«Хто ж мєня обідіт? Ви ж за мною». Справа «Карфаген» – більше, ніж просто корупційний скандал

Масштабна антикорупційна операція НАБУ та САПпід назвою «Карфаген» стала чи не найгучнішим викриттям у правоохоронній системі України за останні роки. Воно й не дивно: ідеться про задокументовану діяльність окремих посадовців Офісу Генерального прокурора, яких підозрюють у «кришуванні» шахрайських колцентрів та легалізації майна.

Утім, за медійною гучністю плівок та обшуками ховається значно глибша проблема – інституційна спроможність правоохоронної системи та правосуддя в Україні. Ця справа розгорнулася не просто в стінах Генеральної прокуратури – вона вдарила по її очільнику Руслану Кравченку та швидко переросла у відкрите міжвідомче протистояння із заявою про відставку, нічним виїздом за кордон і «поштовими» підозрами керівнику антикорупційного органу. Ця ситуація вкотре підтвердила необхідність відмови від політичних призначень на користь прозорого конкурсного відбору.

Як функціонувала викрита злочинна, за твердженням слідчих, організація всередині Офісу генпрокуратури? Де проходить межа між юридичною та політичною відповідальністю керівництва відомства? Чому ця операція стала результатом виборювання незалежності НАБУ і САП, яку рік тому намагався ліквідувати в тому числі і сам Кравченко? І чому його остання контратака є суто політичним кроком?

«Карфаген»: як працювала система

У центрі розслідування НАБУ та САП опинився Сергій Кропива – заступник керівника Департаменту міжнародного співробітництва Офісу Генерального прокурора, відомий на оприлюднених плівках під псевдонімом Канцлер. Це йому вдалося, за версією слідства, завдяки протекції самого Шефа. До призначення в Офіс генпрокурора у серпні 2025 року Кропива тривалий час обіймав керівні посади в Кіберполіції (зокрема був першим заступником начальника Департаменту), згодом працював радником Генпрокурора та заступником голови Одеської ОВА з питань цифровізації. 

За версією слідства, обіймаючи керівну посаду в Офісі генпрокурора, Кропива фактично замкнув на собі управління кримінальними провадженнями проти шахрайських колцентрів (зокрема за ст. 255 КК України – створення злочинної організації та ст. 209 КК України – легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом).

Cхема, імовірно, працювала у двох напрямках:

• «кришування» та зачистка ринку, коли за хабарі підконтрольним колцентрам гарантувалася недоторканність, тоді як проти їхніх конкурентів проводилися слідчі дії та масові обшуки для «наведення шороху»; 
• відмивання майна на понад 89,9 млн грн, отриманого злочинним шляхом, – через кураторство мереж ФОПів, купівлю нерухомості (зокрема в Буковелі), криптовалютні транзакції, придбання предметів розкоші та оформлення активів на підставних осіб і близьких. 

Оприлюднені матеріали негласних слідчих (розшукових) дій продемонстрували нову тенденцію: фігуранти системно вивчали судову практику ВАКС з цивільної конфіскації, готували потенційних свідків до допитів у НАБУ та використовували знання процесуальних тонкощів для протидії антикорупційним органам. 

Саме посади фігурантів та розуміння ними процесу зробили це розслідування надскладним завданням для детективів НАБУ. Старший юридичний радник TI Ukraine Павло Демчук висловлювався про це так: «Такі складні розслідування щодо високопосадовців правоохоронних органів лише демонструють те, що Антикорупційне бюро та Антикорупційна прокуратура є дійсно спроможними та незалежними. Документувати інших представників правоохоронних органів – це задача із зірочкою, принаймні тому, що останні розуміють, якими методами і засобами діють інші працівники прокуратури чи НАБУ. З огляду на те, що міжнародні партнери підтримують антикорупційні реформи, такі розслідування лише показують: ця підтримка має сенс». 

Від «ілюзії спокою» до заяви про відставку: як плівки САП змінили позицію Генпрокурора

Реакція керівника Офісу генпрокурора Руслана Кравченка на перші процесуальні дії НАБУ була демонстративно спокійною. Він запевняв, що його кабінет відкритий, сейф з оприлюдненого НАБУ фото йому не належить, а чутки про втечу є вигадкою. «Розумію, що багатьом хотілося би, щоб я сховався, опинився в лікарні чи щось інше. Розчарую своїх прихильників. Вчора був на робочому місці, сьогодні в робочому режимі і трохи спорту», – переконував Кравченко. І цю заяву він зробив на тлі того, що в медіа поширювалося: Шеф – саме Кравченко.

