Прочь от Лондона: как сторонники распада Британии договорились действовать вместе и может ли это сработать

"Час Вестмінстера добігає кінця!" – заявили представники владних політичних сил Шотландії, Вельсу та Північної Ірландії у спільному меморандумі про взаєморозуміння.

У документі наголошено, що три країни "мають власну історію, самобутність та політичні традиції".

"Кожна з наших націй має право самостійно визначати своє майбутнє демократичним шляхом та відповідно до волі свого народу", – вважають лідери Шотландської національної партії (SNP), валлійської "Плайд Кемрі" (Plaid Cymru) та північноірландської "Шинн Фейн" (Sinn Féin).

Вони домовилися поглиблювати співпрацю та спільно забезпечити право своїх народів самостійно визначати майбутнє.

Така рішучість зрозуміла – вперше прихильники незалежності або значно ширшого самоврядування опинилися при владі одночасно у Шотландії, Вельсі та Північній Ірландії.

А поштовхом до нової політичної конфігурації стали травневі вибори, після яких позиції центральних британських партій у регіонах помітно послабшали. Зокрема, серйозного удару на місцевих виборах зазнала керівна Лейбористська партія (детальніше про це – у статті "ЄвроПравди").

Питання в тому, чи стане підписання меморандуму новим імпульсом для руху до більшої автономності або навіть незалежності трьох складових Великої Британії, чи залишиться політичною декларацією.

Хто хоче незалежності

Після конфлікту, який відомий за назвою "Лихоліття" й тривав від 1960-х до 1998 року, політична система Північної Ірландії ґрунтується на балансі між двома основними таборами: юніоністами, які переважно протестанти, та республіканцями й ірландськими націоналістами, які переважно католики.

Перші виступають за збереження Північної Ірландії у складі Великої Британії, а другі підтримують об’єднання її з Республікою Ірландія. Після підписання 1998 року Белфастської угоди, відомої як Угода Страсної п’ятниці, система управління передбачає розподіл влади між представниками обох політичних традицій.

Принцип розподілу влади – це те, що відрізняє Північну Ірландію.

Йдеться про те, що в будь-якому уряді там мають бути представники як націоналістичної спільноти, так і юніоністів.

Перший міністр і заступник першого міністра – один з них є націоналістом, інший – юніоністом. Зараз ці ролі між собою ділять Мішель О'Ніл та Емма Літл-Пенгеллі.

З 2006 року першого міністра обирає найбільша партія в асамблеї. Якщо це юніоністи, то заступник першого міністра призначається з найбільшої націоналістичної партії. І навпаки.

Обидва міністри мають рівні повноваження, і один не може обіймати посаду без іншого. Якщо перший міністр або його заступник подає у відставку, інший повинен зробити так само – хоче він цього чи ні.

Вельс також має власний парламент – Сенедд – та уряд. Тут процес передачі повноважень від Вестмінстера розпочався після референдуму 1997 року й поступово розширювався. Сьогодні валлійський уряд відповідає за низку внутрішніх питань, водночас оборона, зовнішня політика та інші ключові сфери залишаються у компетенції британського уряду – того самого Вестмінстера.

Так є і у випадку Шотландії. Хоча вона має ще ширший спектр автономних повноважень, ніж Вельс. Парламент та уряд на чолі з першим міністром контролюють у Шотландії значну частину внутрішньої політики.

Отже, три частини Сполученого Королівства мають різний рівень автономії, власні політичні традиції та відмінне від Лондона бачення майбутнього з ним. Саме ця асиметрія робить питання подальшого устрою країни особливо складним.

У травні політичний ландшафт Великої Британії зазнав помітних змін: партії, які виступають за розширення автономії своїх націй і, зрештою, підтримують їхнє право на самовизначення, одночасно опинилися при владі у Шотландії, Вельсі та Північній Ірландії.

На виборах до національних парламентів Шотландії та Вельсу Шотландська національна партія (SNP) отримала 57 мандатів зі 129 у Голіруді, тоді як найбільше місць у парламенті Вельсу (43 з 96) здобула "Плайд Кемрі". В обох випадках партії сформували уряди меншості.

У Північній Ірландії парламентські вибори цього року не проводили: наступне голосування очікується у травні наступного року. На виборах 2022 року "Шинн Фейн" отримала найбільше мандатів – 27 (всього в парламенті 90 депутатів). Націоналісти вперше обійшли юніоністів, які мають 25 мандатів. Відповідно, їм відійшла посада першого міністра.

Про що меморандум

Тепер ці три партії, які мають найбільше представництво у своїх парламентах, задекларували наміри співпрацювати. 14 вересня у столиці Вельсу перший міністр цієї країни Рун ап Йорверт від "Плайд Кемрі", перший міністр Північної Ірландії Мішель О’Ніл від "Шинн Фейн", лідерка партії Мері Лу Макдональд та перший міністр Шотландії Джон Свінні від SNP підписали меморандум про взаєморозуміння.

