Війна без кінцевої дати. А що робити з демократією?

На тлі політичних перестановок, протестів, корупційних скандалів і дедалі гостріших претензій до влади дискусія про вибори швидко розколола і експертне середовище, і медіа, і суспільство. Аргументи противників виборів відомі: воєнний стан, безпека, військові на фронті, мільйони українців за кордоном, ризик дестабілізації. Прихильники виборів натомість дедалі гостріше ставлять питання про змінюваність і відповідальність влади. Наразі дискусія переважно крутиться навколо одного: можна чи не можна проводити вибори зараз. Але…

Якщо війна надовго

А що робити, коли війна надовго? Дуже надовго? Бо ні перемир’я, ні мир сьогодні не виглядають реалістичною перспективою. Умови Росії для України неприйнятні, а припинення вогню саме по собі не означатиме завершення війни.

А якщо війна триватиме роками, чи може Україна весь цей час зберігати нинішню конфігурацію влади?

Слід чітко усвідомити, що саме поняття демократії передбачає політичну відповідальність влади перед народом, що виражається в перевиборах її владних інституцій. Тривале відкладення виборів, навіть якщо для нього є законні підстави, однаково залишає відкритим питання демократичної змінюваності влади.

Отже, якщо війна триватиме роками, Україна повинна запропонувати механізм демократичної зміни влади. Класично це робиться таки через вибори.

Чому вибори під час війни здаються неможливими

Аргументів противників проведення виборів під час війни достатньо: правові обмеження, безпека, можливість повноцінної виборчої кампанії, забезпечення виборчих прав військовослужбовців, мільйонів українців за кордоном і жителів прифронтових територій.

Є питання електронного голосування та захищеності такої системи. І вже не технічне — чи визнають результати виборів суспільство та учасники перегонів і чи можливий політичний консенсус щодо їхнього проведення.

Та чи означає все це, що вибори під час тривалої війни в принципі неможливі? Спробуймо розібратися, розділивши аргументи на технічні та політичні.

Чи справді технічні проблеми нерозв’язні

Технічні проблеми стосуються насамперед безпеки та можливості забезпечити саме голосування. Але й тут ситуація в різних частинах країни дуже різна. На значній частині території України голосування можна організовувати в приміщеннях, де є укриття. Зрештою, там, де сьогодні в очному режимі працюють школи, питання безпеки дітей уже так чи інакше вирішується. Чому б не використовувати подібного підходу і для організації виборчих дільниць?

З прифронтовими територіями складніше. Там традиційне голосування справді може створювати додаткові ризики. Одним із варіантів може бути дистанційне, зокрема онлайн-голосування. Звичайно, відразу виникає питання захищеності такої системи. Але ми користуємося електронним банкінгом, переказуємо значні суми, сплачуємо податки. Чому тоді не можна створити захищену систему для голосування? Щоправда, вибори складніші: потрібно одночасно ідентифікувати виборця, гарантувати таємницю вибору й захист від стороннього впливу. Готового рішення сьогодні немає, але це означає, що його потрібно шукати.

Дистанційні форми можуть бути одним із варіантів і для військовослужбовців. Виборчої дільниці в окопі не організуєш, але право голосу військовим забезпечити потрібно — разом із таємницею голосування та захистом від стороннього впливу.

Ще одна проблема — мільйони українців за кордоном. Вони мають виборчі права, але нинішня система закордонних дільниць не розрахована на таку кількість людей. За оцінками Центральної виборчої комісії, за межами України перебувають близько 4–4,5 мільйонів українських виборців, тоді як у консульських установах є лише 104 виборчі дільниці. Отже, доведеться або значно розширювати їхню мережу, або шукати інші способи голосування.

Але чи обов’язково шукати однакове рішення для всієї країни? Безпекова ситуація на різних територіях суттєво відрізняється. 2018 року після захоплення Росією українських кораблів у Керченській протоці воєнний стан запровадили лише в частині областей. Це не рецепт проведення виборів сьогодні, але питання різних правових режимів залежно від безпекової ситуації також доведеться обговорювати.

Це стосується і місцевих виборів. Нині під час дії воєнного стану вони заборонені. Та чи обов’язково після зміни правового режиму чекати однакових безпекових умов на всій території? Там, де ситуація дозволятиме, можливість відновлення місцевого виборчого процесу варто передбачити.

