Підземна субмарина: як школи Києва рятують очне навчання під тривогами

Пам'ятаєте казку про трьох поросят? Двоє збудували хатинки із соломи й палиць, а третє — із каменю. Від вовка врятувала лише третя, добротна.

Приблизно в такій ситуації опинилися зараз школи в Києві. Тут буквально перед 1 вересня погіршилася безпекова ситуація, і тепер як ніколи гостро стали очевидними дві речі. Перша: замість мурованих добротних укриттів — де можна і уроки проводити, і відпочивати — більшість шкіл має ті самі «хатинки із соломи й палиць»: переоблаштований цокольний поверх або підвал, сусіднє метро, до якого вже не добігти під балістикою. Тобто приміщення, які годяться лише для того, аби тимчасово пересидіти небезпеку, та й те не на 100% надійно.

І друга: через відсутність підземних шкіл навчальним закладам доведеться докласти колосальних зусиль, аби утримати щоденний баланс між якістю очного навчання та безпекою дітей і вчителів.

І це не лише про Київ. І навіть не про Харків, Херсон, Одесу, Суми, Кривий Ріг, які в такій ситуації давно. Це про всю країну. Адже в умовах технологічної війни абсолютного тилу не існує. У той час як на всю країну у нас наразі працює приблизно 100 підземних шкіл — із наявних 11 940 навчальних закладів. Усе інше — в планах. На п'ятий рік війни.

Однак хто в країні візьме на себе відповідальність за це? Тож і кинулися зараз депутати, омбудсмени, чиновники наввипередки шукати крайніх (не себе, звісно) і стукати кулаком по столу в благородному обуренні — де, мовляв, укриття для дітей?

Та до чого це шапіто? У нас є Кодекс цивільного захисту (стаття 32), де чітко написано, що єдиний тип укриття, яким можуть користуватися школи, — це так зване протирадіаційне, а фактично підземний бункер. Але коли уряд і Міносвіти своїми наказами і постановами фактично дозволили школам обходити вимоги закону і замість добротного бункера бігати на цокольний поверх, у підвал чи сусідню будівлю за 500 метрів від школи, ніхто не вибухнув праведним гнівом.

Нагадаю, що МОН Оксена Лісового просувало політику «Школа офлайн». Пам'ятаю її помпезну презентацію журналістам, куди прийшов навіть тодішній віцепрем'єр Михайло Федоров. Держава цілком слушно хотіла повернути дітей за парти задля зменшення освітніх втрат, але при цьому не забезпечила норм безпеки. Мені важко назвати це державною політикою.

Про непридатність і смертельну небезпеку так званих найпростіших укриттів ще на початку серпня попереджали представники громад на засіданні Конгресу місцевих та регіональних влад. «Кого ми обманюємо, коли дозволяємо навчатися в найпростіших укриттях?» — звернувся до колег і представників влади голова Харківської ОВА Олег Синєгубов.

Отже, всі все знали і розуміли. Тільки, за вже усталеною традицією, відкладали реальність на потім і смажили шашлики. А розгрібати все доведеться зараз школам із коліс. Перший навчальний тиждень оголив спектр проблем, з якими відтепер житиме столична освіта, та спонукав до кризового менеджменту.

Утім, цей іспит на міцність показав і можливі рішення, які будуть корисними для всієї країни. Про них ми говорили з директорами столичних шкіл Іриною Чернілевською, Алевтиною Багінською, Юрієм Кіньковим, а також із керівником Всеукраїнської асоціації директорів шкіл Євгеном Кушніром і головою асоціації директорів шкіл Києва Тетяною Федуновою.

Вони без прикрас називають вузлові проблеми, з якими доводиться стикатися щодня, та перші результати кризового менеджменту — як із цим вдалося або не вдалося впоратися.

Головні проблеми, з якими зіткнулися школи

1. Простір укриттів не розрахований на проведення уроків.

У Києві зараз тільки три підземні школи — ті самі передбачені законом бункери. Для решти — біди спільні. У підвалі часто немає місця для окремих кабінетів, отже, різні класи (а іноді й уся школа) сидять поруч. І часто навіть без парт, тому що для них немає місця. І це не провина школи, це вимоги Державних санітарних правил і норм: на одну дитину в укритті достатньо 0,5–0,6 кв. м і дозволяється змішувати класи.

