Джордж Фрідман про злет AfD у Німеччині: чому до Європи повернулося суперництво націй

Через 81 рік після Другої світової війни піднесення німецької AfD відродило давні страхи по всій Європі. Засновник Geopolitical Futures Джордж Фрідман говорить про згасання успадкованого почуття провини, міграцію, національні інтереси та повернення до більш фрагментованого європейського порядку.

Немислиме стає мислимим

Крістіан Сміт: Ультраправі набирають силу в Західній Європі. "Альтернатива для Німеччини", або AfD, уперше перемогла на земельних виборах у Німеччині, здобувши близько 44 відсотків голосів, що більш ніж удвічі перевищує результат партії, яка посіла друге місце, і набагато перевершує попередній рекорд самої AfD. Можливо, вона не зможе сформувати коаліційний уряд. Марін Ле Пен очолює рейтинги за сім місяців до президентських виборів у Франції, а партія Найджела Фараджа Reform UK іде врівень із правлячою у Великій Британії Лейбористською партією. Чи є це визначним геополітичним моментом для Європи, чи ми забігаємо наперед?

Ще зовсім недавно піднесення ультраправої партії в Європі після Другої світової війни здавалося майже немислимим. Що змінилося?

Джордж Фрідман: Немислиме тепер стало мислимим. Німеччина та Європа разюче змінилися. Тривалий час Європу ототожнювали з НАТО, хоча НАТО охоплювало лише частину значно більшого континенту, і вважалося, що члени Альянсу матимуть спільне розуміння у військовій сфері. Європейський Союз також намагався побудувати спільну європейську економіку для своїх членів.

Але ці країни залишалися націями. Вони мають різні мови, різну історію та довгу пам'ять про ворожнечу між собою. Європейська інтеграція була спробою зберегти ці незалежні нації, водночас подолавши притаманний їм антагонізм шляхом створення своєрідної псевдодержави. Тим часом після Другої світової війни Сполучені Штати долучилися через НАТО до гарантування безпеки Європи, щоб стримати росіян.

Сьогодні, якими б не були загрози з боку Росії, вона не змогла перемогти Україну і вочевидь не здатна вторгнутися до Польщі. Це дає європейським країнам певну свободу, якої вони довго не мали. Вони знову можуть запитувати, у чому полягають британські інтереси, як вони співвідносяться з інтересами Ірландії та чим французькі інтереси відрізняються від німецьких.

Упродовж багатьох років вважалося, що німці не мають права обстоювати окремий національний інтерес через звірства їхньої країни у Другій світовій війні - не лише Голокост, а й жорстокі окупації та війни, які вела Німеччина. Однак від завершення війни минув 81 рік. Людям, які брали в ній участь, тоді було від сімнадцяти до дев'ятнадцяти років або трохи за двадцять, і майже все те покоління вже пішло з життя.

Наступні покоління не мали жодного стосунку ані до нацистської Німеччини, ані до окупації Франції, ані до Голокосту. Неминуче дехто з них каже: "Ми не відповідаємо за те, що зробили наші діди чи, можливо, прадіди. Ми німці, наша мова - німецька, і ми маємо спільний інтерес, так само як Франція, Велика Британія та Польща. Ми маємо право його обстоювати".

Вони стверджують, що Німеччина послідовно підпорядковувала свій національний інтерес нібито загальноєвропейському, хоча Європа ніколи не мала єдиного національного інтересу. Як це буває після воєн та інших історичних потрясінь, нове покоління більше не приймає на себе відповідальність за минуле й прагне повернути Німеччині статус національної держави з власними інтересами.

Чому цей результат важливий - і чому його не варто переоцінювати

Джордж Фрідман: AfD не здобула більшості. Це були регіональні вибори, і навіть там партія отримала менш як 50 відсотків. Те, що вона посіла перше місце в регіоні, який колись був частиною Східної Німеччини, має значення, але це не означає докорінної трансформації Німеччини.

