«Росіяни зрозуміли наше слабке місце». Герой України Дмитро Грабовський – про реактивні «Шахеди»

Ще недавно українські оператори дронів-перехоплювачів полювали переважно на розвідувальні БПЛА та дозвукові «шахеди». Тепер Росія змінила тактику: дедалі частіше проти України використовуються реактивні безпілотники, які розганяються до 550 км/год, піднімаються на кілька кілометрів і значно ускладнюють завдання українській ППО.

«Головна проблема зараз – швидкість», – каже оператор дрона-перехоплювача 1020-го зенітного ракетно-артилерійського полку, Герой України Дмитро Грабовський.

Дмитро – один із військових, які фактично з нуля напрацьовували тактику застосування дронів-перехоплювачів. За час роботи він знищив понад 500 ворожих цілей, а під час однієї з масованих атак встановив рекорд – 24 збиті дрони за ніч.

В інтерв’ю «Главкому» Герой України розповів, як українські військові розвивали тактику застосування дронів-перехоплювачів, як російські дрони змінюють тактику під час польоту та чи є в України протидія новій загрозі.

Дмитре, розкажіть про себе. Ким ви були до війни? Чим займалися, яким було ваше життя до армії?

Я – з Рівненської області, але зараз проживаю на Львівщині; одружився і переїхав туди. До повномасштабного вторгнення служив за контрактом у 24-й механізованій бригаді імені Короля Данила – з 2018-го по 2021 рік. Після звільнення понад сім місяців працював на слюсарному заводі в Рівному.

Який у вас позивний та звідки він узявся?

У мене позивний Мігель. З'явився він ще в 24-й бригаді у 2022 році. Ми довго не виїжджали з позиції, і за цей час я дуже заріс – довга борода, волосся. Хлопці дивилися якийсь фільм і вирішили, що я схожий на одного з героїв – Мігеля. Так і причепилося: «Мігель, Мігель». У іншому підрозділі я хотів змінити позивний, але на той момент мене вже майже ніхто не знав на ім'я – тільки за позивним. Так він і лишився.

«Починали важко: не всі вірили в ідею»

Як ви опинилися саме в 1020-му зенітному ракетно-артилерійському полку і як стали оператором дрона-перехоплювача?

У грудні 2022-го чи на початку січня 2023-го я повернувся до 24-ї бригади, де тоді ще командиром дивізіону служив Олександр Дмуховський. Ми виїхали на схід виконувати бойові завдання, а пан Дмуховський залишився в Києві очолювати новостворений 1020-й полк. У 24-й бригаді я прослужив до початку 2025 року – механіком-водієм, стрільцем у дивізіоні протиповітряної оборони. Перевестися звідти було непросто, але зрештою вдалося. Командир дивізіону відправив нас на навчання FPV – курс тривав 14 днів. Після навчання ми повернулися до частини, де на нас уже чекало необхідне обладнання.

Спочатку працювали по наземних цілях – бліндажах, техніці, особовому складу противника. А десь через пів року – сім місяців у дивізіоні виникла ідея працювати по розвідувальних БпЛА противника, оскільки дивізіон був протиповітряним, і, по суті, це й була наша пряма робота. Починали важко: не всі вірили в ідею. Певний час збивали розвідувальні дрони навіть без лазерних далекомірів. Потім з'явилися перші результати, підтягнулися волонтери, командування стало лояльнішим до нових підходів. Саме тоді я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Коли вона пішла в декрет, а ситуація в підрозділі трохи ускладнилася, я вирішив перевестися до 1020-го полку, до пана Дмуховського. Тоді там була ще батарея перехоплювачів, дивізіону ще не існувало. Мою групу – мене, штурмана і сапера – відправили на Сумський напрямок прикривати позиції нашого підрозділу.

