Мікеланджело і ШІ: як не втратити власну унікальну ідею, працюючи зі штучним інтелектом

Ще зовсім недавно головною навичкою роботи зі штучним інтелектом вважалося вміння правильно сформулювати запит. Людину фактично навчали говорити з машиною її мовою: чітко визначити завдання, прибрати зайві слова, задати контекст, формат відповіді, обмеження та критерії результату. Виникла навіть окрема дисципліна — prompt engineering, своєрідна культура перекладу людського задуму мовою, максимально зрозумілою великій мовній моделі.

Схоже, цей етап виявився перехідним — короткою фазою, яку ми колись згадуватимемо так само, як сьогодні згадуємо перші інструкції з користування пошуковими системами.

У професійному середовищі дедалі помітнішим стає майже протилежний спосіб взаємодії з ШІ — довга, неструктурована голосова розповідь, або rambling. Замість ретельно відредагованого запиту людина просто говорить моделі все, що думає про проблему: основну ідею, сумніви, асоціації, суперечності, невдалі варіанти, уточнення і навіть думки, від яких вона відмовляється безпосередньо під час розмови. Логіка проста: моделі іноді потрібна не красивіша команда, а більше інформації — більше тих самих «бітів», із яких вона може реконструювати справжній задум людини.

На перший погляд, ідеться лише про зручніший спосіб введення інформації. Насправді проблема значно глибша. Рамблінг може стати новою архітектурою інтелектуальної взаємодії людини і штучного інтелекту, коли машина отримує доступ не тільки до результату мислення, а й до самого процесу його формування. І саме тому ця, здавалося б, суто технологічна тема заслуговує на увагу не лише інженерів, а й усіх, хто працює з ідеями професійно, — науковців, юристів, редакторів, державних службовців.

Що ми втрачаємо, коли перетворюємо думку на текст

Між думкою й текстом є відстань, якої ми зазвичай не помічаємо.

Поки людина пише, вона вже редагує себе. Відкидає сумнівні припущення, прибирає повтори, замінює емоційні конструкції нейтральними, намагається бути логічною. Частина асоціацій узагалі не потрапляє до тексту, тому що авторові здається, що вони «не стосуються справи». Ще частина зникає тому, що її важко сформулювати.

У підсумку співрозмовник — людина чи машина — отримує не саму думку, а її відредаговану проєкцію.

Для звичайної людської комунікації це необхідно. Навряд чи колеги будуть у захваті, якщо замість двох сторінок концепції отримають сорок хвилин потоку свідомості. Але для ШІ ситуація інша. Машина може виконати саме ту роботу, яку раніше ми змушені були виконувати до початку комунікації: відфільтрувати повтори, знайти смислові вузли, зіставити суперечливі твердження, відновити причинні зв’язки та перетворити інтелектуальний хаос на структуру.

Тому змінюється сам розподіл когнітивної праці. Людина генерує смисли. Машина допомагає їх формалізувати.

І це набагато важливіше, ніж можливість просто швидше надиктувати запит. Це зміна ролі — з диктувальника чіткої команди людина перетворюється на джерело сирого інтелектуального матеріалу, а модель починає виконувати функцію, яку раніше могли собі дозволити хіба що автори з особистим редактором чи науковим секретарем.

Проблема третьої людини

Нова ідея майже ніколи не народжується одразу в завершеній формі. Спочатку це нечіткий інтелектуальний контур: кілька спостережень, суперечність, інтуїтивне відчуття, що між явищами існує зв’язок, який поки важко довести. І саме на цьому найвразливішому етапі ми зазвичай починаємо обговорювати задум з іншими людьми.

Тут виникає парадокс.

Аби пояснити співрозмовнику те, що ще не до кінця зрозуміли самі, ми змушені передчасно формалізувати концепцію. Співрозмовник ставить запитання, висловлює сумніви, пропонує альтернативи. Ми відповідаємо. Він заперечує. Ми коригуємо аргументацію.

За деякий час здається, що наша концепція стала сильнішою.