Для європейців, які знають від батьків і дідів, що колись означала німецька могутність, це може здаватися жахливим - майже наче повернення злочинців. Така реакція зрозуміла. Їхні рідні розповідали їм страшні речі про німців, і це була правда. Але одні покоління відходять, а на їхнє місце приходять інші, переконані, що вони не скоювали тих злочинів, що Німеччина заплатила за скоєне й тепер до неї слід ставитися як до будь-якої іншої нації, яка має право на власні інтереси.

Це спричиняє культурну кризу в Європі. На континенті досі живе уявлення, що через своє минуле Німеччина має залишатися державою другого плану, тоді як усередині країни міцнішає сила, яка відкидає такий статус. І все ж не варто перебільшувати значення цих виборів. Вони відбулися в одному регіоні колишньої Східної Німеччини, AfD не здобула більшості, а за голоси змагалися кілька партій.

Очевидним видається інше: Німеччина дедалі виразніше формулюватиме власний національний інтерес. Я вважаю, що Дональд Трамп частково передбачив це, коли почав дистанціюватися від НАТО. Саме Сполучені Штати задавали Альянсу єдиний курс, але геополітичні зміни зробили НАТО застарілим.

Отже, цей результат водночас і важливий, і менш важливий, ніж дехто стверджує. Це не повернення нацистів. Це вимога нинішнього покоління німців так само, як інші європейці, звільнитися від успадкованої провини й обстоювати національний інтерес у зовнішній політиці.

Я аж ніяк не друг нацистів. Обоє моїх батьків пережили Голокост і концентраційні табори. Але я також розумію, що сучасні німці - не ті люди, які ув'язнили їх у цих таборах. Зрештою, німецька держава існуватиме й обстоюватиме свої інтереси.

Якби Європа справді могла діяти спільно, її країни могли б вирішити, що континент із десятками націй не може дозволити собі постійні конфлікти, коли Китай і Сполучені Штати залишаються могутніми, а Росія нікуди не зникла. Але це малоймовірно. Німеччина - велика економічна і певною мірою військова держава, хоча й не найсильніша в регіоні. Її повернення оживить у пам'яті всі історії, які діди й бабусі в сусідніх країнах розповідали своїм онукам.

Міграція та національна ідентичність

Крістіан Сміт: У землі Мекленбург-Передня Померанія, яка входила до складу Східної Німеччини, наближаються вибори, і AfD лідирує в опитуваннях. На сході партія традиційно має кращі результати, ніж на заході. Що стоїть за її піднесенням? І чи пояснюють подібні чинники силу правих у Великій Британії та Франції, де Марін Ле Пен уже багато років відіграє помітну роль?

Джордж Фрідман: Один із важливих чинників - неконтрольована міграція. Ці європейські країни порівняно невеликі й у світовому масштабі мають обмежену чисельність населення. Європейські уряди, на чию політику значною мірою впливав Європейський Союз, допустили значну міграцію. Міграція завжди спричиняє певну соціальну напруженість; Сполучені Штати також неодноразово з цим стикалися.

У Європі проблема дійшла до того, що деякі люди відчули: їхню національну культуру позбавляють легітимності. Я не маю на увазі, що культура була "забруднена". Просто з'явилися інші культури. Звичаї, які давно були нормою, тепер в очах деяких людей могли подаватися як недоречні спроби нав'язати місцевий спосіб життя новоприбулим. Через це частина громадян почувалася чужинцями у власних країнах.

AfD виступає проти імміграції, і це один із чинників, що згуртовують її прихильників. Інтереси Франції та Німеччини дуже різняться, але ці рухи об'єднує досвід потрясінь, спричинених масовою міграцією, - подібне переживали й Сполучені Штати.

Так міркують самі праві: "Я німець, я розмовляю німецькою; ви не німці, чому ж вас тут так багато?" Подібна реакція виникає в багатьох країнах. Значною мірою основою європейських правих є спротив міграційній політиці, яку люди вважають нав'язаною їм. Їхнє прагнення зберегти німецьку, французьку чи британську культуру інші часто називають расизмом. Самі праві вважають, що великий наплив іммігрантів, які принесли власну культуру, певною мірою послабив ці національні культури.

