Помер у злиднях, а без Баха його б забули: приголомшлива історія Вівальді

Перші акорди "Весни" з циклу "Пори року" впізнає будь-яка людина на планеті, незалежно від її віку, освіти чи музичних вподобань. Антоніо Вівальді став абсолютним, беззаперечним синонімом класичної музики, її найяскравішим поп-ідолом. Проте за цим глянцевим фасадом безсмертної слави ховається одна з найдраматичніших, найнесправедливіших і найхимерніших історій у літописі європейської культури.

Це історія про те, як геній, що визначав звучання цілої епохи, був безжально розтертий жорнами мінливої моди, скинутий у прірву абсолютної бідності та викреслений з пам'яті людства на довгі двісті років. Його повернення із небуття нагадує радше гостросюжетний детектив, аніж суху академічну біографію, і саме цьому 24 Канал присвятить свою увагу.

Від суперзірки свого часу до жебрака

У першій третині XVIII століття Венеція була не просто містом – вона була розважальною столицею Європи, її Лас-Вегасом і Бродвеєм водночас. І на цій блискучій сцені не було зірки яскравішої за "Рудого священника" (il Prete Rosso) – Антоніо Вівальді. Своє прізвисько він отримав через вогняний колір волосся, успадкований від батька, який був одночасно цирюльником і талановитим скрипалем. Вівальді прийняв духовний сан, але майже одразу відмовився від проведення мес. Офіційною причиною була важка форма бронхіальної астми (він називав це "strettezza di petto" – стиснення в грудях), через яку він задихався біля вівтаря. Проте злі язики подейкували, що під час служби маестро міг раптово втекти до ризниці, аби записати нову мелодію, що спала йому на думку.

Він був не просто композитором, він був феноменом. Монархи, аристократи та заможні туристи з усієї Європи шикувалися в черги, щоб почути виступи його оркестру в Ospedale della Pietà. Це був не просто притулок для сиріт, як часто пишуть, а закритий заклад, де виховувалися позашлюбні доньки венеціанських нобілів. Дівчата грали на інструментах, сховані за витонченими металевими решітками, що додавало їхнім виступам неймовірної аури таємничості та еротизму. Вівальді заробляв астрономічні суми, подорожував із власним антуражем, до якого входила його муза і примадонна Анна Жіро (через яку композитора постійно звинувачували у порушенні обітниці целібату), диктував умови театральним імпресаріо і купався в променях слави.

Свого часу Вівальді був справжньою суперзіркою / Фото Вікіпедія

Але Венеція завжди відрізнялася жорстокою примхливістю. Наприкінці 1730-х років музичні вітри раптово змінили напрямок. З півдня, з Неаполя, насувалася нова хвиля – легший, простіший, галантний стиль. Складна, емоційно насичена поліфонія Вівальді раптом почала здаватися венеціанцям старомодною. Квитки на його опери перестали продаватися. Відчувши холодний подих забуття і розуміючи, що на батьківщині він більше не потрібен, шістдесятидворічний композитор приймає відчайдушне рішення. Він розпродує залишки свого майна за безцінь і вирушає у виснажливу подорож через Альпи до Відня. Його останньою надією був імператор Священної Римської імперії Карл VI, який колись палко захоплювався його музикою і навіть подарував йому золотий ланцюг із медальйоном.

Проте доля підготувала для старого маестро найжорстокіший удар. Щойно виснажений Вівальді прибув до Відня восени 1740 року, сталася катастрофа європейського масштабу. Імператор Карл VI, з'ївши на полюванні страву з отруйних грибів (блідих поганок), раптово помер 20 жовтня. Ця смерть не лише позбавила Вівальді єдиного могутнього покровителя, але й занурила всю Європу у вир Війни за австрійську спадщину. Відень миттєво перетворився на військовий табір. Казна спорожніла, театри закрилися, аристократія втекла з міста або зайнялася політикою. До старого, хворого венеціанського композитора, який опинився в чужому місті без зв'язків і грошей, нікому не було діла. Його геній розбився об глуху стіну геополітичної кризи.

Останні місяці життя творця "Пір року" – це хроніка повільного згасання в абсолютних злиднях. Він винайняв жалюгідну кімнатку в будинку вдови віденського сідляра, де й помер 28 липня 1741 року від "внутрішнього запалення" (ускладнення його хронічної астми). Людина, чия музика змушувала плакати королів, пішла з життя на самоті. Його тіло віднесли на цвинтар для бідняків (Spitaller Gottsacker) біля міської лікарні. Згідно з віденськими архівами, похорон обійшовся у мізерні 19 гульденів і 45 крейцерів – найдешевший тариф, який передбачав лише дзвін у найменший дзвін (Kleingeläut) і відсутність будь-якого хорового співу. Його поклали у безіменну братську могилу. Того ж дня світ, здавалося, назавжди викреслив ім'я Антоніо Вівальді зі своєї пам'яті.

Антоніо Вівальді – Пори року: дивіться відео

Вижити завдяки Баху

Якби історія закінчилася на цьому, людство втратило б один зі своїх найцінніших культурних скарбів. У наступні століття, коли Європа захоплювалася Моцартом, Бетховеном і романтиками, про Вівальді ніхто не згадував. Його рукописи припадали пилом у приватних архівах, його ім'я зникло з афіш. Проте він вижив – і вижив завдяки людині, з якою ніколи не зустрічався, але яка стала його посмертним рятівником.