Виконавчий директор TI Ukraine Андрій Боровик звертав увагу: в такій ситуації керівник органу не може далі залишатися на посаді, ніби нічого не сталося.  «Складається враження, що генпрокурор не міг про це не знати. З точки зору репутації і найкращого для країни найлогічніше, щоб він подав у відставку». 

А 6 вересня під час засідання ВАКС з обрання запобіжного заходу Сергію Кропиві прокурор САП Микола Карась розвіяв усі сумніви про те, хто криється за цією кличкою. Він зачитав діалоги між Кропивою та Кравченком, де перший називає другого шефом. «Алло. Да, Андреевич, да, шеф. Да нєт, всьо нормально. Нєт, ніхто нє обижаєт. Хто меня обидит? Ви ж за мной – ето всє знают», – цитував прокурор Кропиву.

Коли ці матеріали прозвучали у суді, ситуація кардинально змінилася і, як кажуть, хмари навколо генпрокурора згустилися. Наступного ж дня після пізньої розмови з президентом Володимиром Зеленським Кравченко написав заяву на звільнення, назвавши це «політичним рішенням».

Ескалація і контратака: Кравченко підписує підозру Кривоносу та раптово виїжджає за кордон

Вранці 14 вересня попри оголошену відставку Кравченко зробив гучну заяву: що підписав підозру директору НАБУ Семену Кривоносу, а також особі, «близькій до керівника САП» Олександра Клименка. А ще у своєму відеозверненні він сказав, що його відставка не є визнанням вини, результатом певної угоди чи відмови від боротьби за свою репутацію. 

«Операція «Карфаген» була спрямована не лише проти мене. Справжньою метою було отримати доступ до матеріалів кримінальних проваджень щодо керівників і працівників НАБУ та САП. А після цього – усунути генпрокурора і зупинити ухвалення процесуальних рішень у цих справах», – сказав Кравченко. 

У тому ж зверненні він публічно звинуватив Кривоноса у підробці офіційних документів для отримання неправомірної вигоди та «фіктивному усиновленні дитини» задля штучного створення підстав для уникнення відповідальності в суді. 

Втім, паралельно з медійною атакою розгортався не менш промовистий сюжет: одразу після публікації цих заяв з'ясувалося, що Кравченко виїхав за кордон. Уночі 14 вересня о 2:30 Кравченко перетнув кордон на службовому авто. Сам посадовець згодом заявив, що перебуває у закордонному відрядженні, аби поінформувати міжнародних партнерів про «реальний стан справ у системі антикорупційних органів». 

Реакція суспільства, керівництва держави та антикорупційного сектору лише підкреслила сутність цього демаршу. Володимир Зеленський публічно закликав Верховну Раду невідкладно підтримати звільнення Кравченка, а в Офісі президента його дії назвали неузгодженою самодіяльністю. 

У НАБУ заявили, що Семену Кривоносу жодних підозр офіційно не вручали. Клименко на брифінгу щодо цієї ситуації сказав, що жодні відомі йому родичі теж підозр не отримували. А дії Кравченка є продовженням системної атаки на незалежні антикорупційні органи, яка активно розпочалася ще з торішніх спроб підпорядкувати НАБУ і САП Офісу Генпрокурора. До речі, про підготовку атаки на антикороргани їхні очільники не раз заявляли, зокрема на своїх пресконференціях. 

Transparency International Ukraine переконана: ці підозри – не результат тривалого розслідування, а суто політичний і показовий крок, розрахований на медійний ефект. По-перше, провадження щодо Кривоноса внесене до ЄРДР ще 25 квітня 2014 року, тобто йдеться про події 12-річної давнини, які лежали без руху й стосуються періоду задовго до того, як він очолив НАБУ. По-друге, офіційне провадження щодо «близької особи Клименка» стосується шахрайства та перешкоджання діяльності ЗСУ, а не «впливу на суддів ВАКС», про який публічно заявив Кравченко. Нарешті сам спосіб «вручення» шляхом відправки поштою на адресу НАБУ замість особистого вручення свідчить про створення публічного шуму, а не процесуальний результат.

Усі ці дії наочно показали: коли правоохоронна система функціонує за принципом політичних призначень, у момент кризового викриття її очільники вдаються не до юридичного захисту, а до безпрецедентних інституційних ударів у відповідь.

Без фільтра доброчесності: як людина, яку не допустили до НАБУ і САП, очолила Генпрокуратуру

Особливо промовистою цю історію робить не сам факт скандалу, а те, як Кравченко до призначення генпрокурором намагався потрапити в антикорупційні органи. У 2021 році він брав участь у конкурсі на прокурора САП, а у 2023-му претендував на крісло директора НАБУ. В обох випадках Кравченко вибув через сумніви конкурсних комісій щодо його доброчесності. 