Директорка ліцею Ірина Чернілевська розповідає: тиждень роботи в укритті, вщерть заповненому дітьми, коштував учителям голосу. Педагогам доводилося пробиватися не лише крізь гомін сотень школярів, а й крізь безперервний гуркіт вентиляції. Тож школа пані Ірини вже замовила для вчителів гарнітури екскурсовода (мікрофони) й усерйоз розглядає варіант придбання тканинних ролет для зонування укриття.

2. Сусідство з мешканцями мікрорайону. Шкільні укриття працюють цілодобово, і ними користуються мешканці сусідніх будинків. Люди залишаються там не лише на ніч, а й зранку, якщо тривога триває довго. Дехто приносить із собою розкладачки або спить на шкільних стільцях. Через це шкільні прибиральниці не встигають підготувати укриття до приходу дітей. А саме приміщення часто залишається в жахливому стані: розлита кава, сміття на партах.

Ірина Чернілевська згадує, що недавно відвідувачі укриття написали на неї скаргу за те, що зранку вона відгородила частину укриття і поставила там стільчики для дітей, аби створити навчальну зону. Адже мешканці сусідніх будинків приходять не лише вночі, а й під час денних тривог.

3. 3. Вразливість підземних комунікацій. Юрій Кіньков розповідає про проблеми із санітарними кімнатами в укритті: «Усі туалети під землею працюють з електронасосами. І якщо туди потрапить навіть шматочок туалетного паперу, то все виходить із ладу. І потім, коли вдень багато тривог, діти просто не мають куди піти».
4. Ранкова логістика та межа відповідальності.

Учителям буває важко дістатися до школи під час тривог чи обстрілів. Тоді як родини, що живуть поруч або де батьки поспішають на роботу і хочуть встигнути до тривоги, дітей приводять задовго до початку занять — ледь не о 7:30. Приводять дітей і під час тривог — особливо якщо батьки працюють у критичній інфраструктурі.

Формально вчитель не повинен приймати дитину до початку освітнього процесу й особливо під час тривоги. Але й залишити малечу на вулиці неможливо, тому школам доводиться організовувати чергування вчителів.

5. Харчування.

Як і очікувалося, велика проблема для шкіл — організація харчування під час тривоги.

Більше про це ми вже розповідали.

6. Подвійне навантаження та виснаження вчителів. Педагогам часто доводиться вести уроки одночасно у двох форматах — очно (для тих, хто прийшов у школу) й онлайн. І це не тільки виснажливо, а й неефективно. Часто найбільше страждають від цього ті діти, які вчаться онлайн, бо вчитель просто фізично не може однаково приділити увагу і тим, хто сидить перед ним у переповненому укритті, і тим, хто вдома перед екраном смартфона. До того ж учителі змушені готувати по кілька сценаріїв занять залежно від безпекової ситуації — у класі чи в укритті.

Євген Кушнір каже, що проблеми Києва не унікальні. Як керівник Всеукраїнської асоціації директорів шкіл він спілкується з колегами з Кривого Рогу, Харкова, Запоріжжя та інших міст, які потерпають від частих тривог. Вони стикаються з тим самим.

Як навчатимуться діти під час тривог

Очевидно, що школи у цій ситуації потребують підтримки. Керівниця департаменту освіти й науки КМДА Олена Фіданян розповідає, що міський департамент разом із районними управліннями освіти вивчив ситуацію і досвід кожної школи. Це дозволило зібрати найкращі рішення й окреслити школам рамки. Аби кожен директор міг створити власну модель організації навчання з урахуванням місткості укриттів, кадрових ресурсів та очікувань батьків.

Ці моделі важливо знати і батькам, аби розуміти, що стоїть за новими скороченими розкладами чи «двозмінками».

Кому віддати пріоритет в очному навчанні, якщо в укритті всі не поміщаються

Перший і беззаперечний пріоритет — початкова школа (1–4 класи). Для найменших очний контакт із вчителькою — це питання не просто базових знань, а й соціалізації та дорослого поруч. До того ж малюків банально неможливо залишити самих удома, поки батьки працюють.

