо називається головною перешкодою для підписання перемир'я.

Вашингтону довелося вже окремо домовлятися із власним союзником, переконуючи його не руйнувати угоду.

Зрештою 27 липня 1953 року у Пханмунджомі представники Командування ООН, Корейської народної армії та китайських "народних добровольців" підписали перемир'я. За інформацією Національного архіву США, церемонія була холодною до демонстративності: генерал Вільям Гаррісон і генерал Нам Ір практично не визнавали присутності один одного і витратили близько десяти хвилин на підписання 18 примірників угоди.

Через 12 годин вогонь мав припинитися.

Але мирний договір так і не був підписаний.

Документ 1953 року був лише військовим перемир'ям: він припинив відкриті бойові дії, створив демілітаризовану зону і розвів війська, але юридично не встановив остаточного миру між державами. Держдепартамент США і сьогодні констатує, що мирного договору після Корейської війни ніколи не укладали.

Минуло понад сім десятиліть. Північна та Південна Корея досі розділені тією самою демілітаризованою зоною.

Тож Корейська війна залишила майже протилежний Мюнхену урок. Там домовилися швидко — і війна все одно прийшла. Тут домовлялися більше двох років, паралельно продовжували воювати, зрештою зупинили стрілянину — але так і не домовилися про мир.

Мир, який довелося підписувати двічі: війна в Україні

Після початку війни на Донбасі у 2014 році дипломатія запрацювала майже одразу. 5 вересня у Мінську представники України, Росії та ОБСЄ підписали протокол, який передбачав припинення вогню, обмін полоненими та подальше політичне врегулювання.

Але дуже швидко стало зрозуміло: підписати перемир'я значно простіше, ніж змусити його працювати.

Вже за два тижні сторонам довелося погоджувати додатковий меморандум, а бойові дії не припинилися. На початку 2015 року ситуація знову різко загострилася — тривали важкі бої, зокрема в районі Дебальцевого.

Тому 12 лютого 2015 року з'явився вже другий великий документ — так званий Мінськ-2. Новий комплекс заходів знову передбачав припинення вогню, відведення важкого озброєння, обмін полоненими та політичні кроки.

Режим тиші мав початися 15 лютого. Але навіть після цього ОБСЄ продовжувала фіксувати бойові дії в окремих районах, а навколо Дебальцевого ситуація залишалася критичною. Уже наступного дня після початку перемир'я ОБСЄ окремо закликала не зривати його саме там.

Мінські домовленості не були абсолютно безрезультатними. Вони дозволяли час від часу знижувати інтенсивність бойових дій, домовлятися про обміни та відведення озброєння. Але головного вони не зробили — війна не завершилася.

Замість одного остаточного миру Україна отримала роки нових "режимів тиші", домовленостей про розведення та спроб змусити вже підписані угоди виконуватися.

Чотири місяці до наступної зустрічі, якої так і не сталося

9 грудня 2019 року у Парижі вперше особисто зустрілися Володимир Зеленський і Путін. Разом з Емманюелем Макроном та Ангелою Меркель вони провели саміт у нормандському форматі — перший такий за понад три роки.

Тоді здавалося, що переговори нарешті вдалося зрушити з мертвої точки. У спільних висновках сторони домовилися до кінця року повністю запровадити режим припинення вогню, провести нові розведення сил, продовжити обмін утримуваними та відкрити нові пункти пропуску.

Окремо домовилися, що вже протягом чотирьох місяців лідери знову зустрінуться, щоб обговорити політичні та безпекові умови подальшого врегулювання.

Зеленський після саміту говорив, що ключовими невирішеними питаннями залишаються вибори на окупованих територіях та відновлення українського контролю над кордоном. До цієї теми він сподівався повернутися саме на наступній зустрічі, про що йшлося на сайті президента України.

Але через чотири місяці нового саміту не було. Не було його і через рік.

Паризька зустріч так і залишилася останнім самітом лідерів нормандської четвірки. А 24 лютого 2022 року Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну.

Стамбул-2022: мир, про який досі сперечаються

Після початку повномасштабного вторгнення Україна та Росія почали переговори буквально під час бойових дій. Перші раунди пройшли у Білорусі, а 29 березня 2022 року делегації зустрілися у Стамбулі.

Саме ця зустріч згодом стала основою для суперечок про нібито "майже готову мирну угоду".

Насправді у Стамбулі нічого не підписали. Українська делегація лише офіційно представила свої пропозиції щодо майбутньої системи безпеки. Йшлося про нейтральний статус України в обмін на юридично зобов'язувальні міжнародні гарантії, які мали бути сильнішими за Будапештський меморандум.

Паралельно залишалися принципові суперечності — щодо територій, майбутнього української армії, гарантій безпеки та відносин із НАТО. Тому говорити про вже погоджений мирний договір некоректно. Навіть пізніше, коли Кремль почав представляти Стамбул як втрачений шанс на мир, Reuters зазначав, що проєкт містив умови, навколо яких між сторонами залишалися серйозні розбіжності.

Того ж вечора Зеленський досить точно описав ситуацію: сигнали з переговорів можна було назвати позитивними, але вони "не заглушають вибухи російських снарядів". Росія тоді заявила про скорочення бойової активності біля Києва та Чернігова, однак український президент попереджав, що війна на цьому не закінчується.

Подальші події це підтвердили. Російські війська відійшли з півночі України, світ побачив наслідки окупації Бучі та інших міст, а переговорний процес поступово зійшов нанівець.

Трамп знову шукає угоду: переговори тривають, війна — теж

У вересні 2026 року адміністрація Дональда Трампа зробила ще одну спробу повернути Росію та Україну до переговорів після багатомісячної паузи.

5 вересня спецпредставники президента США Стів Віткофф і Джаред Кушнер приїхали до Москви та понад три години говорили з Путіним. У Кремлі зустріч назвали конструктивною, а американська сторона заявила, що обговорювалися подальші кроки для завершення війни. Це була вже восьма поїздка Віткоффа до Москви як посланника Трампа.

Наступного дня Віткофф і Кушнер уперше в такому статусі приїхали до Києва та зустрілися з Зеленським. Вони говорили про можливість відновлення прямих переговорів із Росією, гарантії безпеки та підтримку України взимку, однак конкретного прориву не сталося.

Головна проблема залишилася тією самою: Москва не продемонструвала готовності відмовитися від своїх ключових вимог. Після зустрічей американських посланців у Москві та Києві західні дипломати й колишні посли США в Україні також не побачили ознак того, що позиція Кремля принципово змінилася.

Втім, уже 9 вересня Трамп заявив, що Путін нібито хоче укласти угоду, і назвав свою останню розмову з російським президентом "чудовою". За інформацією Reuters, президент США знову висловив упевненість, що домовленість можлива, якщо і Зеленський буде готовий рухатися до неї. Водночас американські, українські та європейські посадовці залишаються значно скептичнішими щодо реального бажання Кремля завершити війну.

Так дипломатія знову опинилася у вже знайомій ситуації: Вашингтон говорить про новий шанс на угоду, Москва — про конструктивні контакти, Київ — про готовність до переговорів за умови реальних гарантій.

А війна тим часом не зупиняється.

І це, мабуть, найточніше повертає нас до слів Франкліна. Через майже два з половиною століття питання вже не лише в тому, чи може бути "поганий мир". Питання в іншому: коли слова про мир означають готовність закінчити війну, а коли вони стають ще одним інструментом самої війни?