Спеціалізованих перехоплювачів проти «Шахедів» тоді ще не було: працювали «Тунгусками», Skynex, «ЗУ-шками». Пробували й «Багнети» – їздили на тижневе навчання до Києва, – але особливого результату вони не показали, і ми від них відмовилися. Тоді я прямо сказав головному сержанту дивізіону: більше на таке не підпишуся. У мене є FPV, є розвідка – цим і буду займатися, буду збивати. Потім нас перевели до Шостки, що на Сумщині, – знову працювати по розвід-БпЛА. Я пішов у відпустку, і за цей час пілот, який лишався замість мене, збив простим FPV лоб-у-лоб два ворожі дрони «Гербера». Приблизно за тиждень хлопці надіслали мені фото: з'явилася нова ціль – «Стінг», якийсь незрозумілий на вигляд апарат «на ніжках». У першу бойову ніч з десяти цілей вдалося збити шість «шахедів» і дві «Гербери». Так поступово з’явився досвід.

Коли повернувся з відпустки, до нас приїхали виробники цих бортів. На той час мало хто взагалі так працював. Наш підрозділ був одним із перших, хто почав системно застосовувати дрони-перехоплювачі, – і показав, мабуть, найбільшу кількість застосувань серед усіх.

Хто вас навчав роботі з перехоплювачами, якщо підрозділ був одним із перших?

Якщо ти вмієш літати на FPV, особливих проблем навчитися на перехоплювачі немає – це, по суті, той самий FPV, тільки у зворотному застосуванні. Свої нюанси, звісно, є. Але одразу видно, чи людина хоче й здатна це освоїти. Буває, приходить хтось: «Та я все вмію». Розбиває п'ять бортів – і все, більше літати не буде. Людина просто не чує, що потрібно робити, щоб працювати.

Що найскладніше у роботі оператора дрона-перехоплювача?

Бажання працювати. Ті, хто на перехоплювачах, – усі працюють бездоганно, я бачу це і по сусідніх підрозділах. Нюанс лише в тому, що кожна людина особлива: комусь щось вдається краще, комусь інше. У нас у підрозділі є хлопці, які, дивлячись на мене, самі захотіли розвиватися – літати без штурмана, маючи лише ноутбук і монітор. Я просто стою поруч, коли вони працюють.

Найважче для новачків – орієнтація на місцевості. Треба одразу після зльоту зафіксувати орієнтири: куди летиш, де річка, де посадка, поле. А коли ціль не уражена і ти розвертаєшся, доводиться відтворювати в голові весь маршрут – звідки й куди летів. І це ще не все: одночасно контролюєш заряд батареї, швидкість, висоту, стан борту, а ще маєш вчасно подавати доповідь. У нас четверо пілотів уже працюють самостійно. Був у мене учень, Віталик, – навчався півтора місяця, а потім під час масованої атаки знищив 38 цілей і побив усі рекорди підрозділу.

«24 дрони за ніч: технічно могли збити й більше»

Ви отримали звання Героя України. За який саме бойовий епізод або роботу вам його присвоїли?

Чіткого пояснення «за що саме» мені ніхто не давав і, думаю, не дасть. Наскільки розумію, це оцінка всієї військової служби загалом. Ще в 24-й бригаді мали дуже багато збитих цілей, їздили на такі бойові задачі, куди погодився б не кожен. А вже в цьому підрозділі, гадаю, зіграло роль знищення ударних БпЛА противника, навчання особового складу і те, що я намагаюся впроваджувати дещо нестандартне мислення в підходах до роботи. Формально є статут, є встановлений порядок дій – але в мене часто виходить трохи інакше, і це дає кращий результат.

У вас був рекорд – 24 збиті ворожі дрони за одну ніч. Чи побили ви вже його? Розкажіть, як усе відбувалося тієї ночі.

Так, це правда. Було це в 2025 році, у ніч з 6 на 7 вересня, під час масованої атаки на Київ. Бойова робота тривала з 11 вечора до 5 ранку. Технічно могли збити й більше, але сталася накладка з обладнанням, і довелося зупинитися. До цього рекорду ми йшли поступово: спочатку було сім-вісім цілей за ніч, потім я поставив особистий рекорд – 13 цілей, згодом – 14. Я тоді казав собі: «Ще трохи – і поб'ємо власний рекорд». Так воно й вийшло. Коли повернулися з чергування, порахували підсумок для звіту командуванню – вийшло 24 цілі. Особливого враження це тоді не справило.

