Така реакція психіки має небезпечний бік: психологиня попередила, що чекає на українців

Психологиня Олена Дацун

На п’ятому році повномасштабної війниукраїнці до багатьох її викликів мимоволі призвичаїлись. Попри небезпеку дорослі та діти продовжують гуляти в парках, ходити вулицями міста, працювати чи зустрічатись із близькими.

Психологи пояснюють: така адаптація — природна реакція психіки, але вона має небезпечний бік. Більше про це розповіла в сюжеті спеціальна кореспондентка ТСН Валерія Ковалінська.

Парк «Наталка». Столична Оболонь. Одне з найпопулярніших місць відпочинку киян. І 29 серпня тут сталася трагедія — внаслідок російської атаки «Шахедом» тут загинула дворічна дитина.

Під час наших зйомок, як тоді, у Києві оголошена повітряна тривога. Але на дитячому майданчику батьки і діти залишаються. Андрій каже, його троє дітей звикли до вибухів, адже у Київ родина переїхала після деокупації Херсона.

«Відносно звикли вже… Діти теж ще дома бачили, як склади рвуться. Це все було поруч. Діти вони ж іще молоді, вони дуже швидко адаптуються до всього. З ними легше, ніж з дорослими. Сказали їм — і вони сприймають це так, як є. А чому не йдете в укриття? Ми тільки вийшли погулять… Вони ж летять постійно… Скільки можна сидіти в укритті. Якщо бачу, що сюди багато рухається, тоді підемо додому. Уже відбій. Відбій. Можна виходить», — каже херсонець Андрій Шевченко.

Реалії українського дитинства — відрізняти тривоги, шахедну атаку від ракетної, і знати як поводитися під час небезпеки. І як кажуть психологи — для наших дітей наразі тривога вже не завжди означає страх.

Про психічний стан українців ми говоримо з психологинею Оленою Дацун. А також про те, чому люди дедалі більше перестають боятися і ховатися під час тривог.

«Це більше не втома, це швидше за все вже наша адаптація, бо психіка не може постійно боятися. А з іншої сторони, це певне такий показник нашої адаптивності до того, що ми живемо і вчимося жити вже під час війни», — розповідає психологиня Олена Дацун.

Укриття

Та адаптація має і зворотний бік: ми не реагуватимемо там, де реагувати справді потрібно.

«З одної сторони, це наш плюс, ми продовжимо жити и вчимося жити, а з іншої сторони, якраз, ми втрачаємо толерантність до небезпеки. І це така, як дві сторони одної медалі. Тобто, ми, з одної сторони, адаптуємось, з іншої сторони, ми втрачаємо цю різкість реагування на небезпечні явища. На жаль, це процес, який іде паралельний, і ми не можемо лише сфокусуватись на одному і відмінити інший. Ми дійсно перестаємо реагувати, і це про виматування нервової системи, про те, що вона просто доходить до певного критичної якоїсь межі і вона просто перестає реагувати», — каже психологиня.

То як не дійти до цієї межі? Олена радить повертати собі хоча б маленьке відчуття контролю. Смачна кава. Додаткова година сну. Час з дитиною. Будь-яка проста дія, яка повертає вас у «тут і тепер».

«В першу чергу, пам’ятати, шо ви є у себе… зараз мені страшно, це нормально… А далі, що я можу для себе зробити?» — каже Олена Дацун.

І навіть у бомбосховищі можна не просто чекати відбою. Малювати, читати або просто говорити з дитиною. Бо контакт із батьками — це теж опора.

«Чим ти можеш заняти дитину? Чим ти можеш занята себе? Яку активну діяльність ви можете одна з одною зробити? Тобто, да, це може бути малювання, це може бути читання, перегляд мультфільмів, навіть просто посидите поговорити… Щоб повернутися в той діалог, в контакт з дитиною. Це важливіше значно», — розповідає психологиня.

Навіть звичайні маршрути варто продумати заздалегідь: де можна сховатися, якщо дорогою пролунає тривога.

