Маніакальна одержимість Путіна Україною стала загрозою для безпеки Європи

Один із ідеологів міфічного «русского мира», великодержавний російський імперець Сергей Караганов заявив: «Ми ведемо війну з Європою, а не з нещасною, жалюгідною і обдуреною Україною. Війна не закінчиться поки ми не розгромимо Європу». Наскільки «щасливою» стала Московія від війни в Україні, то вже інше питання. Але чи розуміють в Брюсселі та інших європейських столицях, що Росія веде екзистенційну війну проти всієї європейської цивілізації, де Україна є лише першим рубежем оборони?

Адже маніакальна одержимість Путіна знищенням державності України стала загрозою і для безпеки всієї Європи. Російська агресія проти України принципово не вкладається у класичну модель обмеженого міждержавного конфлікту, в якому сторони воюють за конкретні ресурси, територіальні поступки або зміну балансу сил.

Хоча території, безумовно, є одним із ключових об’єктів війни, та спроби Російської Федерації їх захопити не вичерпують політичного змісту ворожих дій. Головна мета кремлівського вторгнення в Україну полягає в позбавленні України повноцінної політичної суб’єктності – права самостійно визначати власний державний лад, зовнішньополітичний курс, систему союзів і майбутнє власного суспільства.

Проте українська державність є лише «тактичним полем» у ширшому протистоянні терористичної Російської Федерації із колективним Заходом. Очевидно, що західний вектор України став для Кремля важливим чинником конфлікту, однак він не є його первинною причиною. Значно глибшим є заперечення самої можливості існування України як незалежного політичного суб’єкта поза російською сферою контролю.

І цей висновок випливає не тільки з характеру російських воєнних дій, а й із власних програмних текстів диктатора Путіна. Варто пригадати, що ще в липні 2021 року він опублікував статтю «Про історичну єдність росіян та українців», у якій концептуально заперечував сучасне розуміння української політичної нації та трактував росіян і українців як частини спільної історичної цілісності. А вже у лютому 2022 року ця «історична аргументація» була перетворена на безпосереднє політичне обґрунтування війни.

Таким чином, перед нами не просто геополітичний реваншизм Кремля. Йдеться про ідеологічну систему, в якій право України на самостійне існування повністю заперечується, а російське домінування подається як нібито природний та історично зумовлений стан речей.

Це і є центральна проблема сучасної європейської безпеки: країна, яка заперечує політичну суб’єктність сусідньої держави, фактично заперечує сам принцип суверенної рівності держав.

Одним із фундаментальних елементів кремлівського світогляду є твердження про існування якогось міфічного «єдиного російсько-українського народу». Що на перший погляд може видаватися історико-культурною тезою. Однак політичні наслідки такого твердження значно радикальніші.

У сучасній міжнародній системі жоден народ не є власністю іншої держави. Близькість мов, релігії, історичних традицій або етнокультурного походження не скасовує політичного суверенітету. Навіть якщо дві держави мали колись надзвичайно тісні історичні зв’язки, це не створює для однієї з них права визначати майбутнє іншої.

І саме тут кремлівська концепція здійснює принциповий «логічний стрибок»: від нібито культурної близькості – до політичної підпорядкованості. Перетворюючи спільне історичне минуле на інструмент геополітичного тиску, а законне прагнення сусідніх держав до незалежності – на привід для розв’язання кривавої загарбницької війни.

Ця путінська теза «про один народ» фактично передбачає, що українська окремішність є або історичною помилкою, або наслідком зовнішнього втручання. У такій збоченій конструкції незалежна Україна постає не як закономірний результат історичного розвитку, а як штучне відхилення від «правильного» стану речей.

Це пояснює, чому кремлівська риторика так часто повертається до питань радянських адміністративних кордонів, більшовицьких рішень та історичних претензій. Коли сучасна Українська держава оголошується випадковим продуктом історії, тоді її кордони можна проголосити предметом перегляду. А якщо Україна визнається повноцінною суверенною державою, таке переглядання втрачає ідеологічну основу.

Варто зазначити, що історичний ревізіонізм тут не є декоративною пропагандою. Він виконує цілком конкретну політичну функцію: створює моральну та псевдолегітимну аргументацію для заперечення українського суверенітету.