Люди утворюють спільноти зі спільними нормами й звичаями. Коли велика кількість новоприбулих зберігає власну культуру і, схоже, не бажає пристосовуватися до національних норм, це стає предметом політичних суперечок. Я народився в Угорщині й зміг стати американцем, дотримуючись американських культурних норм. Європейці зіткнулися зі своєю версією цієї проблеми.

Тож, коли ці партії говорять про національні інтереси, вони справді мають на увазі національні інтереси - наприклад, німецькі. Але це не обов'язково означає порушення норм ліберальної демократії. Справедливо буде сказати, що міграція завдала цим суспільствам певної шкоди.

AfD, Росія та війна в Україні

Крістіан Сміт: AfD особливо сильна на сході Німеччини, який під час холодної війни належав до радянського блоку. Вона прихильніша до Росії, ніж більшість інших німецьких партій, і хоче скасування санкцій та відновлення тісніших відносин. Схожі настрої поширені й серед інших популістських правих у Європі. Що посилення AfD означало б для відносин із Росією та для європейської єдності?

Джордж Фрідман: Я не погоджуюся з припущенням, що радянська окупація зробила східних німців дружніми до Росії. Вони знали, як економічно й соціально розвивалася Західна Німеччина, і знали, що їм не дали можливості розвиватися так само. Росіяни їх експлуатували, боялися й окупували.

Прихильнішому ставленню до Росії сприяли крах комунізму, вихід Росії з регіону та поява російської ідеології, згідно з якою держава рішуче діє у власних інтересах, як вона сама їх розуміє. Деякі європейці тепер прагнуть повернутися до порядку, який існував до того, як Перша світова війна його зруйнувала, - порядку, за якого нації відкрито мали й обстоювали окремі інтереси.

З цього погляду дехто з європейських правих розглядає спробу Росії повернути Україну, яка колись входила до складу Росії, хоча навряд чи була цим задоволена, як намагання відновити свою національну державу. Багато людей у Європі та Сполучених Штатах вважають напад на Україну війною проти суверенної держави. Натомість частина правих порівнює його з Громадянською війною у США, коли Сполучені Штати не дали Півдню, який прагнув відокремитися, вийти зі складу країни й повернули його. Чи правомірна така аналогія - у цьому випадку не головне; це їхній погляд, і за такі дії вони поважають Росію.

Французький націоналізм давно так само рішуче обстоював інтереси Франції, навіть під час занепаду її глобальної імперії. Німеччина, своєю чергою, залишалася розділеною до кінця XIX століття й насилу об'єднувалася в Європі, де панували інші держави. Тепер націоналізм знову утверджується. Дехто вбачає у Володимирі Путіні не комуніста чи імперіаліста, а лідера, який намагається зберегти історичну структуру своєї країни. Це відповідає їхньому власному баченню національного суверенітету.

Відбувається повернення до порядку, зруйнованого світовими війнами та Радянським Союзом. Я бачу прояви такого настрою і серед лівих, і серед правих.

Європа після втрати американської стратегічної парасольки

Крістіан Сміт: Франція та Німеччина - дві провідні держави Європи. Чи може перемога Марін Ле Пен у поєднанні з посиленням AfD докорінно змінити геополітику континенту?

Джордж Фрідман: Перш ніж повертатися до довоєнної реальності, варто пам'ятати, що після Другої світової війни європейська геополітика опинилася в тіні американського національного інтересу. Радянський Союз був могутнім і загрожував Західній Європі, але це була також Атлантична Європа - регіон, чиї імперії створили першу глобальну систему. Нідерланди, наприклад, контролювали величезні території Азії. Однією з найважливіших подій 1945 року стало не лише завершення війни, а й крах європейської імперської системи.

