Вибори як зброя. Навіщо Путіну голосування на окупованих територіях України 20 вересня

«Неважливо, як голосують. Важливо, хто рахує»
приписується Сталіну (джерело – мемуари Бориса Бажанова)

18–20 вересня 2026 року Росія проводить вибори депутатів Державної Думи Федеральних Зборів Російської Федерації дев’ятого (IX) скликання. Основний день голосування – 20 вересня, єдиний день голосування. Обирають 450 депутатів: 225 за партійними списками, 225 – в одномандатних округах.

І саме тут ховається те, заради чого все це затівалося у форматі, який ми бачимо: у схему округів уперше внесено сім округів, «нарізаних» на тимчасово окупованих територіях України: три в так званій «ДНР», два в «ЛНР», по одному в Запорізькій і Херсонській областях. Плюс Крим і Севастополь, які Москва «проголосувала» ще 10 років тому.

Уперше за всю історію російського парламентаризму мешканців українських областей, окупованих під час повномасштабної війни, заводять до федеральної виборчої машини не як «референдумну масу», а як виборців з округами, кандидатами й мандатами.

Питання, яке має ставити не лише журналіст, а й офіцер-аналітик: навіщо? Путін не має жодних проблем із результатом виборів у Росії, бо він його намалює в будь-якому вигляді й без семи додаткових округів. Тоді навіщо витрачати ресурс, ризикувати картинкою, вести людей на дільниці під час війни, на території, де прилітає? Причин багато. Розберемо основні.

Перше. Страх, про який вже не треба нагадувати…

Путін упевнений і, на жаль, підстави для цієї впевненості в нього є, що страх наслідків непокори вже проник у мозок і кістки людей, які з різних причин залишилися на окупованих територіях.

Це не той страх, який вмикають напередодні голосування агітками й погрозами. Це страх, вмонтований у побут за чотири роки: у перевірки на блокпостах, у зникнення сусіда, у розмову «по-хорошому» в підвалі, у знання того, що телефон читають. Такий страх не потребує нагадування. Він працює сам, автономно, без окремої команди. Людині не треба казати «йди голосуй» – їй достатньо знати, що список тих, хто не прийшов, десь існує.

Для окупаційної адміністрації це ідеальний стан керованості. Витрати на примус мінімальні, керованість максимальна.

Друге. Залишилися ті, хто залежний в усьому…

Хто хотів і міг вже виїхав. На підконтрольну Україні територію або за кордон. Це сталося не за один день, це тривала селекція, яку окупант спокійно спостерігав і якій не заважав.

Ті, хто залишився, залежать від окупаційної влади в усьому: у побуті, у виплатах, у навчанні дітей, у документообігу, у доступі до ліків, у праві на власне житло, зрештою й у самому житті. Без російського паспорта там немає ні пенсії, ні лікарні, ні школи, ні права на власну квартиру. Це не вибір – це позбавлення альтернатив.

Російський президент це знає. І в кремлівській оптиці це вже не громада, не люди зі своєю позицією – це керована маса, залежна від рішень десятків гауляйтерів і зрадників, з якої тепер можна виліпити потрібний Кремлю електорат. Виборець, у якого прав менше, ніж навіть у пересічного росіянина – це найзручніший виборець з усіх можливих.

У голові такої людини давно закладена формула, яку вона повторює сама собі: ми живемо й дихаємо, хай погано, хай страшно, але живемо… Це не колабораціонізм. Це фізіологія виживання. Але Кремль конвертує її в явку.

Третє. Політика залякування наслідками повернення

Третій елемент конструкції – це системна стратегія залякування тим, що буде, «якщо повернеться українська хунта». Подумайте, що буде з вами. З тими, хто «прилаштувався». З тими, хто брав паспорт, працював у комунальному підприємстві, ходив на «вибори».

І це працює. Працює ефективно, бо мозок людини, яка постійно боїться, влаштований саме так: він шукає не правду, а безпеку. Якщо лякати безперервно, страх не вигорає – він накопичується. Уявний монстр, до якого не можна дотягнутися рукою, з часом стає страшнішим за реального, що стоїть поруч із автоматом. Це базовий закон психології примусу, і Кремль ним володіє професійно.

Зрадник – і той, хто вижив. Різницю Україна зобов’язана проговорити вголос…
В Україні не поважають зрадників. І не повинні. Але є принципова, засаднича різниця, яку ми досі не проговорили достатньо голосно й достатньо чітко.

Зрадник – це той, хто працює на ворога і своєю працею завдає шкоди Україні: хто вказував на активістів, хто організовував фільтрацію, хто сідав у крісло окупаційної адміністрації, хто навчав дітей ненавидіти власну країну.