Показово, що система вже починає шукати інші передбачені законом механізми політичної змінюваності. 8 вересня в Умані вперше реалізували процедуру відкликання міського голови за народною ініціативою: після збору підписів і рішення територіальної виборчої комісії відкликання Ірини Плетньової підтримав з’їзд партії, від якої її обрали. Сама Плетньова заявила про намір оскаржити процедуру в суді. Можна сперечатися про політичне підґрунтя цієї історії, але важливий сам прецедент. Коли чергові вибори роками не проводяться, запит на політичну відповідальність нікуди не зникає. Якщо законного механізму зміни влади немає, цей запит ризикує шукати вихід уже поза встановленими процедурами.

Вибори — це не тільки спосіб проголосувати

Тепер про політичні аргументи. Навіть якщо знайти технічні рішення для військових, українців за кордоном чи жителів прифронтових територій, залишається складніше питання: за яких політичних умов результатам таких виборів довірятимуть?

Небезпека розбалансування влади через «розгул демократії» з маніпуляціями та брудними технологіями поглиблюється гіпертрофованим значенням посади президента. Фактичний політичний вплив глави держави виходить далеко за межі його формальних конституційних повноважень — на уряд, парламент, інші державні інституції. Як обмежити такий вплив, я вже писав у попередній статті на ZN.UA.

Тому окреме питання — участь у таких виборах чинного президента. Володимир Зеленський ішов на вибори 2019 року з обіцянкою одного президентського терміну. На мою думку, дотримання цієї обіцянки могло б зменшити і градус політичної боротьби, і підозри у використанні адміністративного ресурсу. Це не гарантувало б відсутності маніпуляцій, але прибрало б один із приводів для сумнівів у рівності політичної конкуренції — той самий фантомний біль «паралельного сервера». А для виборів під час війни довіра до результату буде не менш важливою, ніж технічна можливість проголосувати. Росії та її посіпак тут не беремо до уваги — вона в будь-якому разі волатиме про нелегітимність українських виборів.

Однак проблема ширша за прізвище наступного кандидата в президенти. Україні доведеться визначитися не лише з тим, коли проводити вибори, а й із тим, за якими правилами функціонуватиме влада в умовах тривалої війни.

Це стосується і самого виборчого процесу. Чи справді в умовах післявоєнної або країни, що все ще воює, потрібна довга виборча кампанія? Можливо, її варто скоротити, наприклад, до одного місяця. Для відповідальних політичних партій цього більш ніж достатньо, а одноразові політичні проєкти не встигнуть розкрутити чергового «кота в мішку».

Виникне й інше питання, яке ще недавно могло видаватися суто теоретичним: як рахувати фактичний час перебування президента на посаді, якщо чергових виборів роками не проводять через воєнний стан? Рано чи пізно відповідь на нього доведеться дати не політикам у телевізійних ефірах, а конституціоналістам.

Саме тут варто згадати Велику Британію часів Другої світової війни. Парламентських виборів там не проводили, але політична система функціонувала, а склад уряду змінювався. Українська модель інша: у нас є всенародно обраний президент, а Конституція окремо регулює продовження повноважень Верховної Ради під час воєнного стану. Тому механічно переносити британський досвід немає сенсу. Але він нагадує: вибори — не єдиний механізм політичної відповідальності під час великої війни.

Це не означає, що Україна повинна призначити вибори завтра. І тим більше не означає, що для них уже існують готові безпечні правила.

Проте політичний діагноз уже поставлено. Нинішня модель управління державою заходить у глухий кут, а президент поки не демонструє готовності змінювати ані сам підхід до управління, ані систему ухвалення рішень, що склалася навколо нього. За цих умов питання політичної відповідальності та змінюваності влади нікуди не зникає, навпаки, стає гострішим.

Тому зводити дискусію про вибори до «можна чи не можна під час війни» вже недостатньо. Питання в іншому: який механізм демократичної змінюваності влади може працювати, якщо війна триватиме роками, і що для його створення потрібно зробити вже зараз?

Бо якщо війна справді надовго — дуже надовго, то Україні доведеться одночасно вирішувати два завдання: воювати й зберігати керованість держави, але при цьому залишатися демократією.