«Розумію розчарування тими, хто вирішив виїхати»: як ЄС може допомогти молоді знайти своє призначення та врятувати Україну

За кожною дискусією про відновлення України стоїть важливе питання: хто відбудовуватиме країну? Зараз уряд прагне заручитися підтримкою міжнародних партнерів, передусім ЄС, щоб забезпечити цьому поколінню справжнє підґрунтя для мирного майбутнього після того, як війна — коли б і за яких обставин вона не завершилася — нарешті закінчиться. А це означає якісну освіту та гідну позицію на ринку праці, який, попри вторгнення, продемонстрував неабияку стійкість.

Італійське видання OBCT та проєкт ЄС EU Neighbours East розпитали українську молодь та експертів про можливості для молоді.

Як може вплинути дефіцит кадрів?

Яка саме робота насправді буде потрібна країні? Обриси майбутнього ринку праці України вже проглядаються. Половина українських компаній заявляє, що дефіцит працівників стримує розвиток їхнього бізнесу, згідно з квартальним опитуванням підприємств Національного банку України. А перший довгостроковий прогноз уряду щодо ринку праці, оприлюднений цього року, свідчить, що до 2036 року економіці знадобиться близько 2,6 мільйона нових працівників.

Відновлення посідає центральне місце в цьому прогнозі: попит на працівників будівельної галузі може зрости більш ніж удвічі — приблизно з 520 000 у 2025 році до понад 1,2 мільйона. Також будуть потрібні інженери, архітектори, лікарі, фахівці з реабілітації та психологи. Останні дві професії нагадують, що відбудова країни означає також відновлення людей, які в ній живуть.

Відбудова — один із найбільш очевидних напрямів, де проблема нестачі кадрів постає особливо гостро. Міжнародне енергетичне агентство (МЕА) зазначає, що через військову службу або переміщення Україна втратила понад чверть своєї робочої сили, а в деяких будівельних компаніях дефіцит працівників сягає 40%. За прогнозами, країні бракуватиме понад 500 000 кваліфікованих працівників у процесі відновлення енергомережі та модернізації будівельного фонду відповідно до стандартів ЄС. Крім того, будуть потрібні вчителі, фахівці цифрової сфери, юристи та державні службовці, яким у міру просування процесу вступу до ЄС доведеться опановувати правила Євросоюзу. Робочі місця будуть. Інше питання — чи буде достатньо молодих людей і чи матимуть вони належну підготовку.

Які інструменти існують в ЄС?

Саме для компенсації подібного дефіциту й був розроблений підхід — Молодіжна гарантія ЄС (EU Youth Guarantee): держави-члени зобов’язуються протягом чотирьох місяців після завершення навчання або втрати роботи запропонувати кожній молодій людині якісне робоче місце, можливість продовжити освіту, пройти професійне навчання або стажування.

«Для мене Молодіжна гарантія — це не лише про працевлаштування та професійне навчання для молоді. Це про інтеграцію до ЄС: це наш шанс продемонструвати, що ми здатні пройти цей шлях. Будуть виклики, можливо, невдачі, але це наше майбутнє», — сказала директорка Департаменту міжнародного співробітництва та партнерства у сфері освіти Державної служби зайнятості України Дарія Андрюніна.

Директорка Європейського фонду освіти Пілві Торсті була серед тих, хто стояв біля витоків запровадження цієї ініціативи у Фінляндії ще у 2013 році, перш ніж вона перетворилася на загальноєвропейську політику, а нещодавно — на одну з передумов для країн-кандидатів на вступ до ЄС, зокрема України, Молдови та держав Західних Балкан.

Завершуючи свій виступ на панельній дискусії, Торсті, яка у 2013–2023 роках обіймала посаду державної секретарки у трьох різних міністерствах Фінляндії, висловилася прямо: «Щоразу, коли хтось каже молодим людям, що вони — майбутнє, їм варто відповідати: „Насправді ми — сьогодення. Діяти треба вже зараз“».

Чи варто ділити українців та які питання важливіші

Юліан Кріцак тав співзасновником громадської організації «3.5%», що працює на мультикультурному Закарпатті. Її назва відсилає до теорії, згідно з якою активна меншість, що становить 3,5% населення, здатна власними діями спричинити суспільні зміни.

Олена Подобєд-Франківська — виконавча директорка Національного українського молодіжного об’єднання (НУМО), парасолькової організації, що об’єднує молодіжні організації країни. Ті, хто уважно стежить за подіями в Україні, можуть впізнати її у відомому документальному фільмі Євгена Афінеєвського «Зима у вогні», присвяченому протестам Євромайдану, відомим в Україні як Революція гідності.

Олена була серед сотень тисяч молодих українців та українок, які ще у 2013 році вийшли на Майдан. Вона нагадує, що до того часу «в Україні взагалі не існувало жодної системи молодіжної політики, окрім старих радянських догм» — на кшталт піонерської організації чи комсомолу, реліктів світу, якого більше не існує.

За останнє десятиліття ситуація покращилася, однак, як згадує Олена, «на міжнародних воркшопах я часто бачу, що європейські колеги вважають, ніби Україна має майже столітній досвід молодіжної політики, як деякі європейські держави. Насправді ж йдеться лише приблизно про десять років, і наша головна потреба — розширювати молодіжну інфраструктуру, щоб ця політика могла реально працювати».

До цього додається і більш безпосередній вплив самої війни. Згідно з дослідженням Британської Ради, опублікованим у листопаді 2024 року, молоді українці загалом уникають довгострокового планування і рідко заглядають далі, ніж на місяць уперед, а їхні надії на майбутнє залишаються залежними від результату війни, що триває.

Водночас між молодими людьми, які вирішили залишитися, і тими, хто вирішив виїхати з країни, поглиблюється розрив — як фізичний, так і психологічний, значною мірою підживлюваний соціальними мережами.

«Я розумію розчарування деяких людей тими, хто вирішив виїхати, – пояснює Юліан, який у свої 28 років жодного разу не замислювався про те, щоб залишити Закарпаття. – Іноді це навіть несвідомий механізм, який допомагає зміцнити власну рішучість залишитися. Але я не бачу відкритої ворожості й не думаю, що цей розкол загостриться після війни, якщо тільки якась політична сила не спробує штучно використати цей поділ у власних інтересах».

Через війну мільйони українців, серед яких значна частка молоді, нині живуть за кордоном. «Багато хто з нас чекає, що ці українці повернуться, — каже Олена, — але я не думаю, що більшість із них повернеться, якими б не були сподівання українського суспільства та уряду. Українці дуже легко адаптуються за кордоном і стали цінним ресурсом для країн, які їх приймають. На жаль, я не бачу жодних системних зусиль для залучення української діаспори, хоча це питання дедалі більше має ставати пріоритетним».

Одним із головних викликів для України — з 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення Росії та офіційного початку переговорів про вступ до ЄС — є зробити так, щоб населення, виснажене роками опору, відчуло реальні результати реформ. «Європейська інтеграція набуває сенсу не тоді, коли ухвалюють законодавство, а тоді, коли молоді люди бачать нові можливості у власному житті. Наше завдання — не переконувати молодих українців залишитися чи повернутися, а створити умови, за яких вони самі обиратимуть це. Інвестуючи в освіту, навички та якісну зайнятість, ми інвестуємо в покоління, яке очолить відновлення України та зміцнить її місце в ЄС», — каже Андрюніна.

Автор: Андреа Брашайко