Далі за пріоритетом — 5-ті та 9-ті класи. Це перехідні етапи — діти переходять до базової та старшої профільної школи, у них формуються нові колективи й з'являються нові вчителі. Їм украй важливо адаптуватися очно.

Якщо укриття дозволяє, очно можуть навчатися й інші класи — щодня або почергово: хтось приходить до школи, а хтось навчається дистанційно, і навпаки.

Також є пропозиція міксувати дітей на паралелі не за класами, а за вибором форми навчання: окремо групи тих, хто хоче навчатися очно, і окремо тих, хто дистанційно.

Що робити дитині, якщо її клас навчається дистанційно, а батьки на роботі

У шкільних укриттях пропонують облаштовувати спеціальні цифрові зони — такий собі підземний коворкінг, куди учень може прийти зі своїм девайсом, підключитися до онлайн-уроку й виконувати завдання під наглядом чергового вчителя чи психолога.

Що робити школам з крихітними укриттями або якщо їх немає

Виходом може стати «освітня міграція» — тимчасовий переїзд шкіл чи окремих класів до приміщень іншої школи або садочка, які заповнені не повністю й мають місткі укриття. Ресурс для такого маневрування є: як розповіла Олена Фіданян, у столиці 15% садочків заповнені наполовину. З них кожен третій — на Оболоні і кожен п'ятий — на Печерську.

Як проводити уроки в укритті

Школам пропонують скоротити їхню тривалість до 30–40 хвилин і зробити акцент на базових предметах. Інші виносяться на самостійне опрацювання у той день, коли було багато тривог. Це важливо ще й тому, що в укритті немає можливості відпочити і порухатися на перерві, часто — недостатньо яскраве світло, що може втомлювати очі.

Поради батькам

Безпека дітей під час навчання залежить не тільки від шкіл, а й певною мірою від батьків. Ось кілька критично важливих прохань і пересторог від керівників навчальних закладів до родин.

— Заряджені телефони та алгоритм дій дорогою до школи. Батьків просять обов'язково перевіряти, чи заряджений мобільний телефон їхньої дитини, коли вона самостійно йде до школи. А також разом із дитиною відпрацювати алгоритм дій у разі повітряної тривоги.

Забирати дитину під час тривоги — тільки особисто та під підпис. «Законодавчо ми не маємо права відпускати дітей під час тривоги, навіть якщо батьки напишуть заяву чи записку, — каже Юрій Кіньков. — Кожна школа виходить із цієї ситуації по-різному. Я сказав батькам, що якщо вони хочуть забрати дитину, хай вони приходять, розписуються в журналі, що роблять це під власну відповідальність і без мого дозволу».

Не переривати уроку в укритті. Якщо діти вже спустилися до сховища й там триває навчальний процес, директори просять батьків не вимагати від учителів негайно виводити дитину назовні. Укриття є безпечним середовищем, а урок має бути доведений до кінця. До того ж, якщо лунає відбій тривоги, заняття однаково завершують у підвалі, а вже на перерві діти організовано повертаються до звичайних класів.

Рішення про прихід до школи — за родиною. Тільки батьки ухвалюють остаточне рішення, чи йти дитині до школи після важких нічних обстрілів, зважаючи на її стан.

Курс наперекір «штурманам»

Коли ми розмовляли з директорами, у Києві лунали вибухи. Але це була єдина можливість поспілкуватися, адже тільки зараз, в укритті, їм вдалося зробити вимушену паузу у своєму напруженому графіку. Ми говорили про проблеми, однак кожна розмова закінчувалася не розпачем і не опусканням рук.

Серед усього цього хаосу проблем і невизначеності вимальовувалося зовсім інше відчуття — внутрішньої сили і віри у своїх батьків, своїх учнів і у свою справу. І, звісно ж, в Україну.

…Навіть якщо штурмани, які складали карту руху цієї субмарини, зробили це абияк — подумала я про себе.

Наші школи не просто щодня тримають оборону під землею — вони вибудовують те майбутнє, за яке варто жити і перемагати.