Американські стратеги дивилися на карту й побоювалися, що, якби росіяни захопили атлантичні порти на кшталт Гамбурга, Бремена й Кале, вони змогли б розгорнути військово-морські сили, здатні кинути виклик Сполученим Штатам в Атлантиці. Наприкінці XIX століття Альфред Тайєр Мехен стверджував, що панування на морі є основоположним інтересом США, який охоплює і Атлантичний, і Тихий океани.

Німецькі підводні човни кидали виклик Сполученим Штатам в обох світових війнах. Америка не вступила в Першу світову війну, доки німецькі підводні човни не почали топити кораблі, і не вступила у Другу світову війну проти Німеччини, доки та не оголосила їй війну. До цього Вашингтон підтримував Велику Британію за програмою ленд-лізу. Ця угода містила таємне положення: якби Британії довелося капітулювати, британський флот мав вирушити до Канади, а не потрапити до рук Німеччини.

Та сама логіка визначала американську стратегію під час холодної війни. Якби росіяни перерізали атлантичну лінію постачання, американські війська в Європі неможливо було б ані забезпечувати, ані підсилювати. Вашингтон подавав стримування як моральне прагнення не дати комунізму поневолити Європу, і це справді було так. Але це був також необхідний стратегічний крок: російський флот, що діяв би з атлантичних портів, міг кинути виклик Сполученим Штатам на морі, а Вашингтон не хотів ще одного прямого зіткнення.

Коли Росія зазнала краху й більше не могла становити таку загрозу, Сполучені Штати неминуче значною мірою втратили інтерес до того, щоб контролювати Західну Європу, багато витрачати на її оборону та відправляти для її захисту одне покоління військових за іншим. Трамп, можливо, прискорив скорочення присутності, але це сталося б у будь-якому разі.

Після цього Європі довелося самій давати собі раду. Її нації почали казати: "Ми не європейці, ми французи", "ми британці" або "ми німці". Французи знали це завжди. Англійці зрозуміли, що вони не європейці; вони захотіли повернути фунт. Тепер німці кажуть, що вони німці, а не європейці. Росіяни кажуть, що не прагнуть завоювати Європу, а хочуть зберегти те, що колись мали.

Я не погоджуюся з усіма цими твердженнями. Я описую те, що відбувається. У Європі знову постає порядок, який існував до Другої світової війни та холодної війни, коли домінували національні інтереси. Колись європейці безжально воювали між собою заради цих інтересів. Сьогодні є надія, що Франція та Німеччина зможуть мати кожна свій національний інтерес і ці інтереси не зіткнуться. Востаннє, коли Європа жила за такою логікою, це погано скінчилося. У цьому полягає небезпека, навіть якщо логіка національного інтересу й досі має силу.

Чи можуть національні інтереси співіснувати з НАТО?

Крістіан Сміт: Деяких європейців непокоїть, як виборці цих партій дивляться на війну в Україні та відносини з Росією. Чи може прагнення до національних інтересів привести до дружніших відносин із Росією, чи річ насправді не в цьому?

Джордж Фрідман: Це залежить від того, чого, на думку кожної країни, потребує її національний інтерес. Сполучені Штати змусили ті частини Європи, які вони окупували після Другої світової війни, придушити свої конкуруючі інтереси, і європейці охоче це прийняли, бо пам'ятали, наскільки жорстоко вони воювали. НАТО було штучним утворенням, яке об'єднало держави, що не лише воювали між собою, а й прагнули окупувати значну частину Європи та світу.

Якщо прибрати первісну причину всеосяжної участі США - Росію як агресивну й дієздатну військову потугу, - картина змінюється. Наприкінці Другої світової війни Росія була саме такою. Але тепер Сполучені Штати бачать, що Росія не змогла захопити Україну, не кажучи вже про всю Європу. Коли американське стримування Європи слабшає, давні розбіжності знову виходять назовні. Країни запитують, чому вони мають узгоджувати зовнішню політику із сусідами, з якими не мають ані спільної мови, ані спільних інтересів.