У вас є ще один рекорд – уразили ціль, перебуваючи за 750 кілометрів від неї. Розкажіть про цей досвід.

На той момент я вже настільки опанував перехоплювач, своє мислення й карту України, що мені було, по суті, неважливо, звідки саме працювати. Ми вже освоїли дистанційне керування й могли працювати без прив'язки до конкретної позиції. Я міг літати без штурмана й координатора, розуміючи, куди летіти, яку швидкість тримати й з яким випередженням атакувати ціль. Ми тоді поїхали на навчання військовослужбовців у Львівську область. Наземна станція дистанційного керування стояла в Шостці. У мене завжди з собою був ноутбук, пульт і Starlink – просто звичка все возити з собою. От і вийшло: перебуваючи на Львівщині, я через інтернет керував дроном на Сумщині й там знищив «Шахед». Це і є весь рекорд.

Скільки взагалі ворожих цілей ви знешкодили за час роботи оператором? Якщо брати офіційні цифри – це вже понад 500. А якщо враховувати ще й неофіційне: коли ми навчали особовий склад дистанційному керуванню на перехоплювачах, часто працювали за схемою «дай я тобі покажу» – і практично на кожному з учнів було ще по кілька збитих цілей. З урахуванням цього, думаю, що реальна цифра наближається до 600.

Розкажіть про свій підрозділ. Чим він особливий? Яка у нього «фішка»?

Особливий тим, що там найкращі люди й військовослужбовці. А «фішка» – у стосунках. Коли перевівся сюди, помітив: усе тримається на сержантах, офіцерах, командирах, які прислухаються навіть до рядового складу. Якщо солдат пропонує: «А давайте спробуємо так», – командир батареї доносить це вище командуванню, і якщо ідея працює, її впроваджують.

У нашому підрозділі весь особовий склад – від офіцерів до старшин – тримається один за одного, як сім'я. І саме це дає такий великий результат.

Яка найдивніша або найсмішніша ситуація траплялася у вас під час бойової роботи?

Найбільше запам'яталося, як ми стояли в Шостці й працювали по розвід-БпЛА, і до нас у гості заїхав тодішній командир полку Олександр Дмуховський – подивитися, як живемо. Він – людяний, легендарний командир. Посиділи, попили кави, поговорили про бойову роботу, про нормативи. Він розповів, що напередодні хлопці почали збивати цілі з Merops, і додав: «Я вчора вночі особисто збив «шахед». Ми тоді просто посміялися. А загалом кажучи, під час самої бойової роботи комічних ситуацій майже не буває – усі ставляться до неї дуже серйозно. Посміятися можна вже після, коли робота закінчена.

«Є альтернативні напрацювання проти реактивних цілей, деталі розкривати поки не можу»

Як змінилася ваша робота за останній час? Росіяни адаптуються до українських способів боротьби з дронами?

Так, адаптувалися. Вони зрозуміли наше слабке місце – і зробили ставку на швидкість, впровадивши реактивні «шахеди». Проти звичайних, дозвукових ударних дронів ефективна протидія вже вироблена, перехоплювачів вистачає. І тоді росіяни почали масовано застосовувати саме реактивні модифікації: зараз буває, що звичайні дрони з двигуном внутрішнього згоряння вже майже не літають, хіба що десь на лінії фронту, на Київ уже переважно летить саме реактивне. Найефективніше проти таких цілей поки що працює авіація, хоча і в неї боєприпаси небезкінечні. Є вже й альтернативні напрацювання проти реактивних цілей, деталі розкривати поки не можу, але вони скоро запрацюють.

Як фахівець поясніть, у чому складність збивання цих реактивних дронів?