І є інший – той, хто працює, щоб вижити. Хто опинився в пастці не зі своєї волі. Хто в потрібний момент зумів ухвалити правильне рішення, навіть якщо ця людина російськомовна, навіть якщо вона брала паспорт, бо без нього не давали інсулін матері.

Поки ми не зробимо цю межу публічною, юридично зрозумілою й однаково прочитуваною в Києві та в Мелітополі, страх перед «українськими монстрами» працюватиме на Кремль краще за всіх його пропагандистів разом узятих. Бо невизначеність – це теж зброя, і зараз вона в руках противника.

Четверте. Ілюзія співучасті…

Путіну важливо показати окупованій спільноті, що вона теж є активним учасником політичних процесів у Росії. Хай без реального результату, хай без жодного впливу на що-небудь, але важлива сама можливість узяти участь.

Це класична техніка втягування. Людина, яка один раз опустила бюлетень, зробила крок, від якого потім важче відмовитися, ніж не зробити його взагалі. Вона вже «учасник процесу». Наступного разу їй буде легше піти на «суботник», потім – влаштуватися на роботу в окупаційну структуру, потім – пояснити самій собі, що інакше не було як.

І далі логіка розгортається сама: сьогодні – «свої депутати» від округу, через два роки – заклик замінити «клоунів» у місцевих «законодавчих зборах» кимось «більш адекватним», «своїм», «земляком». Пастка закривається не грюкотом, а поступово, майже непомітно для того, хто в неї заходить.

П’яте, головне. Легітимізація…

І головне – це люди, які точно покажуть «свій вибір». Путін упевнений, що вибір буде на його користь, бо іншого варіанта в бюлетені просто не передбачено, і що цю картинку можна транслювати на весь світ.

Меседж, зібраний із вже відпрацьованих кліше, звучатиме приблизно так: люди обирають Росію; це «ісконно російська земля»; ми все робимо правильно, «боремося з нацизмом» – хай силою, хай вбивствами, хай руйнуваннями, але правильно.

Своїм громадянам він каже інше, не менш важливе: дивіться, ми прийняли цих людей як своїх, ми навіть даємо їм право голосувати поряд із вами. Дивіться, який «я». Дивіться, яка «влада».

Це і є справжня функція голосування 20 вересня – політичний інструмент легітимізації власної волі. Не всередині Росії, де легітимність давно не потребує процедур, а назовні: для міжнародних майданчиків, для переговорних столів, для тих країн, які втомилися і шукають привід сказати «ну там же люди проголосували».

Побічний продукт, який насправді не побічний: маркування людей

І є ще один результат, про який не пишуть у російських методичках, але заради якого, підозрюю, все організовано не менш ретельно.

За результатами голосування – накладеними на дані проведеного окупантами перепису, на паспортні бази, на реєстри отримувачів виплат – буде чітко видно структуру населення: хто прийшов, хто не прийшов, хто утримався, хто поводиться нейтрально. А нейтральний у системі координат окупаційної влади означає ненадійний. Ненадійний означає потенційно небезпечний.

Тобто це своєрідна операція виявлення й маркування людей, небезпечних для окупаційної адміністрації, проведена руками самих цих людей і під вивіскою демократичної процедури. Дільниця стає не місцем волевиявлення, а пунктом обліку лояльності. Явка – це не результат. Явка – це вхідні дані для наступних списків.

Висновки

Голосування на тимчасово окупованих територіях – це не фарс і не клоунада. Це спланований, ресурсно забезпечений елемент стратегії легітимізації окупації. Ставитися до нього як до курйозу – помилка, ціна якої вимірюється територією.

Головний продукт цих «виборів» – не депутати. Це три речі: картинка для зовнішнього споживача, аргумент для переговорів і списки для репресій та мобілізації.

Основним інструментом впливу на людей є не агітація, а страх – причому страх перед Україною Кремль культивує не менш старанно, ніж страх перед собою. І це та ділянка, на якій ми маємо змогу діяти вже зараз.

Заяви про невизнання – необхідні, але абсолютно недостатні. Невизнання, не підкріплене персональною відповідальністю, санкціями й доказовою базою, з часом перетворюється на ритуал.

Час працює не на нас у цьому конкретному питанні. Кожен новий електоральний цикл на ТОТ робить конструкцію окупації товщою, а повернення – дорожчим.

Читайте продовження далі. Які загрози національній безпеці України створює процес виборів в Росії? І що треба робити Україні... Незабаром.