Але чи завжди вона залишається нашою? Кожне зовнішнє зауваження змінює траєкторію подальшого мислення. Причому ми майже ніколи не можемо оцінити якість такого втручання в момент його появи. Можливо, колега побачив фундаментальну помилку. А можливо, він просто висловив випадкову асоціацію. За десять хвилин він забуде власне зауваження, а автор іще місяцями перебудовуватиме під нього конструкцію.

Можливий і менш невинний сценарій. Наукова, технологічна чи інституційна конкуренція нікуди не зникла. Зовнішній учасник може свідомо або несвідомо спрямовувати автора до безпечнішої, традиційнішої чи просто зрозумілішої для себе траєкторії. У науковому середовищі, державному управлінні, публічній політиці — всюди, де важливо, «хто перший сказав» і «хто визнаний авторитетом», цей механізм працює особливо активно.

Так виникає феномен, який умовно можна назвати когнітивною інтерференцією: первинний задум починає змінюватися ще до того, як його автор отримав можливість повністю побачити власну конструкцію.

Мікеланджело, якому всі радять

Метафора скульптора тут майже ідеальна.

Мікеланджело приписують думку, що скульптура вже перебуває всередині каменю, а завдання митця — лише прибрати зайве. Незалежно від історичної точності цієї фрази, вона надзвичайно добре описує процес формування складної концепції. Автор також отримує свою інтелектуальну брилу. У ній одночасно присутні знання, досвід, інтуїція, помилки, прочитані книги, випадкові спостереження та ще не доведені припущення. Він не бачить готової конструкції в усіх деталях, але вже відчуває її контури.

Тепер уявімо, що за спиною Мікеланджело стоять двадцять експертів.

Один радить відсікти більше зліва. Другому не подобається пропорція голови. Третій пропонує змінити позу. Четвертий переконує, що сучасному суспільству взагалі потрібен не Давид. Кожна рекомендація окремо може бути логічною. Проблема виникає після сотні рекомендацій. Скульптор усе ще тримає різець, але поступово відсікає камінь уже відповідно не до власного первинного задуму, а до образу, модифікованого чужими уявленнями.

У моїй науковій роботі є дуже показовий приклад. Уже кілька років я чую від колег приблизно однаковий аргумент: не треба створювати Цифровий кодекс. Десять років тому, кажуть вони, вже намагалися створити Інформаційний кодекс. Не вийшло. Ініціатива стикнулася зі спротивом системи, міжвідомчими суперечностями, різним баченням предмета регулювання — і зрештою її не реалізували. З погляду традиційної логіки це застереження: якщо попередники не змогли, можливо, не варто повторювати їхній шлях. Для мене висновок прямо протилежний.

Я і далі розробляю концепцію та модель Цифрового кодексу саме тому, що бачу його необхідність. Ба більше, невдача попередньої спроби створення Інформаційного кодексу не спростовує цієї ідеї, а певною мірою підтверджує її актуальність сьогодні. Десять років тому не існувало нинішньої цифрової держави, генеративного ШІ, сучасних платформних екосистем, цифрових активів, цифрових двійників, автономних систем, масштабної алгоритмізації державного управління. Змінився не лише технологічний ландшафт — змінився сам об’єкт правового регулювання.

Тому аргумент «ми вже пробували, й у нас не вийшло» не завжди означає, що задум помилковий. Іноді він означає лише, що його час тоді ще не настав.

Це і є небезпека зовнішнього інтелектуального впливу на ранніх стадіях роботи. Чужа невдача легко перетворюється на межу нашої власної уяви. Минуле починає диктувати майбутньому, що воно також неможливе. Авторові пропонують відсікти частину каменю не тому, що вона справді зайва, а тому, що десять років тому хтось уже намагався бити приблизно в цьому місці — й зламав різець. Але, можливо, саме там і є скульптура.

Тому критика потрібна. Наукова дискусія необхідна. Перевірка концепції опонентами — це фундаментальна частина наукового методу. Проблема починається лише тоді, коли критика входить у конструкцію раніше, ніж автор сам побачив її цілісні контури.

Саме тут ШІ створює принципово нову можливість.