Тобто людина, чию кандидатуру двічі відхилили на незалежних конкурсних відборах, за кілька років очолила Офіс генерального прокурора – без жодного конкурсного відбору, за суто політичною процедурою. Майже одразу після призначення Кравченко став одним із головних лобістів закону, що фактично підпорядковував йому ті ж органи, керувати якими йому колись не дозволили. 

22 липня 2025 року Верховна Рада підтримала законопроєкт №12414, що мав на меті ліквідувати незалежність НАБУ та САП. Публічно захищаючи ці зміни, Кравченко запевняв: «Ми будемо однією сім'єю». Лише масштабні протести й тиск міжнародних партнерів змусили владу переглянути ці норми. 

«Рік тому САП і НАБУ хотіли фактично підпорядкувати Руслану Кравченку,  генеральному прокурору, але тоді він обіймав цю посаду і зараз він обіймає цю посаду. Але через рік НАБУ і САП, які не вдалося йому підпорядкувати, прийшли до нього, – каже Андрій Боровик. – Формально вони прийшли до його підлеглих. Та, умовно кажучи, до нього додому – якщо в лапках, звісно».

Питання, яке залишається відкритим: кому вирішувати, хто керуватиме прокуратурою?

Кар'єра Кравченка сама по собі ставить під сумнів усталений в Україні механізм призначення генерального прокурора – коли рішення фактично ухвалює президент, а Верховна Рада лише формально його погоджує. Саме за такою логікою людина, яку двічі відсіяли конкурсні комісії НАБУ й САП, змогла отримати керівну посаду в системі прокуратури взагалі без конкурсного фільтра доброчесності – просто через політичне рішення.

І такі призначення вже втретє підряд за цієї влади дають збій. До Кравченка цю посаду обіймав Андрій Костін, якого теж призначив президент і який зрештою подав у відставку після скандалу через фіктивну інвалідність регіональних прокурорів. До нього цю посаду обіймала Ірина Венедіктова, яка запам’яталась тим, що фактично «поховала» надважливе розслідування НАБУ щодо одного із заступників голови Офісу президента. І вже за звичкою ці двоє попередників Кравченка, як і він, свого часу не пройшли конкурсний відбір: Костін у керівники САП, а Венедіктова – у конкурсі на суддів Верховного Суду. І так само жоден із цих генпрокурорів не пробув на посаді максимальний термін у шість років.

Показово, що ідея замінити це політичне призначення прозорим конкурсом – не абстрактна теорія, а вже сформульована законодавча пропозиція. Ще у червні 2026 року, задовго до «Карфагену», у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт №15343, який пропонує запровадити відкритий конкурс на посаду генпрокурора через Вищу раду правосуддя із залученням міжнародних експертів, а також процедуру висловлення йому недовіри. Автори документа прямо назвали проблему, яку описує вся ця історія: «Офіс генерального прокурора потрапляє у політичну залежність від будь-якої чинної влади» – саме тому, що зараз генпрокурора призначає президент за погодженням Верховної Ради, а не незалежна конкурсна комісія. 

Примітно, що запровадження конкурсів для прокурорів Офісу генпрокурора та регіональних прокуратур – це й одна з умов отримання Україною 550 млн євро від ЄС у межах програми Ukraine Facility. І саме про це Єврокомісія знову нагадала після скандальних публікацій від Кравченка.

Тобто ці застереження звучали задовго до Кропиви й Кравченку і щоразу справджувалися майже за однаковим сценарієм: політичне призначення, потім втрата довіри, потім гучний скандал та відставка. 

Системний урок «Карфагену»: від репутаційних пожеж до інституційних змін

Зводити справу «Карфаген» лише до елітних годинників, маєтків чи персональної жадібності окремих посадовців означає ігнорувати її головний виклик. Масштаб цієї схеми і скандалу, який за нею слідував, став можливим не лише через особливу зухвалість фігурантів, а й через архітектуру самої системи прокуратури. Коли призначення на ключові посади відбуваються кулуарно, а не через прозорий конкурс, посадовці звітують не перед законом, а перед особистим «шефом».

Операція НАБУ та САП довела спроможність антикорупційної інфраструктури, проте ця перемога є крихкою. Зміна конкретних прізвищ у кабінетах ОГП не зупинить появу нових «Канцлерів», якщо залишити незмінним принцип потрапляння на ці посади.

Єдиний вихід із цього кола – деполітизація посади Генерального прокурора, закриття системних лазівок, а також притягнення до відповідальності тих, хто зловживає своїм становищем.

Оксана Копійчук,
юридична радниця Transparency International Ukraine