Після холодної війни Європа стала менш ідеологізованою в тому сенсі, що Росію вже не всі сприймають як комуністичного монстра. Дехто бачить у ній потенційного союзника. Якщо американці відступлять, залишаться старі європейські країни та їхні старі звички: вони з підозрою ставитимуться одна до одної й підуть кожна своїм шляхом.

Чи здатен Європейський Союз утримати їх разом? Мене смішить вислів "коаліція охочих". Коаліція існує лише тоді, коли її учасники справді діють спільно. Європейці вживають цей термін, щоб приховати відсутність справжньої коаліції. Що таке НАТО без американців? Чи справді Велика Британія, Франція та Німеччина об'єднаються навколо однієї зовнішньої політики? AfD каже, що ні. Франція давно була складним партнером у НАТО, а Велика Британія засвідчила свою дистанцію через Brexit.

Польща дивиться на захід, у бік Німеччини, і на схід, у бік Росії, та запитує, чи не повторюється історія. Росія каже, що Україна була частиною "святої Росії-матінки", і хоче повернути її. У певному сенсі Європа рухається назад, до минулого, яке, можливо, вкорінене глибше, ніж порядок останніх 80 років. Той період міг бути своєрідним ходінням уві сні. Тепер стара Європа повертається.

Крістіан Сміт: "Ходіння уві сні" - тривожний вислів для Європи; він нагадує про книжку, присвячену тому, як великі держави несвідомо втягнулися в Першу світову війну. Європа також переозброюється. Польща та Німеччина збільшують військові витрати на сотні мільярдів. Наскільки ці зусилля залежать від європейської єдності чи єдності НАТО і чи загрожує їм піднесення правих популістів?

Польща та нова стратегія США в Європі

Джордж Фрідман: Нам слід припинити говорити про "Європу" так, наче це держава. Це континент. Натомість погляньмо на німецько-французькі відносини, німецько-польські відносини та відносини Великої Британії з континентом.

Тепер Сполучені Штати хочуть розмістити війська в Польщі на постійній основі й шукають бази, де могли б жити родини військовослужбовців, як колись американці жили в Німеччині. Вашингтон і далі не довіряє Росії. Причина не в ідеології; він просто їй не довіряє. Сполучені Штати також не бачать ані потреби, ані спроможності країн на захід від Польщі мати справу з Росією.

Польща - східний край коаліції, що протистоїть Росії, а Вашингтон пообіцяв значне фінансування, щоб допомогти Польщі створювати озброєння. Американці не залишили Європу. Вони більше не намагаються передусім організувати весь континент у щось таке, що не воюватиме саме із собою і зможе протистояти зовнішньому нападу. Тепер вони діють з огляду на власні побоювання щодо Росії, а Польща є опорною базою цієї стратегії.

Це одна з причин, чому я їду до Польщі. Польсько-американські відносини розвиваються блискуче. Німеччина незадоволена. На заході від неї - Франція, на сході - Польща, а Польща вже не слабка. Постає нова геополітика.

Розповідають, що Генрі Кіссінджер запитав, кому йому телефонувати, якщо він захоче поговорити з Європою. Єдиного телефонного номера немає, бо існують національні держави. Значення AfD не в тому, чи подобається мені ця партія. Воно в тому, що партія дедалі більше схиляється до бачення Німеччини як окремої нації - не Франції, Великої Британії чи Польщі, а саме Німеччини.

Європейський Союз - ще одна версія коаліції охочих. Його члени залишатимуться в ньому, доки матимуть із цього вигоду; інакше можуть вийти. Велика Британія вийшла.

Угорщина змінює курс

Крістіан Сміт: AfD уособлює переконання, що припущення, якими Німеччина керувалася після холодної війни, можуть змінитися. Однак Угорщина, схоже, рухається в протилежному напрямку. Після того як уряд Віктора Орбана втратив владу, відносини Угорщини з Росією погіршилися, а цього тижня вислали близько десяти російських дипломатів. Що це означає для Угорщини, Росії та решти Європи?

