Les Echos: «Гібридна війна» — зручна вигадка, яка рятує Кремль від відповіді

Термін «гібридна війна», яким уже понад десять років описують дії Росії проти Європи, ніколи не був точним. А сьогодні він лише заважає правильно оцінювати те, що відбувається, вважає дослідник Французького інституту геополітики Жонатан Гіффар. У колонці Les Echos він пропонує інше поняття: «політична війна». На його думку, воно набагато точніше описує атаки, які зараз відбуваються по всій Європі.

Останні інциденти самі по собі багато про що говорять, зазначає Гіффар. Йдеться про вибухові дрони в аеропорту Німеччини, дезінформаційні кампанії у Франції та Каталонії, вибух на заводі боєприпасів в Італії, підпали оборонних підприємств і складів у Польщі та Болгарії, а також спроби втручання у вибори. За словами експерта, за значною частиною цих операцій стоїть скоординована мережа впливу. Зокрема, відома кампанія дезінформації Doppelgänger. Головна помилка Європи, наголошує Гіффар, полягає в тому, що вона досі сприймає ці випадки як окремі інциденти, а не як частину єдиної кампанії, яку передусім веде російська розвідка.

Подібне вже відбувалося, просто раніше. У 1948 році американський дипломат Джордж Кеннан, який тоді очолював Бюро планування політики Держдепартаменту США, у службовій записці описав концепцію «політичної війни». Йдеться про використання державою всіх доступних засобів для досягнення своїх цілей, крім прямого збройного зіткнення.

Це поєднання відкритих інструментів, таких як дипломатичний тиск і офіційна підтримка політичних союзників, із прихованими операціями, якими традиційно займаються спецслужби. Серед них дезінформація, таємне фінансування партій, втручання у вибори та підрив довіри до державних інституцій. За словами Гіффара, саме так діяли США і СРСР протягом усієї холодної війни.

Перехід Росії до такої логіки експерт відносить до початку 2010-х років. Поштовхом стали масові протести 2011–2012 років на Болотній площі в Москві та майже одночасні події «арабської весни». У Кремлі побачили, що Захід готовий підтримувати повалення авторитарних режимів, і сприйняли це як пряму загрозу власній владі.

Відтоді послаблення західних демократій, за логікою Москви, стало питанням самозбереження російської системи.

Найгостріша проблема, на думку Гіффара, полягає не в тому, що Європі бракує інструментів, а в тому, як вона сприймає цю загрозу. Коли на кожен випадок реагують окремо, кібербезпекою займаються в одному місці, контррозвідкою в іншому, а дезінформацією ще десь, європейські уряди фактично залишають Росії комфортну «сіру зону». Рівень агресії навмисно тримають нижче порогу, за якого НАТО могло б формально задіяти статтю 5 про колективну оборону.

Вихід, каже Гіффар, полягає в політичному, а не суто технічному чи військовому підході до проблеми. Європі потрібно визнати, що одна держава системно намагається змінити політичний устрій сусідніх країн. Відповідно, захист потрібно будувати навколо базових інститутів, зокрема верховенства права, демократії та прав людини, а не навколо окремих «фронтів».

Те, що подібні тези звучать від французького геополітика, свідчить про зміну настроїв на Заході. Там дедалі чіткіше усвідомлюють, що Росія воює не лише проти України, а й проти Європи загалом.

Російські атаки в Європі дедалі важче сприймати як окремі випадки. У серпні президент Латвії Едгарс Рінкевичс заявив, що Москва вже веде гібридну війну в Європі, яка включає диверсії, атаки на критичну інфраструктуру та провокації. У вересні данська розвідка повідомила про вербування людей для диверсій проти оборонних компаній.

Європейським країнам дедалі важче відповідати на ці атаки поодинці. Bloomberg писав, що західні союзники досі не мають спільної відповіді на диверсії.

Слабка реакція Заходу може переконувати Кремль іти далі та підвищувати ставки. Окремі атаки вже не обмежуються диверсіями, кібератаками чи дезінформацією. Серед можливих наступних кроків Росії називають і політичні вбивства.