Наш спротив: жіноча версія

Примітка редакції. Тут про войовничих жінок в історії є матеріал. Про всяк випадок ділимось, а далі — про нагальне.

Жіноче обличчя української війни — це не новітній тренд і не вимушений вибір XXI століття. Це наша багатовікова традиція спротиву. Від давньоруських княгинь і козацьких дружин до жінок-офіцерів Січових стрільців, підпільниць УПА та сучасних захисниць на передовій — українки завжди знаходили можливість стати до лав тих, хто боронить рідну землю. Вони захищали замки під час облог, вели в бій чоти, рятували життя в окопах та підіймали повстання у концтаборах. Українське жіноцтво ніколи не було пасивним.

Для території України войовничі жінки не були новинкою. Український Степ пам’ятав скіф’янок та сарматок, чиї кургани археологи знаходять по всій Україні — від Причорномор’я до Слобожанщини.

Велика частина сарматських жінок відходили у вічність зі зброєю: мечами-акінаками, луками та бойовими сагайдаками. Саме вони створили античний міф про амазонок, який народжувався не десь у казках, а на наших теренах.

Оборонниці замків

Задовго до того, як жінки отримали реальні посади у війську, українки, чия доля була нерозривно пов’язана з українськими землями, вдягали обладунки, захищали мури та вирушали каральними походами на власних ворогів. Ці жінки добре розуміли: влада — це не тільки бали та сукні. Це й обов’язок узяти до рук меч, коли це потрібно. Чи, принаймні, зорганізувати гарнізон, аби він це зробив.

Інколи гарнізони доводилося приводити до ладу погрозами та прокльонами. От як Анні Дороті Хшановській. Пані відзначилась під час облоги Теребовлі у 1675 році. Коли замок в енний раз оточила турецька армія, комендант Ян Самуель Хшановський та гарнізон були готові здатися. Та дружина коменданта вирішила боротися до кінця. Анна вийшла на мури з кинджалом і двома смолоскипами.

Вона поставила ультиматум: або підрозділ б’ється до кінця, або вона особисто заколе чоловіка й підірве порох. Замок утримали до приходу підмоги. Німкеня Анна чомусь залишилась в історії Теребовлі під ім’ям Зофії Хшановської, та точно перетворилася на її героїню.

Були аристократки і постійними учасницями шляхетських міжусобиць. Як наприклад, Софія Ружинська, яка зібрала армію для походу на містечко Черемошку — власність князів Корецьких. Містечко до цього було власністю її чоловіка, та перейшло у чужі руки. Софія його за це наказала спалити, що призвело до наступних сутичок із Корецькими — ті, звісно, задоволені знищенням майна не були.

Угорка Ілона Зріні впродовж не одного року боронила Мукачівський замок від австрійського війська та стала справжньою легендою Європи.

Волинська шляхтянка Ганна Борзобагата-Красенська відбивала напади на свої території інших шляхтичів. За джерелами, Ганна і сама не гребувала рейдами на чужі маєтності. Чутки про це навіть дійшли до короля Стефана Баторія.

Замість плахти — булава: воїтельки, відьми та захисниці фортець

Так само активними були і жінки з козацької старшини. Вони не тільки могли брати на себе адміністративні обов’язки та правління, як Настя Маркович, дружина Івана Скоропадського. Анастасія була настільки владною жінкою, що між козаками навіть жартували, що «Іван носить плахту, а Настя — булаву».

У переказах про козацькі бої часом можна знайти згадки про пряму участь у них жінок. Хоч і зараз важко сказати, правда це чи красива легенда. Чи може то реальна жінка, що з плином віків стала легендою. Дружина кодацького сотника, Варвара Мотора, володіла луком так майстерно, що у ході боїв біля Жовнина під час повстання Острянина з великої відстані влучала у ворожих командирів.

Нападники були в такому розпачі від утрат старшини, що оголосили її «відьмою». Жінкам при війську доволі часто приписували різні відьмацькі здібності.

Сестра козака Івана Донця, за переказами, так само була воїтелькою-відьмою. Соломія Донець — узагалі неймовірно цікава панна. Учасниця битв під Пилявцями та під Заславом, особиста віщунка гетьмана Хмельницького, вона у 1649 році потрапила у полон до поляків і там була страчена.

Жінкам і тут доводилось обороняти фортеці в моменти ворожих набігів. Наприклад, Олені Завісній, яка боронила Бушу від коронного обозного Речі Посполитої Стефана Чарнецького.

Упродовж XIX століття жінки були успішними учасницями українського політичного руху, який розгортався та розвивався. Це вже більше не битва за фортецю. Це битва за ідею нації та твій народ. Українки стали учасницями війни, що сильно змінилась.