«Мій маршрут обов’язково має складатися з розуміння, де, в який час, я можу сховатися в безпечне місце… І прогнозування — це якраз повернення до нашого звичного життя», — радить психологиня.

Важливо не забувати планувати. Адже плани на завтра чи місяці вперед повертають нам відчуття життя, не обмеженого черговою тривогою.

«Я прогнозую своє життя, життя не в тривозі, не в очікуванні, шо може шось пролетіти, а саме з такою мирною якоюсь історією», — каже Олена Дацун.

Особливо уважними варто бути до дітей. Психолог радить дивитися не лише на те, як дитина поводиться під час тривоги, а й на те, що відбувається після неї. Бо головний маркер — чи повертається дитина до свого звичного життя.

«Питання не в тому, шо вона вже не лякає. Питання в тому, а шо ти хочеш, коли вона закінчується… Для мене діагностична не тривога під „Шахедами“, для мене діагностична, що після цієї тривоги стається. Якщо дитина перестає мріяти і перестає бажати… Якщо вона змінила режим сну… в їжі, в іграшках, в стилю зовнішньому… Якщо це різкі зміни, тоді на це треба звертати уваги. Для мене зараз дійсно показник — це про те, що дитина перестає мріяти і хотіти», — каже психологиня.

Запитую у психологині, з якою ми разом застали тут тривогу — чому зараз батьки не ховалися?

«Швидше за все, це якраз про те, що батьки також хочуть далі вчитися жити під час тривог. І феномен якраз нашої української вже реальності в том, що ми не вчимося адаптуватися до тривог, а ми вже адаптувалися до них. І ми тепер вчимося жити в тих реальностях, в яких є. І це якраз буде потребувати дуже багатих змін, вже не в психіці людини, а це буде потребувати змін в організації шкільного навчання, інфраструктури, ну все, що буде мати певні наслідки, щоб люди могли жити вже в тому, в тій реальності, в якій ми живемо», — розповідає Олена Дацун.

За спостереженнями рятувальників, які працюють на місці прильотів є категорія людей, які свідомо не ховаються під час тривог, як би це дивно не звучало, вони сподіваються почути дрон, і вже тоді ховатися. Але це хибна уява.

Уламки «Шахеда»

«Я спілкувався зі свідками будинків, які воно влучало, вони просто не чули звук вибуху. По-перше, вони з дуже великої висоти починають планувати на ціль, по-друге, вони використовують інші двигуни, які майже не чутно, коли вони заходять на ціль. Тому треба розуміти, що це вже не працює, на жаль», — каже речник ДСНС Павло Петров.

Не працює і сподівання: «якщо що — я швидко втечу». На відкритій місцевості людина не має захисту.

«В першу чергу небезпека через уламки, які несуть з собою. Тому що в першу чергу треба розуміти уламки від ракет, від дронів. У нас також працює протиповітряна оборона, це також небезпечно. ДСНС завжди закликає людей не залишатися на відкритій території», — розповідає Павло Петров.

Тож під час тривоги правило просте: не чекати вибуху, не виглядати, чи справді щось летить, і не сподіватися на власну швидкість. Почули сирену — прямуйте до укриття і залишайтеся там до відбою.

«Тому повинні розуміти, що найбезпечніше місце — це все, що нижче рівня землі», — розповідає Павло Петров.

Між тривогами, до місця де загинула дворічна дитина, приходить пані Сніжана з онукою Мартою. Дівчинка розпитує бабусю чому тут лежать іграшки та квіти:

«Вона ж у нас запитує: а що там? Чого там люди… Чого вони квіточки ставлять, чого там іграшки… Дитині потрібно пояснювати, хто нас напав… Так, Мартуся. Хто з нами воює. А хто з нами воює? Росія. Росіяни».

Каже: правила безпеки не ігнорують і завжди йдуть в укриття.

І ще реалії українського дитинства — це на складні дитячі запитання отримувати від дорослих відповіді, які вони воліли б ніколи не вимовляти.