Не менш важливою є теза про нібито штучність українських кордонів. Її політична небезпека полягає в тому, що практично будь-яку сучасну державу можна піддати подібному ревізіоністському препаруванню.

Адже межі Європи протягом століть формувалися війнами, імперіями, договорами, розпадом багатонаціональних держав і політичними рішеннями. Якщо кожна держава отримає право переглядати кордони сусідів на підставі власної версії історії, міжнародна система повернеться до логіки, за якою сила є джерелом права.

Тому загроза полягає не лише, що Кремль незаконно претендує на певні українські області. Небезпека в тому, що він намагається змінити самі критерії легітимності міжнародних кордонів. Замість міжнародного права пропонується «історична пам’ять» держави-агресора, підкріплена військовою силою. Особливо значущим є те, що російська ідеологічна конструкція не залишилася на рівні публіцистики. Москва у 2022 році почала злочинно втілювати її в життя.

І тут послідовність етапів є принципово важливою: спочатку заперечується окремішність українського народу, потім легітимність Української держави, далі право України самостійно визначати свою політику, а завершальним етапом стає намагання змінити територіальний статус України силою. Це вже не просто зовнішньополітична суперечка, а системний проєкт демонтажу суверенітету незалежної держави.

Іноді російсько-українську війну пропонують розглядати як конфлікт, який вдасться завершити компромісом щодо територій. Можливо, що такий підхід має для когось якусь дипломатичну привабливість, але він ігнорує фундаментальну проблему.

Хоча взаємні поступки є виправданим інструментом розв’язання регіональних чи геополітичних конфліктів, вони не можуть слугувати підставою для легалізації насильницького посягання будь-якої держави на суверенітет іншої країни.

Оскільки за «логікою» Кремля, тоді будь-яка ревізіоністська держава отримує заохочення перевірити межі допустимого. Сильніша держава зможе проголосити історичні претензії, створити залежні політичні утворення, ввести війська, провести псевдореферендум, а потім вимагати міжнародного визнання «нових територій».

Посередники територіального компромісу часто виходять із сумнівної моделі: якщо задовольнити частину вимог Кремля, Росія отримає стимул припинити війну. Однак мир не означає легалізацію територіальних захоплень здійснених Московією. А сам прецедент не менш небезпечний ніж незаконне захоплення українських земель.

Бо в разі, якщо силове перекроювання кордонів в Європі може бути перетворене на легітимний результат війни, наслідки виходять далеко за межі України. Це створить небезпечний прецедент для інших держав-ревізіоністів, підштовхнувши їх протестувати стійкість глобальної системи безпеки.

Після Другої світової війни головним досягненням міжнародного порядку стало не усунення всіх конфліктів, а створення правил, відповідно до яких війна не повинна бути інструментом територіального розширення. Заборона застосування сили, суверенна рівність держав і територіальна цілісність є взаємопов’язаними елементами цього порядку.

Але після того, як в Москві почали ігнорувати ці правила, російсько-українська війна набула універсального значення. Через те, що це не конфлікт між Росією та Заходом, у якому Україна випадково опинилася посередині. Це випробування здатності міжнародної системи захищати державу, яка стала об’єктом агресії.

Проблема полягає не лише в окремих областях, а в самому існуванні незалежної України як суб’єкта міжнародної політики. У цьому сенсі ключовим питанням є не те, скільки квадратних кілометрів буде записано в угоді про припинення вогню. Ключове питання – чи зберігається принцип, що український народ має право самостійно визначати політичне майбутнє своєї держави.

Втім цей принцип є несумісним із концепцією «сфер привілейованих інтересів», у межах якої Московія хоче отримати право вето на зовнішньополітичний вибір України.

Та парадокс кремлівської стратегії полягає в тому, що прагнення відновити імперський контроль над Україною прискорює трансформацію самої Росії.

Ця війна змінює її державні інституції, структуру бюджету, економічні пріоритети, відносини між державою та бізнесом, роль силового апарату й характер суспільного договору. Чим довше триває війна, тим сильніше російська система залежить від мобілізаційної логіки.

І тут виникає замкнене коло: для продовження війни Москві необхідна дедалі більша концентрація ресурсів; для виправдання цих витрат необхідне дедалі більш радикальне пояснення війни, а радикалізація пояснення зменшує поле для дипломатичного маневру або компромісу.