ШІ як когнітивний буфер

Між появою задуму та його винесенням у соціальне середовище тепер може виникнути проміжний етап — приватна взаємодія автора з інтелектуальною системою. Людина може годинами пояснювати машині концепцію, не турбуючись про її завершеність. Вона може суперечити сама собі, відмовлятися від попередніх тверджень, повертатися до них, висловлювати інтуїтивні припущення, які поки не здатна довести. ШІ при цьому не обов’язково має бути співавтором. Набагато цікавішою є його роль когнітивного буфера.

Його завдання на першому етапі — не запропонувати людині «кращу ідею», а допомогти їй реконструювати власну.

Промпти «Покажи, що я повторюю. Визнач, які положення є центральними. Відокрем факти від моїх припущень. Знайди внутрішні суперечності. Покажи, де я змінив позицію. Не виправляй мене — спочатку поясни, що саме я намагаюся побудувати» — це вже не класична модель «запит — відповідь». Це спільна робота над формуванням когнітивної конструкції — і, варто визнати, робота, яку ще кілька років тому годі було собі уявити поза стінами психотерапевтичного кабінету чи наукового семінару.

Коли ШІ сам береться за «різець»

Тут, однак, виникає важливе застереження. Штучний інтелект не є нейтральним дзеркалом. Великі мовні моделі статистично тяжіють до вже відомих конструкцій. Вони здатні заповнювати прогалини найімовірнішими продовженнями, пропонувати стандартні рішення й непомітно нормалізувати нестандартну думку. У певному сенсі модель — це узагальнений голос мільйонів попередніх текстів, і цей голос за замовчуванням консервативний: він тягне будь-яку думку до середнього, найочікуванішого варіанта.

І саме тому майбутня культура роботи з ШІ має містити парадоксальне правило: не дозволяйте машині надто рано робити вашу думку правильною.

На ранньому етапі дослідження право на помилку може бути продуктивнішим за негайну корекцію. У наукових проривів узагалі є неприємна особливість: на початку багато з них мають дивний вигляд. Якщо кожну незвичну гіпотезу негайно наближати до середнього значення накопиченого людського знання, ми отримаємо надзвичайно логічний, добре структурований і абсолютно вторинний результат. Тому людина повинна зберігати за собою не лише право на остаточне рішення, а й право певний час неправильно думати у власний спосіб.

Це особливо важливо в науці, праві, філософії, стратегічному прогнозуванні — всюди, де новизна виникає не тільки завдяки знаходженню нової відповіді, а іноді через відмову приймати старе формулювання самого запитання. Для країни, яка одночасно веде війну, перебудовує державні інституції та намагається подолати технологічний розрив, це не абстрактне філософське зауваження. Це питання того, чи здатні ми взагалі дозволити собі нестандартні рішення — чи й далі відсікатимемо їх на етапі появи, тепер вже за допомогою алгоритму, а не колеги за спиною.

Яка навичка роботи з ШІ справді стане важливою

Тому рамблінг варто розглядати ширше, ніж чергову моду, пов’язану з ШІ. Він добре вписується в загальний перехід від окремих запитів до агентних систем, яким людина дедалі частіше задає не конкретну команду, а мету, контекст і межі автономності.

Можливо, ми спостерігаємо початок переходу від текстового інтерфейсу взаємодії з ШІ до когнітивного. Клавіатура вимагала сформулювати думку, промпт — структурувати її. Рамблінг дає змогу передати її у процесі формування. А наступний етап, імовірно, полягатиме у створенні персональних агентних систем, які роками накопичуватимуть контекст наших рішень, концепцій, сумнівів і помилок. Тоді взаємодія людини з ШІ дедалі менше нагадуватиме розмову з програмою й дедалі більше — роботу із зовнішнім продовженням власної когнітивної системи.

І тут головним стане вже не питання, наскільки добре ШІ нас розуміє. Набагато важливішим буде інше: чи допомагає він нам краще зрозуміти самих себе — до того, як нашу ще не завершену думку почнуть виправляти всі інші?

Мабуть, найціннішим ШІ майбутнього стане не той, що одразу вкаже людині, як правильно. А той, якому можна принести свою інтелектуальну брилу й сказати: «Я ще не знаю, що саме тут ховається. Але, здається, вже бачу контури. Не бери різець. Спочатку допоможи мені побачити їх чіткіше».