Джордж Фрідман: Політика Орбана була антиєвропейською в тому сенсі, що він не довіряв іншим європейським країнам, зокрема Німеччині. Його позиція складалася з двох частин. По-перше, Угорщина не могла довіряти своїм нібито європейським партнерам, бо кожна країна зрештою працювала на себе. По-друге, американці не збиралися безрозсудно кидатися у війни, а Угорщина не змогла б перемогти Росію, якби та прийшла знову. Після досвіду 1956 року його відповіддю було порозумітися з Москвою: нинішні росіяни не є комуністами, тож Угорщина може будувати з ними відносини інакше.

Такий підхід вивів Угорщину за межі європейського мейнстриму, бо, здавалося, порушував фундаментальні європейські принципи. Потім Орбан програв вибори, і до влади прийшов проєвропейський уряд, який хотів, щоб Угорщина приєдналася до "охочих". Це законний вибір. Але Угорщина повертається до європеїзму саме тоді, коли інші країни починають переходити до політики національних інтересів, яку проводив Орбан.

Крістіан Сміт: Які наслідки матиме цей розворот?

Джордж Фрідман: Вплив Угорщини на Європу обмежений. У ній живе близько дев'яти мільйонів людей. Історично вона належала до Австро-Угорської та інших імперій, її завойовували турки; незалежною вона була лише в окремі періоди. Її населення розмовляє неіндоєвропейською мовою, яка в деяких аспектах ближча до монгольської, ніж до будь-якої іншої. Це докорінно відрізняє Угорщину від сусідів. Угорщина завжди стояла осібно.

Я виріс в угорській родині. Угорська була моєю першою мовою, і я досі вільно нею розмовляю. Це зовсім інше місце з унікальною історією. Угорці здобули багато Нобелівських премій, що свідчить про блискучі здібності населення, але країна ні з ким не почувається цілком комфортно.

Тому приклад Угорщини не дає зрозуміти, яким шляхом, імовірно, підуть інші. Це унікальна нація. Мене нічого не пов'язує з нею, крім мого минулого, і я вважаю її надзвичайно цікавим винятком, який, на жаль, має дуже незначний вплив на ширший регіон.

Крістіан Сміт: Чи була Угорщина такою помітною в геополітичних дискусіях останні 10 чи 15 років переважно тому, що Орбан ішов проти загального європейського плину?

Джордж Фрідман: Так. Такий плин існував - віра в те, що порядок, запроваджений Сполученими Штатами, є постійною і єдино можливою реальністю Європи. Насправді Європа ніколи не була єдиною; окремі країни й далі маневрували, хоча й у невеликих масштабах. Доки існував комунізм, антикомунізм допомагав утримувати їх разом.

Потім сталися дві речі: комунізм упав, а Росія не змогла перемогти Україну. Господи, минуло вже п'ять років, а Росія досі не перемогла Україну. Російську загрозу для Європи завжди перебільшували. Люди говорять про "гібридну війну", але я не знаю, що це означає, крім диверсій і пропаганди. Страх перед Росією залишається глибоко вкоріненим, і це одна з останніх сил, які досі утримують європейські країни разом.

У міру зростання напруженості в німецько-французьких відносинах ми бачимо повернення старої Європи. Вона ніколи не зникала; певний час її лише стримували. Послання AfD, правильне воно чи ні, полягає в тому, що Росія є частиною Європи. Вона більше не комуністична, нині вона порівняно слабка, але в майбутньому стане сильнішою, тож Німеччині слід шукати іншої моделі відносин із нею.

Поляки чують це й відповідають: "Ви збожеволіли? Росіяни - наші безпосередні сусіди". Американці відповідають: "А ми вас профінансуємо, Польще. Насолоджуйтеся". Таким є новий геополітичний ландшафт Європи.