Тривалий мир у Європі не може ґрунтуватися на умиротворенні агресора. Припинення вогню саме по собі є бажаним, але воно не є синонімом миру. Має йтися про поразку конкретної політичної доктрини – доктрини, за якою Україна нібито не має права на незалежне існування.

Необхідною передумовою тривалого миру повинно стати збереження та зміцнення Української державності, відновлення територіальної цілісності України в межах її міжнародно визнаних кордонів, а також забезпечення надійних міжнародних безпекових гарантій, за яких повторна агресія Росії буде неможливою.

Головне стратегічне протиріччя кремлівського реваншизму полягає в тому, що Росія руйнує саме той порядок, у якому могла бути великою державою. Попри те, що Кремль прагне відновити статус Російської Федерації як одного з центрів світової сили, він для цього обрав метод, який послаблює ті інструменти впливу, на яких ґрунтувався її попередній статус.

Велика війна прискорила консолідацію держав об’єднаної Європи у сфері безпеки, змінила оборонну політику багатьох країн, підвищила стратегічну значущість НАТО, стимулювала переосмислення енергетичної залежності та створила довгострокову недовіру до Москви. У результаті Росія отримала не нейтралізацію українського питання, а його міжнародне зростання.

До лютого 2022 року українська безпека могла сприйматися окремими лідерами та інституціями ЄС як важлива, але регіональна проблема. Після повномасштабного вторгнення вона стала центральним питанням європейської безпеки. Стратегічний результат російської політики виявився протилежним заявленому: замість послаблення західної системи безпеки війна сприяла її консолідації.

І демократичний Захід сьогодні мусить мати конкретну політичну мету: позбавити Кремль можливості досягати ревізіоністських цілей шляхом агресії та примусити його прийняти базові правила міжнародного порядку.

А це означає щонайменше чотири основні аспекти.

По-перше, Україна повинна зберегти й зміцнити повноцінну державну суб’єктність – політичну, військову, економічну, дипломатичну та інституційну.

По-друге, жодна територіальна зміна, здійснена шляхом агресії Росії, не повинна перетворитися на міжнародно визнаний факт. Генеральна Асамблея ООН прямо встановила, що спроби Росії анексувати українські території не мають юридичної сили.

По-третє, мирне врегулювання повинно передбачати не просто припинення військових дій, а механізми, які роблять для Кремля повторну агресію політично та військово невигідною.

По-четверте, принцип територіальної цілісності України має бути пов’язаний із відновленням міжнародно-правового порядку, а не розглядатися як суто українська національна вимога.

Післявоєнна система безпеки повинна враховувати урок: самих політичних запевнень недостатньо, якщо агресор зберігає можливість силою переглядати результат домовленостей. З чого можна зробити висновок, що мир може бути досягнутий через відновлення правил, а не через винагороду за їх порушення.

Необхідно взяти до уваги, що кремлівська політика щодо України є небезпечною не лише тому, що вона породила найбільшу за останні десятиліття війну в Європі. Її фундаментальна небезпека полягає в політичній ідеї, що сильніша держава має право визначати межі політичної суб’єктності слабшого сусіда.

Наразі вигадана апологетами «русского мира» ідеологічна конструкція «одного народу», заперечення легітимності українського державотворення, ревізіоністське трактування історії та спроби змінити кордони силою утворюють єдину політичну систему координат. І її принципова проблема полягає в тому, що вона несумісна із сучасним міжнародним правом.

Якщо ж агресія режиму Путіна завершиться винагородою, вона неминуче стане інструментом політики. Тоді як її провал сформує потужний стримувальний прецедент проти московського ревізіонізму.

Оскільки повне відновлення української територіальної цілісності – це не лише питання справедливості щодо України. Це умова відновлення принципу, відповідно до якого кордони в Європі не визначаються силою, і суверенітет держав не залежить від дозволу імперського центру.

Стратегічна ставка російсько-української війни полягає не лише в тому, кому належатимуть певні території, а й у збереженні міжнародного права як реальної системи обмежень для державного насилля.

У цьому сенсі Українська державність є не периферійним об’єктом міжнародної політики, а головним тестом життєздатності самої системи міжнародної безпеки. Тестом, який визначить майбутні правила співіснування у світі та те, пануватиме в ньому сила права, чи право сили.