У документі вони заявили, що жоден уряд у Вестмінстері не повинен "блокувати демократію" або перешкоджати народам Шотландії, Вельсу та Північної Ірландії самостійно визначати своє майбутнє.

Вони також наголосили на спільному прагненні до "більших амбіцій, ширших економічних можливостей та сильнішого голосу" у визначенні майбутнього своїх країн.

"Наші рухи набирають обертів; ми віримо, що конституційні зміни неминучі. Тому ми зобов’язуємося зміцнювати співпрацю між нашими партіями та визначати практичні сфери, де спільна робота може принести реальні зміни", – заявили політики.

У меморандумі визначено чотири ключові напрями співпраці: зміцнення економіки, право на самовизначення, розширення контролю над власними енергетичними ресурсами та повернення до тісніших відносин із Європейським Союзом.

Саме Brexit став одним із важливих пунктів, що об’єднує ці політичні сили. Лідери заявили, що вихід Великої Британії з ЄС завдав шкоди їхнім економікам та звузив можливості для їхніх народів.

"Ми віримо, що майбутнє наших націй – у Європейському Союзі", – йдеться у меморандумі.

Підписанти задекларували бажання "відновити та зміцнити ці європейські відносини, створюючи більші можливості для торгівлі, інвестицій, культури та співпраці".

Тобто йдеться вже не лише про окремі вимоги Шотландії, Вельсу чи Північної Ірландії до Лондона – формується нова політична координація між силами, які по-різному, але послідовно ставлять під питання нинішню модель британської держави.

Незалежність чи більше повноважень?

Подія в Кардіффі відбулася на тлі низки недавніх заяв і політичних дискусій.

Однією з них став візит президента США Дональда Трампа до Ірландії. Там він заявив, що "дуже хотів би" побачити об’єднану Ірландію. Трамп додав, що має друзів по обидва боки і що об’єднання стало би "великою гордістю для всіх".

Заява викликала чимало емоцій. Зокрема, лідер Юніоністської партії Ольстера Джон Берроуз наголосив, що "Північна Ірландія – не пішак у конфлікті Трампа з Великою Британією".

Не менш показовою стала дискусія навколо можливого референдуму про майбутній статус Північної Ірландії. Лише кілька тижнів тому прем’єр-міністр Енді Бернем роздратував ірландських націоналістів, заявивши, що проведення такого голосування наразі "не стоїть на порядку денному".

Водночас можливість референдуму про об’єднання Ірландії прямо передбачена Угодою Страсної п’ятниці 1998 року. Документ встановлює механізм проведення голосування щодо конституційного статусу Північної Ірландії у разі, якщо з’являться підстави вважати, що більшість її населення хотіла б залишити Сполучене Королівство та приєднатися до Республіки Ірландія.

Бернем окремо висловлювався і щодо Шотландії. За його словами, другий референдум про незалежність може відбутися, якщо сформується "чіткий консенсус" на його підтримку.

Таким чином, питання нових голосувань про майбутнє складових частин Сполученого Королівства поступово повертається до британської політичної дискусії.

Водночас суспільні настрої в трьох країнах залишаються неоднозначними.

За даними останніх опитувань, які цитують британські ЗМІ, підтримка незалежності Вельсу становить близько 32%, хоча вона поступово зростає. У Шотландії незалежності хочуть близько 50%, тоді як у Північній Ірландії близько 36% підтримують об’єднання з Республікою Ірландія.

Звісно, такі настрої поки що не становлять загрози розпаду Сполученого Королівства. Втім, питання конституційного майбутнього країни вже не обмежується політичними вимогами окремих партій і стає предметом суспільної дискусії.

Тож координація між урядами та націоналістичними силами Шотландії, Вельсу та Північної Ірландії може мати для Лондона значно серйозніші політичні наслідки, хоча й говорити про неминучий рух Шотландії, Вельсу та Північної Ірландії до незалежності наразі передчасно. Попри посилення націоналістичних сил і зростання уваги до питань самовизначення, у жодній із трьох країн немає очевидної та стабільної суспільної підтримки, яка б гарантувала успіх.

Однак значення кардіффського меморандуму може бути ширшим за безпосередню підготовку до незалежності.

Його підписанти фактично заявляють про спільне прагнення переглянути нинішній баланс повноважень між Вестмінстером та національними урядами. Йдеться про більший контроль над економікою, енергетикою та іншими сферами внутрішньої політики, а також про право більш самостійно визначати власні відносини з Європою.

У цьому сенсі незалежність може залишатися довгостроковою політичною метою, а нинішня тактика – домогтися від Лондона нових повноважень і більшої автономії.