Жіночий авангард Визвольних змагань

Коли вибухнула Перша світова війна, українки вперше у світовій історії здобули право носити офіційні військові звання, командувати бойовими підрозділами регулярної армії та отримувати найвищі державні нагороди за мужність у бою.

У Легіоні Українських січових стрільців була створили жіночу чоту УСС. Її учасницями було понад тридцять жінок, а очільницею чоти стала надзвичайно відома учасниця українського руху, воячка Олена Степанів. Студентка Львівського університету та активістка «Сокола», вона не чекала запрошень, а виборола своє право піти на фронт. У кривавих боях у Карпатах, зокрема на горі Маківка навесні 1915 року, її чота взяла активну участь. Іншою активною українкою в УСС була Софія Галечко. Дівчина покинула навчання в університеті, аби спочатку працювати в шпиталі у Граці, а потім стати членом Легіону.

Український досвід не став чимось надзвичайним — Перша світова війна стала першим збройним конфліктом, у якому жінки активно проявили себе як офіційні учасниці. Та й не тільки галичанки на той момент показали себе звитяжними військовими.

Хорунжою армії УНР була уродженка Сімферополя Харитина Пекарчук. Дівчинка народилась у Криму в родині багатих землевласників із польським корінням та виросла українською патріоткою. Харитина Пекарчук стала єдиною жінкою, нагородженою найвищою нагородою — жетоном Залізного хреста Армії УНР. Українки були причетні і до повстанської боротьби на своїй території. Шістнадцятирічна вчителька з Полісся Олександра Соколовська (Отаманша Маруся) після загибелі трьох своїх братів-командирів очолила Радомишльський повстанський загін Армії УНР.

Міжвоєнний період став часом, коли війна перейшла в глибоке підпілля, а відкриті бої поступилися нелегальному спротиву.

Символом цього спротиву стала Ольга Бесараб, член Української військової організації, замучена на допитах польської поліції.

Колишні воячки УСС продовжували свою діяльність в Україні чи в еміграції. Наприклад, Стефанія Новаківська опікувалася пораненими вояками УГА та УНР, розбудовувала мережу Червоного Хреста й забезпечувала логістичну підтримку для перших осередків УВО, що створювалися у Європі.

Також у цей період закладається фундамент для майбутньої боротьби підпілля завдяки діяльності Олени Шепарович та Марії Бачинської. Хоч на той момент і не було війни, жінки так само продовжували бути учасницями боротьби за українську незалежність.

Між любов’ю, криївками й арештами, або Як жили жінки в УПА

Друга світова війна та повоєнні десятиліття стали випробуванням для українського народу, а підпілля Організації українських націоналістів і Українська повстанська армія — безперервним спротивом двом тоталітарним режимам. Жінки були надзвичайно важливою частиною діяльності УПА.

Медичну службу та Український Червоний Хрест у складі УПА очолювала Катерина Зарицька. Вона організовувала підпільні шпиталі та лікарів.

Також жінки були зв’язковими. Вони виконували найнебезпечніші доручення з транспортування документів, виготовлення фальшивих паперів та організації зв’язку з закордоном. Провідницею надрайону «Верховина» була Ірина Тимочко «Христя». Цей район розташовувався на території Закерзоння. В умовах таємно підготовленої польською владою операції «Вісла» та масового виселення українців, «Христя» тримала контроль над тереном, а пізніше виконувала спеціальні завдання зв’язку в Перемишлі.

Часто за цю боротьбу жінки платили родинним щастям. Дітей підпільниць виховували родичі та близькі, у випадку арешту їх передавали у дитячі будинки. Вагітність не була легкою в умовах підпілля, дівчатам та жінкам було важче з побутом. Доводилося жити у криївках, нести тягар боротьби нарівні з чоловіками. Та війна ніколи не була перепоною для кохання. Поміж підпільниками спалахували почуття, створювались родини.

Українки продовжували свою боротьбу і після арештів, у радянських таборах. Вони брали участь у табірних повстаннях, навіть там зберігали українську культуру: вишивали вишиванки, писали вірші. Після повернення багато хто з них і далі брав участь в українському русі, навіть у старшому віці.

Сучасні наступниці давніх воїтельок

Сучасна російсько-українська війна остаточно вивела боротьбу українського жіноцтва «з винятку до норми». З перших днів російської агресії 2014 року українки знову масово пішли на фронт: спочатку як волонтерки, медички та бойові доброволиці, а згодом — як професійні військовослужбовиці Збройних Сил України. Вони виборювали право служити на рівних: від скасування радянських обмежень на «нежіночі» бойові посади до отримання офіцерських звань у найгарячіших точках.

Сьогодні українські жінки є всюди на лінії вогню. І, напевно, ні в кого не має бути сумніву — ці пані свідомо прийшли на захист рідного дому. Як десятки до них.