Найперше – швидкість. Зараз вони літають зі швидкістю 450–550 кілометрів на годину. Літак може розганятися до 700-800 і наздогнати такий дрон, але в авіації свої обмеження. Друга проблема, яка може виникнути, – висота: ми вже фіксували, що такі цілі підіймалися на 8 кілометрів. Поки що росіяни не надто граються із висотою, але якщо зрозуміють, що на цих висотах ми знайшли протидію, – можуть піднятися й до 10 кілометрів. У будь-якому разі з часом ми знаходитимемо відповідь на кожен їхній крок. Так, це коштуватиме певних втрат, зате змушує їх постійно щось змінювати й вкладати ще більше коштів – реактивна начинка недешева. Ми поступово «висмоктуватимемо» з Росії гроші, доки вона не стане нещасною й безсилою.

Останні атаки на Київ здійснювалися вже за допомогою «Герані-5». За характеристиками вона схожа на крилату ракету? Наскільки складнішою є боротьба з такими цілями?

Це щось схоже на їхню так звану «Бандероль», щось на кшталт крилатої ракети – летить не як «пелюсток», а як непогана «труба». У неї реактивний двигун, є крила – усе повністю. У нас було багато візуальних контактів із такими цілями, пробували атакувати лоб-у-лоб. Знищення поки не було, але були дуже близько.

Чи помічаєте на практиці, що цілі поводяться «розумніше» – активно маневрують, ухиляються, змінюють курс у польоті?

Так, вони випробовують різну тактику: змінюють висоту, швидкість, маневрують. Росіяни розуміють, що їх збивають авіація і перехоплювачі, тому міняють підхід дуже швидко й різко. Було б краще, якби це вони підлаштовувалися під нас, а не навпаки, але часу на випередження в нас поки не так багато. Щойно ми відпрацьовуємо ефективну протидію чомусь одному, вони вже роблять крок далі. Напрацювання проти нових загроз у нас є, але їх ще потрібно тестувати.

Ви вже бачили ці нові напрацювання, стикалися з ними?

Звісно, вже випробовував особисто. А от що це за засоби протидії, звідки вони й хто їх розробляє – розкрити поки не можу. Але вони є, і з'являться найближчим часом. Усе буде – немає чого переживати. Головне – вистояти й триматися один одного. Саме в цьому сила українців: ми тримаємося разом, як кулак.

Один із викликів – висота: одні цілі йдуть на три-чотири кілометри, інші – на висоті близько 100 метрів. З якими висотними діапазонами стикаєтесь особисто ви, і який із них найскладніший для перехоплення?

Найважчого діапазону немає. Для авіації, наскільки я розумію, є різниця – їй, мабуть, зручніше працювати на більшій висоті, а що нижче йде ціль, то складніше. А в нас, у перехоплювачів, на практиці різниці вже майже немає: були випадки знищення цілей і на висоті 20 метрів, і на 4,5–5 кілометрах. Єдина реальна проблема зараз – швидкість.

Про систему єБалів – чи бере участь у цьому ваш підрозділ? Як працює ця система? Скільки балів дає збитий дрон і на що ви їх реально можете обміняти?

Так, підрозділ бере участь. У кожному підрозділі бали нараховуються по-різному: десь є окремі взводи, які працюють по наземних групах, по повітряних цілях, і за ураження техніки, живої сили противника чи БПЛА нараховуються бали – так звані «плюшки». У кожного підрозділу є свій обліковий запис. У нас зараховується саме знищення БпЛА. Назбиравши певну кількість балів, можна закупити обладнання чи дрони – цим уже займається вище командування. Ми таким користувалися – працює, хоч скільки саме балів нараховують за один збитий дрон, сказати не можу: цим я особисто не займався, зосереджувався на підготовці бойових екіпажів, щоб п'ять-шість людей могли працювати з результативністю цілого підрозділу. Вважаю, цього ми досягли.

Кароліна Терещенко, «Главком»