Цією людиною був Йоганн Себастьян Бах. У молоді роки, працюючи у Веймарі, Бах отримав доступ до партитур Вівальді (зокрема до циклу "Гармонійне натхнення" – L'estro armonico), привезених з Італії. Німецький геній був настільки вражений новаторською формою, ритмічною енергією та здатністю італійця створювати лаконічні, але неймовірно драйвові музичні теми, що власноруч переписав і адаптував кілька його концертів для органа та клавесина. Бах робив це для власного навчання, намагаючись розгадати секрет італійської мелодійності.

Іронія долі полягає в тому, що коли у ХІХ столітті почалося масштабне відродження інтересу до музики Баха, дослідники знайшли ці транскрипції. Довгий час музикознавці були абсолютно впевнені, що ці геніальні концерти належать самому Баху. Деякі критики навіть припускали, що "Вівальді" – це просто псевдонім, який Бах використовував для публікації легковажних творів. Коли ж правда спливла на поверхню, ім'я Вівальді все одно сприймалося зверхньо – як другорядний ремісник, чиї простенькі мелодії великий Бах милостиво використав як сировину для своїх шедеврів.

Завдяки Баху про Вівальді заговорили знову / Фото Tunitemusic

П'ємонтський детектив

Справжнє воскресіння Вівальді відбулося лише у ХХ столітті, і почалося воно з абсолютно прозаїчної події. Восени 1926 року керівництво католицького коледжу Сан-Карло в невеликому містечку Борго-Сан-Мартіно (регіон П'ємонт) зіткнулося з фінансовою проблемою: будівля потребувала термінового ремонту, а грошей не було. Ченці-салезіанці згадали, що в їхній бібліотеці зберігаються старі музичні рукописи. Вони вирішили продати їх антикварам, але перед цим запросили експерта – доктора Альберто Джентілі, професора історії музики з Національного університету Турина.

Коли Джентілі відкрив запилені ящики, він очікував побачити стандартні церковні хорали. Натомість його погляду відкрилися 14 масивних, розкішно переплетених томів. Почавши гортати пожовклі сторінки, професор відчув, як у нього перехоплює подих. Це були невідомі, ніколи не публіковані роботи Антоніо Вівальді! Сотні концертів, десятки опер, кантати – колосальний масив музики. Це було відкриття, співмірне зі знахідкою Трої. Але радість Джентілі швидко змінилася тривогою: нумерація томів була переривчастою. Були наявні лише парні томи. Це означало, що перед ним – лише половина колекції.

Джентілі з'ясував, що рукописи належали генуезькому аристократу, графу Джакомо Дураццо. Після смерті його нащадків колекцію розділили: одна частина потрапила до монастиря, а інша залишилася у племінника графа в Генуї. Джентілі розумів: якщо інформація про знахідку просочиться в пресу, ціни злетять до небес. Діючи в умовах суворої секретності, Джентілі знайшов двох багатих туринських біржових брокерів – Роберто Фоа та Філіппо Джордано. Вони таємно викупили обидві частини архіву і передали їх Національній бібліотеці Турина. Цей дар супроводжувався лише однією, але неймовірно трагічною умовою: колекція мала бути названа іменами їхніх синів – Мауро Фоа та Ренцо Джордано, які померли в дитячому віці. Так біль двох батьків врятував спадщину великого композитора.

Відродження у ХХ столітті

Знахідка в П'ємонті стала сенсацією, але для того, щоб Вівальді зазвучав для широких мас, знадобилася допомога несподіваних союзників. Одним з активних учасників відродження музики Вівальді став американський поет Езра Паунд. Разом зі своєю коханкою, скрипалькою Ольгою Радж, він сприяв організації у 1939 році в Сієні першого сучасного фестивалю, присвяченого музиці Вівальді (головним музичним директором був композитор Альфредо Казелла). Це був важливий крок до світової слави.

Після Другої світової війни світ, травмований хаосом, відчайдушно потребував нової музики – емоційної, але впорядкованої та життєствердної. Справжній вибух стався завдяки технологічній революції – появі довгограючих вінілових платівок (LP). У 1955 році італійський ансамбль "I Musici" випустив першу стереофонічну версію "Пір року". Запис став абсолютним мегахітом: з'ясувалося неймовірне – цикл "Пори року" ідеально лягав на дві сторони однієї вінілової платівки. Запис розійшовся мільйонними тиражами по всьому світу. Музика Вівальді вийшла за межі академічних залів і зазвучала у вітальнях звичайних людей.

Сьогодні Антоніо Вівальді – безсмертний, що доводить також назва операції "Вівальді", яку Сили оборони проводять на Донеччині. Втім, фізично світ так і не зміг повернути йому борг. Могилу генія так і не знайшли. Цвинтар для бідняків у Відні, де його поховали, був закритий і зрівняний із землею ще наприкінці XVIII століття за наказом імператора Йосифа ІІ. Сьогодні на тому самому місці, де в безіменній ямі спочивають кістки творця "Пір року", височіє головна будівля Віденського технічного університету (TU Wien) на площі Карлсплац. Лише скромна меморіальна дошка на стіні сучасного корпусу нагадує перехожим про те, що саме тут, у повній самотності та злиднях, знайшов свій останній спочинок чоловік, чия музика нині належить вічності.